— А мені, мамо, снилося, що за мною приходили якійсь люди... Багато людей... Видимо й невидимо... Ціле Трипілля прийшло...
— Чого ж вони хотіли? — тихо спиталася вона.
— Щоб я йшов разом з ними...
— Куди?...
— Не знаю... Здається на прощу...
Задріжало серце в грудях. Затремтіла вся. Хотіла розповісти свої сни, але стрималася якось і, щоб не думати про них, встала скоренько й засвітила каганця.
— Якось то воно буде ! — думала вона сама про сабе. — Тепер осінь і ніякі сни не справджуються...
6. ПОЧАТОК ЗМАГАНЬ.
Тільки скінчилася возовиця, як і почалося. Невідомо звідки і як приходили до села дивні чутки про волю. Між людьми говорилося про те, як десь там на Полтавщині вже весь простий народ повстав проти панів і забрав собі всі панські землі. Говорили про це тихо й побожно, наче таємну молитву читали. І, от, заворушилися в Таращі, загомоніли в Сквирі, захвилювалися в Умані і запалало навколо Трипілля. Заметушилися скрізь і всюди червоні півні. Заграла червона заграва. Тільки заходило сонце і стелилася сутінь вечірня, як неприборканим полумям спалахували панські скирти на полях, горіли старі й затишні маєтки. Метушились і кидались на всі боки злякані пани й тяглися до Київа, наче на прошу, бо там було досить стражників, жандармів, козаків і так війська всякого...
З дня на день чекали чогось і в Трипіллю, але тут була Селянська Спілка, яка чогось стримувалася. Ніхто з селян не знав, що таке та спілка і хто в ній порядкує, але всі знали, що там повинні були сидіти розумні люди, а через це саме і слухалися. Ніхто не знав, також, і того, що в Спілці був Данило і що він намовляв усіх товаришів не палити хліба, бо то "дар божий", а зійтися всім разом і поділити його нарівні, щоб "нікому не було ніякої кривди"...
Нічого не знала про це й Оксана, бо не казав він їй. Знала тільки те, що Данило часто кудись виходив і приходив до дому аж о півночі. Ранійш з ним цього не було, через що властиво й турбовалася. Часами тільки, як крізь сон догадувалася, що її Данило, коли не ходить до тієї самої Спілки, так напевне знається з "суцілистами", які останніми часто навідувалися до Трипілля. Один такий "суціліст" був навіть у їх хаті і подарував Данилові велику книжку, яку він тепер день і ніч читає. "І гарна та книжка, що Боже!" — думала Оксана, слухаючи, як Данило читав в голос:
"Погибнеш, згинеш, Україно,
Не стане знаку на землі !
А ти пишалася колись
В добрі і роскоші! Вкраїно,
Мій любий краю неповинний!..."
І плакала Оксана від цих болючих слів Кобзаря і вже не сердилась на Данила, що він з книжками "час марнує" і слухала вже инше:
,,Кругом неправда і неволя,
Народ замучений мовчить..."
— Ой, свята правда ! — шептала сама до себе Оксана. — Свята правда, що кругом неправда, але щож його подієш?... Треба терпіти... Так і батюшка каже в церкві...
Одного разу так і Данилові сказала, а він тільки головою порухав:
— Ні, мамо, насильників треба бити!...
— Бійся Бога, моя дитино! ІЦо ти говориш?! — скрикнула вона.
— Правду, мамо! — відрізав Данило. — Всі, що не працюють, не мають права їсти... Це сказав сам апостол Павло, а не який небудь піп...
— Так ти вже й Бога не шануєш ? ! — здивувалася.
— Чому ні? — озвався Данило. — Бога я шаную, але попам не йму віри...
Зітхнула Оксана і більше вже не казала нічого ; боялася, щоб "до гріха не довів"... Пішла до комори і досхочу виплакалась там, а коли вернулася в хату, то вже не застала його. Думала, що скоро не прийде, але він вернувся, як тільки зайшло сонце. Сів коло стола й замислився, а лице було таке бліде й стрівожене. Олекса, який в той час робив на завдання вчителя якусь аритметичну задачу, підвів голову і спитався:
— Чого ти такий?
— Який? — незадовольнено озвався Данило.
— Зляканий, чи що таке.. — говорив Олекса.
Оксана покинула поратись коло печі і підійшла до стола.
— Ти, Данильцю може не ходив би туди... — сказала.
— Куди? — здивувався Данило і в тойже час чогось почервонів.
— Та я вже знаю, що ти до Спілки ходиш... — промовила, сама собі не ймучи віри, що каже правду.
— Ходив, а тепер не буду! Не хочуть слухати мене, так нехай собі!... Колись згадають і прийдуть самі до мене!... — сказав Данило, встаючи від столу.
В той час почувся голос вартового дзвону. Оксана глянула в вікно і скрикнула:
— Ой, Боженьку! Горить!
— Ну, тепер будуть мати чим тішитися! — сказав Данило, беручи в руки шапку.
— Куди ти? — спиталася Оксана.
— Хіба не знаєте? — відповів з усмішкою Данило. — На Трипільське свято йду...
Вийшов з хати, а вона й собі за ним. Стали за ворітьми й заніміли. Пів неба палало в червоному огні. Горіли, одночасно, не тільки всі стирти на полі, але й весь панський двір, що стояв на краю містечка. Вітер був від села і велитенські клубки диму котилися просто в поле. Там, де горіло, чувся якийсь крик і гомін, а на селі тільки одні собаки в'ідали.
— Суд страшний наближається... кінець світа йде... — шептала Оксана поблідлими губами, а Данило стояв поруч неї, дивився на море огню і щось думав...
