Калина повернув туди, двері з зали були відчинені. На порозі стояла Марина: лице її жевріло, очі горіли, груди піднімались високо — видко було, що вона ж д а л а, що її тайні тісно сидіти у неї в грудях, вона силкується вирватись з них, вилетіти на простір!.. Марина мовчки взяла Калинину руку, міцно стиснула її і, вставивши йому в вічі свої, спитала:
— Ви любите мене? Еге, любите? Кажіть!
Калина ні слова не промовив, наче заніміли уста його. Та й що йому було відповідати?
— Еге? Так? Любите? — допитувалась Марина, не зводячи з нього своїх очей.
Калина чув, як дихали у неї груди, як стукало у неї сеоце! Не випускаючи її руки, він переступив поріг і м'яке, свіже волосся Марининої голови притулилося до його щоки, вогкі губи її обсипали його лице поцілунками... Калина обняв її, кріпко-кріпко притиснув, і уста його, мов п'явка, впилися в її уста.
— Оце моя тайна! Оце вона! — промовила Марина.— Ти мій! Мій! Тепер я щаслива, тепер я хочу жити! Ти мене любиш?
— Хіба не знаєш?
— Знаю, знаю! Мій милий, мій любий! Бери мене, вези куди хоч, де ти, там і я! Я твоя!
— Моя! Але я засланець...
Марина закрила його уста своєю маленькою долонею, схилила своє лице до нього на лице — і дві сльози з її очей покотились по його щокам...
— Чого ж плачеш, моя голубонько?
— Сама не знаю. Так мені тепер гарно, така я щаслива!.. Калина здригнув і подався назад — йому показалося,
що ніби хтось перейшов по залі.
— Чого ти лякаєшся? Тут нема нікого. А хоч би хто й був — байдуже! Нехай усі бачать, нехай усі знають, що я тебе люблю, що я твоя, твоя навіки!
Марина замовкла. Тихе спокійне раювання обгорнуло її, налилось і в душу, і в серце, наповнило усю її!.. В такі години не можна говорити, хочеться мовчати, боязко, щоб цієї тиші не зрушити, щоб не пролити й краплі свого першого раювання. Такого раювання вдруге вже ніколи не буває.. Марина нічого й не бажала; чого їй бажати і нащо? Він її любить, він тут, з нею, біля неї!
Минуло кілька хвилин. В передній кімнаті рипнули сінешні двері. Марина взяла швидше свічки з своєї кімнати, постановила в залі і стала ходить з Калиною по хаті. Ввійшов Кабанов.
— А, добрий вечір! — обернувся він до Калини з такою приязню і таким сердечним теплом, яких Калина ніколи ще не запримічав у нього.
"Скажу все дядькові! — подумала Марина.— Він такий добрий..."
— От добре, що ви прийшли, а то я хотів посилати за вами, чи не треба чого, в губернію завтра їду.
— Що так несподівано? — спитала Марина.
— Таку вістку одержав, треба швидше їхати.
— Що ж там мені в вашій губернії? — промовив, зітхнувши, Калина.— Волю привезіть, от що!..
— Аби дали! З радістю б привіз!
— То-то що не дадуть! А без волі — що ж мені тоеба? Нічого!
До пізньої ночі сидів Калина у Кабанова, так йому гарно було дивитися на Марину і розмовляти з Кабановим — йому показався він другом, братом...
VII
Антін і Марина рішили, що Калина напише просьбу, щоб його вернули на Україну або хоч дозволили переїхати з Царе-вомосковська в губернське місто; коли ж не дозволять до осені, так вони й тут звінчаються.
— Не віддадуть тебе за мене!
— Хто? Бабуся? Дядько? Хіба я річ яка, щоб мене віддавати? Хіба я їх питатиму? Хіба сама не піду?
Просьбу Калина послав, а відповіді нема й нема...
— Чого її ждати? — говорила Марина Антонові.— Хіба не все одно — звінчаться; прийде, так і тоді прийде.
— А хто ж нас звінчає?
— Піп!
— А бумаги у тебе є?
— Які бумаги? Нема ніяких. Хіба треба?
