Підеш під руку бакалаврів та шкільного отамана. Тебе вчитимуть грамоти. Коли будеш себе пильнувати, слухати, буде тобі добре; коли ж ні, то березової кашки підсиплють. Не пробуй того, бо у січових бакалаврів здорова рука. А коли підростеш, навчишся воєнного діла, тебе припишуть у котрийсь курінь і ти станеш товаришем. Ось як, синку, буде.
— А коли б я хотів вернути додому?
— Про се потолкуємо згодом.
— Що воно, дядечку, так страшно шумить?
— Перехрестись, моя дитино,— сказав поважно Касян, знімаючи шапку,— се Дніпро-Словутиця говорить, наша свята ріка, Дніпро-батько. Се якраз пороги б'ють...
Шум води щораз більшав. Деколи вода вдаряла з великою силою об скелясті береги і від того ревіло.
Подорожні станули над берегом широкої ріки. Сонце хилилося до заходу. Його яскраве проміння разило очі так, що не можна було глянути, хіба під руку.
Івась стояв, як зачарований. Він нераз чував від старих людей про Дніпро, та не міг собі уявити тої величі. Дніпро плив широкою смугою. В його хвилях відбивалися золотими пасмугами відблиски заходя-чого сонця. З води виплюскали білі риби. По той бік ріки видно було густі чорні ліси. А далі, на південь, шуміла безнастанно вода, розбиваючись об пороги.
— Не ночувати нам ще сьогодні на Січі,— говорив Касян, а при тім думав, як би то виправдати себе перед кошовим...
Поїхали далі лівим берегом Дніпра, шукаючи пригожого задля нічлігу місця. їхали навпростець, віддаляючись від Дніпра, який в тім місці робив великі закрути. Аж натрапили на добре місце. Росла тут купа верболозу.
— Ось тут і заночуємо.
Зачалася робота та сама, що й учора. Тепер вже то й Івась помагав Касянові. Розсідлав коней і повпи-нав їх пастися, приніс з ріки в казанку води і збирав сухе паливо. І се робив він справно, наче б у степу виріс.
Зайшло сонце, а далі і смерклося. На небі показалися золоті зорі.
— Чи ти, Івасю, знаєшся трохи на зорях?
— Так як би нічого.
— Тобі се треба знати. Тому, що у степу нема іншого проводиря, як удень сонце, а вночі зорі. Ти вже знаєш, що південь там де вдень сонце найвище стоїть. Тепер треба тобі пізнати, де південь, а де північ уночі. Отож дивись! Отсих семеро звізд на небі, се називається Віз. Подумай собі, такий шнурочок від онтої крайньої зорі вгорі до крайньої вдолині. Ось ти почепи на сій крайній зорі вдолині ще один шнурочок, протягни його рівно вгору та вбік від себе, та знайдеш на тій дорозі зорю саму одну. Бачиш? Ся звізда кожної ночі показує на північ. Зрозумів? А як ти обернешся до неї спиною, то проти тебе буде якраз південь.
Касян порався коло вечері. Огонь розгорівся і палахкотів. Дим підносився вгору, потому завертав в один бік і стелився широкою пасмугою. Коні станули під димом.
— Нам треба ще палива. Треба цілу ніч огонь піддержувати. Зараз мати можна цілі рої комарів, то нас і коней заїдять насмерть.
— Хіба ж цілу ніч не будемо спати?
— Чом би ні! По вечері накладемо на огонь сирої трави і буде диму досить.
— А як полум'я не буде, то ще який звір приплентається...
— Не журись, коні дадуть нам знати. Козацький кінь розумна тварина. Я одного разу ночував у степу. Був знеможений і заснув твердо. Уночі чую, щось мене у бік штовхає. Зриваюсь, а наді мною стоїть отсей самий вороний і лобом у бік товче. Я очуняв відразу. Ніч була місячна. Дивлюсь, а степом татарин мчиться. Бачиш ти, який розум у коня?
— А ти, дядьку Касяне, бачив коли вовкулаку?
— А навіщо тобі се знати? Боїшся вовкулаки?
