В-ван!

Є тільки чисті і ті, що під підозрою.

Чисті — не тут, вони десь, а хто потрапив сюди, то вже для Старшого так собі: сміття, пух від кульбабки, фук! — і нема. Люди Старшому набридали, він мовби ждав од них вмирання, нетерпеливився, знудьговано позирав на тих, що чіплялися за життя, пробували виправдатися, щось довести. Кому й що? "В-ван! Провди!"

А зрадників і всіх підозрілих нищить уже й не Старшой, і не Іван, а якась темна сила невідома, захована в просторах, за сімома печатями, в непрочитаних письменах, та тільки ж Старшому вона відкривається, він зламує сміливо всі печаті — сур­гучні, свинцеві, а то й броньовані, і прочитує хоч і найсокровенніші письмена. І все точно.

І в такого чоловіка ти помічникуєш! Ти його вірний пес, а він твій хазяїн.

Рух біля Старшого був завжди такий, що Іванові макітрилося в його об'ємній голові. Приводили й відводили людей, секретні пакети туди й сюди^ за­гадкове начальство і якісь тіні безплотні — снували­ся, прослизали, шелестіли. Коли так впритул опи­няєшся біля найстрашніших таємниць, за якими вже нічого, окрім смерті, кінця кінців і вічного розпачу, і коли поряд з тобою холодна й страшна сила, вище якої вже нічого немає і не може бути, то кортить і тобі бодай приторкнутися до тої сили, і в душі навіть не бажання, а якесь ніби скімлення, скавучання, зойк. Іван визирював, винюхував, винишпорював, заганяючи дихання в глибини свого товстого тіла, підкрадався до дверей, за якими чорнокнижникував Старшой, притуляв до них велике, мов звуковлов­лювач, вухо. Відчаєний риск, смертельна гра, але що ж тут удієш, коли треба, щоб усе було точно.

Притулив і тоді, коли до Старшого нагрянув "трибунальщик", військовий юрист у високих чинах, тем­нолиций, видати, від тих страждань, серед яких до­водилося йому жити, але душу мав не темну, бо став одразу дорікати Старшому за самоуправство, безза­коння і злочинну жорстокість. Мовляв, хай не ду­має, що коли особіст,то для нього й радянські за­кони не писані. Іванові похолонула кров, — усі ті півпуда чи там скільки крові, яка була в його вели­кому тілі. Щоб отаке казати його Старшому? Та він же, оком не змигнувши, вихопить з-під своїх па­перів пістолет і розрядить у трибунальщика всю обой­му! Або просто собі покличе: "В-ван! Пров-ди!". І все спокійно і точно.

Але Старшой здивував своїм спокоєм навіть Іва­на, коли відповів трибунальщику ніби виправдову­ючись: "Війна все спише!"

— Війна? — закричав юрист. — А яку війну ми ведемо? Священну війну ведемо! І нікому не дозво­лено плямувати її святість і кров, пролиту народом.

— А хто плямує? — здивувався Старшой. — Я маю справу з матеріалом, далеким від благородства, і від вашої святості. Гуманність? Правосудця? Не передаю справ у ваш трибунал? А може, я напрямець — на Москву, на "Особое совещание". І звідти приходять документи. Вже готові. Можу ознайомити. Ось, ось і ось. Три рядки. Такий і такий, такого року народ­ження, звинувачується в зраді Батьківщини, "Особым совещанием"... до вищої міри... Досить? Чи ще?

— Ви цим не прикриєтесь! — прокричав, уже вискакуючи від Старшого, трибунальщик. — Не при­криєте сваволі й злочинного самоуправства!

Мабуть, юрист ще грозився Старшому, але Іван уже не чув, бо одна нога тут, а друга десь, він щезав і звіювався, в паніці не біг, а ніби спурхував, мов великий чорний індик, підлітав, стукався об землю одною ногою, знову спурхував, далі, далі, щоб ніхто нічого... Бо коли той трибунальщик візьме на гачок ще й його, Івана, або коли Старшой запідозрить, що він підслухував, то спаси й помилуй!..