— То-то бо й то, що треба, а їх ні в мене, ні в тебе нема. Треба спершу добути їх: мені од губернатора, а тобі метрику з консисторії... Без бумаг трудно, тутешній піп ні оден не звінчає без благословення бабусі і дядька.
— Так що ж! Скажімо, скажімо зараз їм, попросім благословення!
— А не дадуть? Тоді що? Зіпсуємо все діло. Тепер, ніхто не. знає, що ми кохаємось, а довідаються — тебе одвезуть до сестри.
— Мене — одвезуть?! Короткі руки!
— Ну, мене перешлють у друге місце...
— А я за тобою.
Антін кріпко обняв її, поцілував і вговорив не спішити, а чекати, щоб не скуйовдити лиха. А тим часом нишком та тишком хлопотати метрику.
Сімнадцятого липня був день Марининих іменин. Гостей поздоровити і попоїсти пирога-"іменника" зійшлося до Кабанова стільки, скільки можна було зібратися у Царевомосков-ську. Марина була якась смутна, бліда — се всі запримітили, і кожен, поздоровляючи її, питав, чи здорова вона? Холодно вітала вона гостей, не відходила з-під вікна, ждучи не діжду-чись Калини... А його нема й нема! Йому б слід прийти першим!.. От вже й "іменник" на столі, вже всі сіли, їдять, а Калини нема.
— Чи бач, небого,— заговорив Кабанов до Марини,— який гордий та недобрий наш лікар! І не прийшов поздоровити тебе та випити тобі на здоров'я!
— Хто се? Калина? — спитав ісправник.
— Еге!
— Ба! Він би й обіруч та ба! Й не прийде!
— Чому? — здивувався Кабанов.
— Далеко вже він досі!.. Хіба ви не знаєте? Уночі прибігли з губернії жандарми, вхопили його і повезли в губернію... Губернатору на щось він здався,— говорив ісправник, пхаючи в рот "іменника".
У Марини випала з рук виделка!..
Ісправник глянув на неї, на Кабанова і говорив:
— Але, певно, його не надовго відсіля взяли; я так міркую, що днів через два-три його вернуть абозроблять лікарем у губернії; там тепер треба лікаря, а губернатор знає, що Калина добрий лікар.
Ніхто на се не промовив ні слова. Марина хотіла б вірити словам ісправника, але якась невидимка шептала їй: "Бреше, бреше! Не вір!" Викрепилась вона, їй здавалося, що вона ні в однім оці не видала себе. Але ж! їй здавалося, а проте не так було, бо в цілім Царевомосковську давно вже ходила гутірка, що Марина закохалася у засланого лікаря...
Як його списати те, що було на серці у Марини або в Антона! Та, по-моєму, й нащо се списувати! Не трудно зрозуміти і так.
Минув тиждень, довгий, безконечно довгий, безконечно тяжкий задля Марини тиждень! Калина не вертався, ні вісті не слав про себе, де він, що з ним?
У неділю Марина, сказавши, що йде до церкви, пішла до ісправника. Ісправник дуже здивувався, побачивши в себе Марину.
— Чи ви чесний чоловік, чи ні? — спокійно і строго спитала його Марина. Ісправник двигнув пдечима, скривився і не відповів нічого.
— Коли ви чесний чоловік,— говорила дальше Марина,— я вимагаю, щоб ви мені правду сказали. Чуєте? Говоріть!
В голосі її гуділа така спокійна та увірена в своїй правоті нота, що ісправник зразу зрозумів, що тут непереливки, що крутиться тут нічого, а треба або відповідати прямо, чисто, або зробити вельми незвичайне навіть для поліціанта діло: випровадити з своєї хати дівчину, не відповівши їй ні слова. Він глянув ще раз на Марину, і йому показалося, що перед ним стоїть та велика моральна сила правди, котра нікому не спустить, нікому не зверне, ні перед чим не стане, поки не доб'ється до свого. З такою силою шуткувать нічого.
— Питайте, що вам треба? — одповів ісправник.
— Де Калина? Ісправник спустив очі вниз.