— Трохи і боюсь. Старі люди кажуть, що вовкулака якраз у таку ніч по світу вештається та людям пакостить.
— У нашому селі був вовкулака. Було, як пропаде, то цілими тижнями його нема. Хата пусткою стоїть, а його нема. У нього не було ні жінки, ні роду. Ще як парубком був, то люди знали про се який він, і тому жодна дівка не хотіла за нього вийти заміж. Було, як верне із своєї мандрівки, то такий знеможений, що ледве ногами волоче. Одежа на ньому подерта, а він сам подряпаний на обличчі і на руках. Люди його боялися, виминали, самітньо жив.
— А до церкви він ходив?
— Ні, хіба раз на рік, у страстний четвер, як про муки Христові Євангеліє читали. Але в середину він не важився, лише під углом напроти престолу стояв. Люди би його були не пустили...
— Та й у нашій Гаврилівці теж був вовкулака. Страх, як його люди лякалися. Зайде було у чию-небудь хату та бере, що йому завгодно, а ніхто не відважиться з ним сперечатися. Мій батько вдівцем живе. У нас була стара бабуся Настя Притчиха. Вона у хаті хазяйнувала. Тямлю, раз пекла вона хліб та поклала на столі холодити. Аж тут приходить у хату вовкулака та, нікого не питаючись, бере один хліб за другим, здирає зверху шкіру та й жере. А бабуся дивиться і півсловечка не каже. Тоді вже мені стало досадно й кажу: чом ти хліб святий псуєш, навіть не перехрестившись? А він як вип'ялить на мене свої червоні очі (у нього були червоні очі, наче б кров'ю обкипілі), то по мені аж морозом перейшло... Бабуся мене за плечі й у комору сховала, та ще й двері на замок замкнула. Коли він вже пішов, бабуся випустила мене з комори та каже: "Не чіпай його, Івасю, бо лихо тобі буде, або тебе у вовка перекине, або таки живого ізжере. Тепер я його ледве ублагала, щоб тобі вибачив."
— І що ж з тим вовкулакою сталося?
— Як пішов раз у степ, так і пропав. Опісля знайшли люди у степу лише його кістки. Казали, що його вовки розірвали.
— Чимось він межи ними прогрішився.
— Відай, що так. Вовки мають теж свої звичаї, як і люди.
— І муравЧ свій звичай мають, усяка божа твар.
— Аз рушниці то вовкулаку можна вбити?
— Куди пак! Може би його узяла свячена куля, та я сього не робив, то й не знаю як тобі сказати.
Касян лежав на землі боком, покурюючи люльку. Тепер він відразу схопився із землі і став надслухувати. Івась не чув нічого. Касян приляг ухом до землі. Івась трохи захвилювався.
— Не лякайсь, синку, усього один кінь дудонить, якось порадимо.
Касян оглянув свою рушницю і підсипав пороху. За той час тупіт ставав щораз виразнійший. Касян вийшов поза те місце, де сягало світло огню і став пильно дивитися в далину. В темряві показалася якась темна постать. Касян підвів рушницю і кликнув:
— Пугу, пугу!
Постать здержала коня. Почувся голос:
— Єй, брат! Раді Бога не стреляй, я крещоний.
— Як ти хрещений, то наблизися, чому не озо-вешся козацьким звичаєм?
— Бог вєсть, какой у тебя звичай будет!
— Що ти за чоловік будеш? Сюди виходь! Тепер невідомий під'їхав аж до вогнища.
— Бєда, брат, я із пєтлє татарской асвабаділса, чудом божим, єй Богу! Ти пажалєй мєня, да спасі.
— Ти хто такий? — питав Касян оглядаючи незнайомця. На нім була порвана на шматки одежа. Він був босий і без шапки.
— Я донской казак. Мєня, татари-сабаки пай малі і уж чуть-чуть у Крим нє патащілі. Чудом спасся. Господи, тєбє слава. Нет у тєбя, брат чево паєсть? Я ужасно галодний.
— Злази, будь ласка, з коня, пусти його пасти та гостем будь. У нас ще троха з вечері кулішу осталося, їж на здоров'я.