Трохи погамував свою розклекотану страхом душу, натрапивши десь над вечір на двоє покинутих лошаток. Десь, мабуть, відбилися від обозу, а може, вискочили з-під бомб. Кобили не вискочили, а ло­шатка, бач, вбереглися. Іван прикликав їх "кось-кось— кось!", поклав на свої широкі, як лопати, долоні по грудочці цукру, вдоволено приплющив очі від м'я­кого вологого тицяння йому в жмені.

І, чого з ним ніколи не траплялося, проочив Стар­шого.

Той виник нізвідки, постояв, подивився, як бла­женствує Іван, поцікавився не дуже доброзичливо:

— Це що?

— Це? Ло... Ло... — Іван ніяк чомусь не міг ви­мовити такого простого слова "лошата", і тільки бель­котів своє "ло-ло", а тоді зненацька ляпнув майже нахабно:

— Коні мене люблять, Старшой! Вже я й шофером у колгоспі став, вже й з машиною, а вони любили...

— Хвалю! — безбарвним, як завжди, голосом про­мовив Старшой, так що й не збагнеш: справді хва­лить, чи гудить, а то й осуджує.

Вже відійшовши від Івана, він кинув через плече:

— З'явись до мене!

Які вже тут лошата! Іван, обсмикуючись і відкаш­люючись, став біля порогу в Старшого; їв очима на­чальство і молив усіх богів, щоб не стало чутне оте скавучання в його душі, від якого не було рятунку.

Старшой виявив небачену привітність. Показав Іванові табуретку, звелів сідати. І ще не все. Виказа­но ще й найвищу довірливість Іванові. При ньому, не ховаючись, не затуляючи спиною, Старшой відімкнув сейф, дістав звідти папір, поклав на сто­лик перед Іваном (Іван сам і збивав той столик з трьох дощок), звелів чи й попросив: — Прочитай.

Очі сльозилися (мабуть, від розчулення), Іван ніяк не міг вловити літер і скласти їх у слова. Коли ж спробував нарешті скласти, то аж відхитнувся від столика. Старшой пильно стежив за ним і помітив той його відрух, але не сказав нічого. Ждав, поки Іван проковтне все написане.

А Іванові, хоч ще й не дочитав, уже все стало кісткою в горлі. Куди там ковтати! Тут хоч би й роз­жував хтось, то не проковтнеш.

Що ж він читав? Звідки на нього така напасть? Писав не він, а написано мовби ним від початку й до кінця. Написано і підписано. Як свідком, при­сутнім і допущеним, а також — і це найперше! — патріотом і вірним, а також відданим і все, що там треба...

Написано про того трибунальщика, який нава­жився вимагати якоїсь там законності від Старшого. Ну, не навпростець написано, не те, що чуло Івано­ве вухо крізь двері, не про сказане юристом, а так — ніби відлуння його слів у чиїйсь голові, дзвеніння в чиїхсь вухах. Мовляв, такий-то і такий, в такому званні і при такій посаді, в моїй, а також мого ко­мандира присутності виказував нездорові настрої... припускався ворожих висловлювань на адресу... нех­тував і порочив... на справедливі зауваження реагу­вав неправильно... в своїй злочинній поведінці дійшов до того, що зірвав з стіни портрет найдо­рожчої всім нам людини, нашого улюбленого вож­дя зірвав і в звірячій люті пошматував портрет, якии я (^обисто вирізав з газети і наліпив на стіні в кабі­неті мого командира, як...

Іван глянув на Старшого. Той вхопив його по­гляд своїми твердими очима і не відпустив.

— Як же воно це? — прошелестів пошерхлими іубами Іван. — Я ж не писав, а написано. Я й не чув

нічого, а тут ніби й бачив.

— Ти? Не чув? — Старшой засміявся б, але не вмів, тому перепитав ще раз, тільки навспак: — Не чув? Ти?

— Я.

— А хто ж тоді чув? Може, показати місце на дверях, де ти притулювався вухом? Там уже ямка вичовгана. Як блюдце. Ну! Не чув?

