вельми невеличке — хат з п'ятдесят. Ні корчми, ні шинку, ні церкви в йому; тепер, кажуть, і там шинок завели. Взяла нас думка: де-б нам розжитися хліба й до хліба? Треба-ж попоїсти. Ще в царині довідалися, що усі люди на косовиці, хто косить, хто гребе, хто копиці кидає, а по господах на селі саме лишень мале та старе.
Пішли ми по хатах; нігде нема нам вдачі: в однім дворі сама малеча, діти: "без батька-матери — нічого не знаємо"; у другому стара баба каже: "радніша-б наділити прохожих хлібом, так-же в самих... святкуємо святої голодухи"; в третьому — те-ж свято... Зустріли якусь молодицю, по воду йшла; питаємося у неї:
— Де-б нам купити хліба?
— В нашому селі навряд чи є в кого на продаж, ідіть далі; до містечка недалеко, верстов сім, там у жидів усього добудете.
Сім верстов! Се-ж дві години ходу, як його не ївши!
Йдемо, бідкаємося. Аж ось біля одного двору під тином в холодку сидить старенька бабуся, куделю з вовни пряде. Бачимо: у неї таке добре, приязне личенько; ми до неї: прохаємо зарадити нам за гроші хліба та молока. Бабуся пильно на нас подивилась, наче що згадала собі, далі й каже:
— Ох, молодята, молодята! і за вас тяжко, і на вас важко!.. не погодуєш прохожого, гріх від бога, нагодуєш, коли-б на себе пені не накликати. Не тямлю я, що з вами й діяти? Та все-ж бог вам суддя, а не я... Проходьте швидче в двір, та поза хатою на задвірок, а я зараз прийду... Там, може, собака на вас гавкне, так не вважайте, він не рве; мовите до його: "цить, Пастух!" він і замовкне.
На задвірку у бабусі наче в віночку. Бабуся винесла біле, чисте, хоч і вельми грубе, рядно, прослала його під сіньми, постановила миску, гладишку кисляку, хліба дві скибки й каже:
— Призволяйтеся на здоров'ячко! Може хліба на омаль буде, та вже вибачте: і в самої тільки на вечерю, а на снідання хіба позичу де. Кислячку хоч і другу гладишку, то дам, аби їли.
З сим словом і пішла, і двері з сіней на задвірок зачинила. Кисляк той такий славний був: свіжий, холодний, смашний, та ще на голодні зуби! Їмо та дякуємо бабусі. Тільки що попоїли, бабуся швиденько прибрала усе й каже:
— Підкрепилися?
— Дякуючи вас і бога святого.
— На здоров'ячко.
— Що-ж положите з нас?
Бабуся підперла правою долонею щоку, лівою локоть правші, хитає головою, дивиться на нас жалісно-прежалісно й каже:
— Щоб я з вас що взяла?! — вона побожно перехрестилася — нехай мене біг милує від сього...
— Як-же так, бабусю?
— Так... попоїли на здоров'я і йдіть собі з богом, куди вам треба, і нікому не хваліться, не признавайтесь, що я вас нагодувала; а грошей ваших мені не треба... Бог святий за вас заплатить.
— Спасибі вам, бабусю! та як-же таки: їли, їли... що візьміть, то візьміть.
— Сказала — не треба, не візьму, не вводьте в гріх, ідіть швидче. Гляньте! де вже сонечко, а вам ще не близько, до вечера чи поспієте.
— Певна річ, що не поспіємо; хіба завтра к обіду, — відповів я, думаючи, що бабуся розуміє, що ми не постигнемо до вечера у Київ. А бабуся на те:
— Не добре буде... треба поспішати, ваші сьогодні увечері збираються...
Ми зумилися: знати, що й бабуся вважає нас за когось иншого...
— Які се, кажете, бабусю, наші? — спитався я.
Бабуся подивилася непривітно та й каже:
— Гріх з старої людини москаля підвозити. Наче вже я така, що нічого не тямлю. Я все знаю, хоч і мовчу... Яке мені до того діло; тільки що шкода отаких молодят, як ви; молоде, безвусе, блазня, тільки що з припічка злізло, а й воно туди-ж береться... Що ви йому вдієте? У його така сила, що господи! а ви голоруч! і вже! пугою сокири не перетнеш.
— Ви, бабусю, здається, гадаєте про нас щось непевне, а щоб ви знали...
Бабуся замахала рукою й перебила мою річ, мовлячи:
— Знаю, серденько, знаю, усе знаю, більш вашого знаю... прожила в світі, бачила всячину; вам вже того не бачити!.. Знаю добре, що тяжко, ще як тяжко, та ба! проти вітру не сіють... Хоч-би й всі люди взялися, нічого не вдієте: у його сила, у його й рушниці, і шаблі, і гармати, тільки самих себе знівечите... а проте не моє діло... йдіть же, йдіть, не гайтеся, не рано... коли-б ви втрапили навпростець, наполовину ближче; та ні, не потрапите; йдіть-же... та коли-б ніхто не спостеріг, що до мене заходили... йдіть. Коли-б не вдень, я-б вивела вас навпростець до байрака; а там вони зараз за байраком у панській пасіці... прощавайте...