— Спасібо брат! Ех какоє счастє. Думал я, что прійдьотся прапасть в стєпу. Ну, здарово, брат!
Незнакомець подав руку Касянови, присівся до казанка і став уплітати теплий ще куліш.
— Какой у тебя превасходний кулєш, єй Богу! Сласть!
— Не такий він добрий, як ти, небоже, голодний.
— Канєшна! Знаєш, братец, у меня целиє сутки нєчаво во рту нє било. Паслал мєня атаман нашой станіци па делу. Нус, сєл я на лошадь, єду. Єду степом, да черти нє знать откуда татар наднєслі, как із землі вираслі. Віжу, бєда! Падганяю лошадь плєтньом, лошадь вскоч, что сіли... Да нє может утьоч. Абско-чілі мня, закінулі петлю, єдва не окалєл. Патом свя-залі сєровцем, пасаділі на лошадь і вєзлі пака не сталі начевать. Памалілся я Богу небесному, винял ад-ную руку із сировца, асвабаділ другую, потім розрезал пута на ногах. Нус, Богу слава, я уж свабодний. Каг-да татари паснулі, я надполз между лашаді, захватіл адну і давай бежать. Тепер я уж кажеться внє апас-ності, кагда тєбя добраво казака нашол.
— І я гадаю, що тут безпечніше. Тут вже козацька запорозька земля і татарин не відважиться сюди забігати. Тут уже скрізь розсіяні наші козацькі селища.
— Так лучче где-нєбуть в казацкую деревню паєхать, чем в стєпє спать.
— Мені не можна. Бачиш, добрий чоловіче, у мене така вже вдача, коли я між людьми, то погуляти люблю. Зайду я у яке-небудь, хочби маленьке сільце, так йду прямо в шинок і давай гуляти. А вже як загуляю, то хоч убий, не перестану, не попущу, хоч й цілий тиждень, поки у мене зайвий п'ятак остане. Ну, а знати тобі, що мене кошовий за ділом післав. Я до ваших донців їздив. В дорозі я із шляху збився, треба поспішати. А коли б я зайшов у шинок, так поминай як звали. На мене кошовий жде, гострий чоловік, мене би в такому припадку за непослух убити звелів. От чому я в степу ночую.
— Так ти у нас пабивал, брат? Ну, как тєбє у нас панравілось?
— А що ж, норов у вас інший, та народ добрий. Угостили мене, як слід, та ще й на дорогу дали. Та ти, небоже, багато не роздобарюй, а спати лягай. Я завтра на зорях мушу їхати. А тобі як подобається: або їдь разом зі мною у Січ, або, як собі хочеш.
— Сам я в стєп нє паєду, апасно кажетса. Пусть уже паєду з табой в Сєч, там наш брат донєц также будет... Как віжу, с табой товаріщ єсть,— говорив донець, вказуючи на Івася.
— А є, то хлопчина, я його теж по дорозі із татарської петлі визволив.
— Вот как! Здраствуй мальчик! — говорив донець до Івася, що підвів саме голову і сів.
Донець поклався горілиць, бурмотів ще щось під носом, поки не захропів з усієї сили.
— От, як здорово сердега хропе...
— Дядечку! По якому він балакав? Я ще не спав, а чув все, та мало його розумів...
— Він балака по-московському, а воно не так, як по нашому, по-українськи. Я розберу усе, бо у нас на Січі є москалі теж, та зразу я не розумів нічого. Та ти, хлопче, не балакай багато, а спи, бо вже не довго нам тут побувати.
Але Івась не міг заснути. Він лежав спокійно та дивився на Касяна, що лежав біля вогнища, покурюючи люльку. Касян устав і пішов до коней, що, разом стоячи, обганяли себе від комарів. Довкруги було тихо, навіть нічна птиця поснула.
На сході сонця стало вже шаріти. Касян та Івась не спали...
— Вставай, козаче, орда йде, — гукнув Касян над вухом хропучого донця.
Донець став відразу на ноги і почав протирати заспані очі.
— Какая орда? І гдє?
— Ну, ну, заспокійся, нема орди, я лиш так пожартував, а то ти, небоже, захріп так сердечно, що хоч з гармати стріляй.