— Так не бачив же! — Іван мало не плакав.

— Повинен був бачити. Чи ніколи не чув про пильність?

— А портрет? Товаришу Старшой! Хіба ж я його вирізав з газети; хіба наліплював?

— Деталі! Трибунальщик на столі в мене поба­чив портрет і розірвав. Мало тобі? Розірвав на шмат­ки й потоптав ногами! Ще мало? Тоді — вкинув шматки в пічку і спалив.

— Так пічка ж не топилася!

— А ти затопиш. Перепишеш оце все власноруч­но додавши про те, що трибунальщик потоптав порт­рет ногами й спалив у пічці, а тоді спалиш те, що я тобі дав, а твою заяву від,правимо в інстанції.

Іван зробив ще одну, щоправда вже зовеш мляву

спробу відкрутитися:

— Хіба мене хтось послухає?

— Не твій клопіт. Знайдуться такі люди.

Він стирчав над душею в Івана, поки той пере­писав неправедну заяву, мерщій забрав її, перечитав уголос, сказав, як біля лошат: — Хвалю!

Ще довго після того кривописання трусило Іва­нову душу від страху: а ну ж поставлять його в око з трибунальщиком і стануть випитувати правду. Але ніхто не ставив, не питав, про того юриста Іван теж не розпитував у Старшого, лякаючись самої думки про те, що вибризком чорнила людину можна вбити ще легше й простіше, ніж кулею з залізного автома­та. Хоч іноді наповзало на Івана щось темне й невідоме, виникала сверблячка показати, який він є похвалитися коли й не перед усім світом, то хоч пе­ред дрібною штабною обслугою, всіма отими вартувальниками, годувальниками, комендантниками Попустивши командирського пояса (ремінний, про­шитий зигзагами, з мідною зірчастою пряжкою) на кілька дірочок після подвійної обідньої порції, Іван похмикував:

— Як хоч, то ми можемо стрельнути, а можемо й писнути. І писнути, тож!

І покотилася Іванова служба далі, і тепер уже острах на людей наводив не тільки Старшой, але й він, Іван, хоч у самого страху в душі не меншало, а щодалі більшало і розрісся він там вже не окремими кущиками, не густими чагарями, а непролазними хащами.

Поки його село було на окупованій території, Іван не мав ніяких звісток від рідних. Старшой, дякувати йому, не доскіпувався, чому батьки не евакуювали­ся (хто б їх там став евакуювати, хто б вивіз у тили народ цілий?), хоч і спорудив якусь анкетну і при­мусив Івана заповнити графу про родичів на окупо­ваних територіях. Уже аж у Карпатах Іван отримав од мами трикутничок, де писалося, що батька після визволення села мобілізували, і він десь у війську, може, й біля Івана. Іван здуру подумав був, що Стар­шой міг би знайти батька і навіть перевести кудись ближче до Івана, може, й до штабів, але, подумав­ши, злякався свого наміру. А тут прийшов новий трикутничок з дому, і мама писала, що прийшла похоронка на батька, в якій значиться: "пропав без­вісти".

Такого клопоту Іван ще не знав. Хіба що отої ночі на початку війни, коли думав, що поженуть у піхоту, а довелося стріляти по дезертирові. Батько — безвісти. Хто пропадав, то всі безвісти. Занесуть тебе в списки чи не занесуть, а вже ти ~ безвісти. Іван боявся смерті для себе до здригання, до скімлення в душі, але бачив, як люди гинуть довкола, тепер от загинув і його батько, і якась млява думка завору­шилася в його байдужій душі: а ти? Хто ти, що не гинеш? Чи міг би ти звершити подвиг, стати героєм? Ось так, як і твій батько, — злетіти, полетіти — і безвісти, і не вернутися, і в саму вічність?

Коли прибирав у Старшого (тепер вони зупиня­лися у багатих віллах, хоч Старшой завжди сидів у підвалах біля свого сейфа і своїх секретних доку­ментів), Іван спробував заговорити про те, що вору­шилося в ньому.