Я хотів побалакати та вивідати у баби, за кого вона нас бере? чи не за тих "емісарів", що вартують верховні? Так-же бабуся не дала: взяла прямо за руку, вивела з сіней і двері за нами на засовку.
Ідемо ми селом та дивуємось, що у нас пригода за пригодою! Питаємося один одного: чи нема на нас якої чудної прикмети? Нема! усе як у людей, тільки й відмінного, що у Панька дірявий картуз, так що-ж з того? Сміємося собі, шуткуємо. Тільки ото ступили за царину, а тут нам на зустріч парокінь. З воза як гукне на нас:
— Стійте!
Стали. З воза зліз високий, кремезний, пикатий чоловік, та до нас:
— Ви що за люди?
— Студенти.
— Паспорти де ваші?
— А вам яке діло? ви хто?
— Я хто? Хіба тобі повилазило, що я старшина? Не бачиш сього?
Він ткнув пучкою на знак, що теліпався у його на грудях.
— Ну! кете паспорти! є?
— Нема, — кажемо ми.
— Я так і знав! Мене не проведеш! Кинув на вас оком, зараз вгадав, що ви за людці-молодці... Волоцюжки? Тямлю, куди ви чемчикуєте, та дзуськи! Бач, що плете: "Скубенти"... Наче ми дурніші за всіх, ніби не розберемо, де скубенти, де не скубенти. Немов ми й не бачили зроду скубентів і не відаємо, що у скубентів сині комірці й ґудзики блискучі... Га!.. батькові його гич! і вони туди-ж:— "с-к-у-б-енти"! Ось ми вас як поскубемо по-нашому, то знатимете ви, які ви скубенти! Сідайте лишень на віз!.. Як на твою думку, Грицю — обернувся старшина до погонича, — чи не ліпше-б було руки їм на налигач?
— Воля ваша, — відповів Гриць, — на налигачі, звісно, безпечніше буде; а може вони й так не ґедзкатимуться, не тікатимуть!..
— Ось нехай тільки заходяться! — грізно озвався старшина, підносячи вгору свій величезний кулак. — Я їх по коліна в землю вжену... Чуєте ви, волоцюги!
— Погана річ, — мовив до мене Панько по-німецькому, — бачиш він п'яний?!
— Co pan movi? — перекривив Панька старшина, — я трохи по вашому туплю. А ви думали ні?... Не вгадали! Не таківський Василь Прибура, його не проведеш... Еге! Ось, нуте-ж, панове! не гайте часу, proshe do povozu.
Змагатися було марно. Ми бачили, що Василь Прибура справді чововік "не аби-який": до налигача й кулака у його не довго... Одначе я відважився спитати:
— Куди-ж ви нас повезете?
— Вже-ж нікуди більш, як не до міста. Коли ви скубенти, то й нехай вас там поскубуть... Еге... там уміють скубти і вдовж і впоперек. Покоштуєте з шиляги смальцю... Сідайте!
Сіли ми на віз.
— Поганяй швидче! — гримнув старшина на погонича, — хіба не тямиш, яких вельможних веземо!.. скубентів... но! но! — До самого повітового міста годин зо три старшина глумився з нас. Ми мусіли мовчати; змагатися з ним незручно було.
— Скубенти! — глумився він. — Еге! гадали, мої голубята, когось поскубти, та, замісць того, самих вас поскубуть. І яка вас лиха мати нанесла на мене? Йшли-б собі де инше; світ не малий. Наче не тямите, що у Василя Прибури око далеко сягає! Он тепер шляхта щось куйовдиться... валено її сочити... Се не мала річ! Та я височу! тільки нюхну — так зараз і вгадаю, де панський слід... Ой, панки, панки! пропадуть ваші ланки! їздили ви на нас, поїдемо й ми на вас... Чи так, вельможні панове-скубенти? Правду каже Василь Прибура?
Серед ночи привіз нас старшина до міста В-ва, як водиться, в поліцію. Тут вже нікого не було, опріч одного сонного писарчука; воно звеліло замкнути нас ро ранку. Певна річ, що були-б ми набралися доброї чихавиці, коли-б на ту пору не був у В-і начальником поліції чоловік, що добре мене знав у Київі. Вранці, прийшовши до поліції, він зразу пізнав мене; зараз звелів нас випустити з хурдиги, покликав до себе в господу, нагодував нас і порадив наняти до Київа коней, а не йти пішки, щоб не вскочити ще в яку халепу.
— Бо, додав він, тепер у нас вельми строго; все вартуємо якихсь емісарів. З Київа тільки те й роблять, що наказують нам пильнувати й лапати емісарів!
Ми послухалися його ради.
1887 р.
У Львові.