— Ти не боїшся, Данильцю? — спиталася вона його.
Він тільки всміхнувся: "Ті, що бояться, всі вже там, бо в гурті лекше забувається те, що буде завтра"...
— А щож таке може бути?
— Прийдуть старшини, жандарми й козаки...
— А пани також повернуться ?
— Пани, може тепер і не приїдуть, бо вони тендітні люди і власними очима не зможуть дивитись на росправу.,.
Як під ранок, пожежа трохи стала ущухати. Полумя вже не здіймалося до неба, а тільки рижий дим котився в поле і неможливо смерділо згарищами. Гомін і крик перенісся в містечко, де скоро стали чутися якісь глухі удари, від чого крик ще збільшився.
Коло Данила і Оксани пробіг якийсь чоловік без шапки в розірваній сорочці, який крикнув :
— А ви чого так стоїте? Там монопольку розбили... горілку беруть...
Оксана затурбувалася:
— Може й справді піти?... Тож усі люди там...
— Мамо ! — промовив тільки одно слово Данило і Оксана враз заспокоїлася. Вразило її не саме слово, а те, як він сказав його. Щось залізне чулося в ньому...
— Підем, може до хати вже? — спиталася через якусь хвилину.
— Підем! — сказав він зовсім иншим, лагідним голосом і, не чекаючи на неї, пішов до хати!
Йдучи слідом за сином, вона міцно засунула засовку коло дверей і сама, не знаючи для чого, підперла їх коромеслом, яке стояло в сінях, в хаті Данило ляг на ліжко поруч Олекси і заснув як убитий, а вона довго ще дивилася через вікно на заграву пожежі і промовляла тільки їй одній відому молитву...
7. "ОТЕЦЬ ДУХОВНИЙ" ...
Все було так, як казав Данило і як мало бути. Приїздили жандарми, були й донці. Дві неділі пили й гуляли та "росправу" чинили. Жорстока була та "росправа". Пять господарів на той світ пішли, а решта й так до віку памятатиме. Спершу зганяли все село до волости і там били всіх нагаями доти, доки була охота, а потім стали по хатах розїздити. Заїде який небудь донець на подвіря, так просто з конем в хату суне. Поставить коня коло стола й зараз же каже дати йому вівса, а сам розляжеться на подушках і командує. Печи, вари, годуй, догоджай, а сам тремти й бійся навіть не так ступити, як він хоче...
Особливо довго шукали вони Селянської Спілки, але ніяк не могли її знайти. Як не били, як не випитували, а проте ніхто нічого не міг сказати. Де хто казав, що Селянською Спілкою були оті самі господарі, яких убито в перший день "росправи", бо не даремнеж вони в себе рушниці мали і все село до самооборони підіймали...
Дуже можливо, що про це найкраще міг би розповісти жандармам Данило і хтось навіть говорив їм щось про нього, але в справу вмішався піп і жандарми залишили його в спокою.
Проте Данило не дуже то йняв цьому віри і доки в селі панували жандарми та дончаки, він весь час блукав по лісах і ночував серед тих руїн, зверху яких милувався колись мальовничими просторами. До дому вернувся лише тоді, як зникли жандарми і як в селі стало тихо, наче в домовині. Прийшов змучений, худий, блідий, але старіший наче. Раніш ніж щось зїсти, він добув з горища свого "Кобзаря" і так занімів з ним коло стола.
Оксана поспішаючись. насипала в миску борщу і поставила перед ним.
— їж, сину ! Годі тобі сушити мізок отими книжками ! Бач, яке лихо сталося... — промовила тихим голосом, в якому вчувалися сльози.
Данило помалу склав книжку і здивовано повернувся до матері.
— Що саме? — спитався.
Вона хотіла сказати йому щось таке гостре, щоб воно зачепило, вкололо його, але глянула на його струнку юнацьку постать і замовкла. Помітила, що він зовсім не той став, як був перед тим і що він виглядає зовсім дорослим. Дивлячись на його струнку юнацьки постать, на смагляве лице з продовгастим, трошки горбатим носом і сірими замисленими очима, вона своєю думкою вираховувала його літа. І на її думку виходило так, що йому всього лише вісімнайцять літ скоро буде, але в виду він здавався старшим на 5 — 6 літ. Дивилася і не могла надивитися. Забула навіть за те, що хотіла йому росповісти докладно про те все, що діялося тут, коли не було його в дома. Але в той час він сам заговорив :
— Так, виходить, що він не гнівається на мене за се, що я перестав співати?...
Оксана ще не зрозуміла, але догадувалася, що він говорить про попа і сама не знає, як відповісти йому. Їй не хотілосяб говорити йому якраз про те все, що в цей час робив піп, бо знала наперед, як це його вразить, а через те відповіла коротенько:
— Він казав, що з тебе добрий дяк може бути, а через те й боронив тебе...
Данилові уста скривилися в легеньку усмішку. Він пригадав минулі роки свого дитинства, коли його єдиною радістю було ходити до церкви й помагати дякові співати та читати. Часом у Великий піст він ходив що дня і, як коли не приходив, то за ним присилали сторожа. Часто було, що він навіть заміняв дяка, за що той уділяв йому дещо зі своїх доходів, а піп тільки дякував і обіцяв зробити його справжнім дяком. Одначе, вже останніми часами, від коли в полукіпках стали знаходитись оті листочки з червоними печатками, Данило не тільки перестав співати, але й зовсім не ходив до церкви. І тепер, згадуючи це, йому було не то ніяково, не то чудно, що він міг таким бути в той час, як піп дер з мертвого й живого і ні про що инше не думав ніколи.
Данило досить мав роботи, а через те день до вечора пройшов скоро й непомітно.