— €й же то богу, не знаю! Його повезли в губернію...
— Нащо? Хто написав донос на нього? Ви?
— Побий мене святий хрест, не я! Нехай мені руки по лікті відсохнуть, коли я хоч...
— Годі, годі! — перебила його Марина і повернулась, щоб
іти.
— Тривайте! — зупинив її ісправник.— Можна довідатись, де Калина. Я знаю все...
— Так чом же ви не кажете?
— Але ж потривайте! Я не те знаю, де він, а те, нащо вам се треба знати... Я все знаю, думаєте — ні?
— До сього мені нема діла. Коли знаєте, де він,— калитьі
— Я сам був молодий... Я колись кохав...
Марина обернулась і, не промовивши ні слова, пішла додому, а ісправник тільки руками розвів услід неї і промовив: "От яка! Бідова!.."
Того ж таки дня Марина сиділа під вечір у своїй хаті і сумувала, нагадавши, як то недавно в сій самій хаті, в таку ж пору вона була щаслива, а яка вона тепер безщасна! "А він? Він, мій Антін, де то він? Що з ним?.." Вона схилила голову на стіл і так загадалась, що й не примітила, як увійшов дядько.
— Марино, серденько! — сказав він, сівши біля неї.— Скажи мені по правді, чого ти сумуєш? Чого вбиваєшся? Глянь на себе: яка ти стала!
Марина вставила на нього свої великі, ясні очі і спитала:
— А де Калина?
— Хіба ж я знаю! Та й що тобі до нього? Марина скочила з свого місця.
— Що мені до нього? Мені? А те, коли ви не знаєте, що я його люблю, що він мені все!.. Чуєте?.. А довідаюсь, де він, я знайду його чи лсивого, чи мертвого...
Кабанов уже знав, що Марина була в ісправника і про що питала. Він умисне прийшов про се говорити з небогою, але він не сподівався почути від Марини такі сміливі і грізні речі. Він здивувався. Він ішов розмовляти з дівчиною, з підлітком, з небогою, котру вважав не більш як дитиною, а тепер опинився перед чоловіком! Марина в один мент переросла себе в очах дядька так, як він і не сподівавсь! На таку розмову Кабанов був не готовий і не зразу зрозумів, що казати, на яку ступити. Треба б подумати,— так ніколи думати. Небога так дивиться, що не дасть думати, і Кабанов відповів перше, що прийшло в думку:
— Мариночко! Подумай: що ти? Погадай, хто такий Калина!
— Тс! — строго промовила Марина.— Ані слова в осуду Калині! Я знаю, хто я і хто він: обидва — люде; він чоловік чесний, освічений, він засланец ь!..— останнє слово Марина вимовила з притиском і протягом, а далі повела: — От усе, що я знаю і що треба мені знати... А що б ви не сказали в осуду його —все буде брехня! Чуєте, брехня! Я не повірю і слухати не хочу. Я питаю вас: де Калина? Ви повинні знати, я гадаю, що ви з комісаром підстроїли усе діло, щоб відсіля вивезли Калину... Ну, суди вас бог за се! Але що ж з того? Хіба коли його нема тут, так я вже не його? Овва! Не знаєте ви мене! Скажіть же, не мучте мене! Ви мій дядько! Я молю, благаю вас, скажіть! Своєю матір'ю, вашою сестрою благаю вас: скажіть! — голос Марини задрижав.
Кабанов з природи був чоловік грубий, але не злий, запаль-чивий, але не злопам'ятний, відходчивнй; серце в нього було добре. Слова і сльози небоги вразили його,
— Слухай, Марино, серце моє, я тебе люблю! — він хотів її обняти. Марина одвела його своєю рукою і гордо промовила:
— Постійте! Коли ви любите мене, так не ображуйте ж мене! Я не хочу, я жахаюсь, щоб мене обнімала та рука, котра, може, заподіяла зло моєму Антонові...
— Як се, як — твоєму? Хіба ви вінчані?
— Все одно! Чи обкрутили нас круг налоя, чи ні, чи в'язав нам піп руки, чи ні, а ми вінчані тим, що кохаємо одне другого...