Збивала за собою стовпи комашні, що пропадали вихрями в гарячій синяві. Підривала стаї качок, що підставляли свої груди просто на стріл.
Одну з них стягнула я праворуч у мягку трясавину. Другу ліворуч у глухий кінець рукавця, недоступний і Джекові.
Третя черкнула довкола мене подвійну спіраль і впала в лодку. Вдарила ще раз крилами й підсунулась до самих моїх ніг. Застукотіла дзьобиком і сипнула перед мене капельками крови як намистом.
Була наче просьба водяних птиць, щоб не вбирати їх надармо. Тоді я одложила двоячок й узявши в руки весло поснувалась по багнах, як причинна.
IV.
Сонце вже хилилося до заходу, як я вернулася додому. Широке замкове подвіря лежало в густій тіни, що падала на його з темних будівель. З червоних крівель сипалася в низ золота пиль ранніх сумерків.
З високих сіней замку вибіг напроти мене денщик.
— "Прошу панночки, пан полковник непокояться. Ждуть на горі з обідом."
— "Добре, — сказала я, — вже йду."
Але як він кинувся на сходи, щоби сповістити батька про мій поворот, я затримала його і спитала:
— "Тут, привезли недавно шпига, не чув ти?"
— "Так, прошу панночки. Його тільки що провели в адютантську."
Я вагалась одну хвилю, стоючи вже одною ногою на першому ступні сходів. Потім сказала:
— "Повідоми пана полковника, що я зараз прийду."
Я повернула в сторону адютантської.
Це було перший раз, що я в своїх думках поставила щось понад батьків неспокій. Мусіло бути сильне, сильніше за все моє дотеперішнє життя. Що було таке справді, це я одчула на собі за два найблищі, рокові для мене дні.
Адютантська містилась у партері, в кінці коридорчика, на ліво од входу. Було тут уже майже поночі. Я налапала в темноті двері й увійшла до середини.
Спершу мене осліпило рідке, червоне світло, яким була налита вся кімната. Вона виходила на захід високим, островерхим, закратованим, вікном, за яким саме тепер сідало сонце.
А як мої очі привикли до світла і я звернула їх у глибину, то побачила просто себе шпига.
Кімната була переділена низькою барієркою на дві половині і він стояв сам один по ту сторону барієрки.
Постать його темніла різко на ясному фоні вікна, обнята рамою стрілкових стінок. Од неї падала тінь через кімнату, загортаючи мене всю, од стіп до голови.
Я минула поручника, що піднявся мені на стрічу й підійшла до перегородки.
Мала я тут хвилину дивної ілюзії.
Освітлене знадвору вікно виступило вперед і обнявши його голову вплело її в залізні прути кратів.
Тоді ота голова хитнулясь і розрослась на моїх очах до велитенських розмірів.
Розгорнулась передо мною, як велика, вульканічна долина, спалена згори сонцем і вогнем зі середини. Стояли на ній багряним морем важкі сумерки, які не пропускали ззовні ні одного проміня.
І тільки знутра, крізь щілини проваль просочувалось із неї рівне світло й стелилось пологим серпанком по землі. — —
Я ворухнула плечима й стріпнула нетерпяско повіками. Тоді вікно одскочило назад, а голова одірвалась од крат і станула внизу, за барієркою.
Змаліла. Проте була велика, темна.
І серпанком — усміх.
Я повернулася до адютанта.
— "Чи знайшли портфель?"
— "Ні, прошу пані."
— "Добре!" — сказала я коротко. Прозвучало це в мене, як програма на найблищий час.
— "А він?" кивнула я в сторону шпига.
— "Як пані бачать. Мовчить, мов німий."
Я підійшла щільно до адютанта:
— "Я думаю, що він у вас заговорить."
— "Сподіюся," — сказав він усміхаючись.
Але я зловила в його голосі риску непевности й у мене піднялась хвиля згірдливої злости. Я одступила од його і пробігаючи очима всю його постать сказала холодно:
— "Це так — не по жовнірськи звучить: "сподіюся". Тут — діяти — треба."
Поручник спалахнув увесь, а я стукнула дверми й нирнула в темноту.
На сходах я стрінула батька, який ішов уже по мене. Під насупленими бровами ховав він свій неспокій.
— "Що таке сталося, дочко."
Тут я вперше скривила перед ним душею. Вийшло в мене це так просто, що я затремтіла од того. Я сказала:
— "Поблукала трохи по багнах і тільки. Нічого, — бачиш, вернула ціла й здорова."
Батько взяв мене під руку й ми пішли в кімнати.
— "Ти кинулаб ті багна, Лідо. Нічого доброго вони не приносять."
— "Знаю, — сказала я роздягаючись, — ти про шпига. Маєш із ним клопіт, батьку?"
— "Очевидно, кращеб без цього."
— "Що там: розстріляєш і тільки."
— "Так. Бавитись нам із ними ніколи."
Ми пройшли в їдальню. Сідаючи до стола, я спитала:
— "Ти бачив його, батьку?"
— "Не сходив іще. Адютант тільки був із докладом."
— "Ти подививбися. Мені здається, це — шишка."
Я зігнулась за чимось і сказала перериваним голосом:
— "Із ним — вартоби — побавитись."
Батько помовчав хвилину, потім сказав коротко:
— "Там зроблять, що треба."
Наливаючи йому таріль, спитала я через стіл:
— "Ти думаєш про адютанта? — Я була там перед хвилею.
Боюся, що поручник — не доцінює ситуації. І взагалі — маю вражіння, що в його за мягка рука."
Я зиркнула на батька й кинула мимоходом:
— "Тутби — Ларкина — —"
Підходила я до виконання програми. Йшла просто, не оглядаючись. Ларкина я не зносила фізично.
Був це — російський білогвардієць на нашій службі. Крутилось їх тоді в нас — густо. Мав щось жіноче в свойому вигляді. Дивно ніжне, румяне обличча з жіночим овалем. Тонкий, рівний ніс із рухливими ніздрями. Червоні, пухкі губи. І тільки великі, чорні очі горіли все неспокійно під крильцями брів.
По цьому, як легко пройшло це імя через мої уста, пізнала я, яку завела оце гру й як твердо стою на вибраній дорозі.
Батько насупився над столом і мовчки їв. Потім кинув крізь зуби:
— "Роблю це в крайньому випадку. Краще без цього."
Він подумав над чимось хвилину, потім устав і пройшов до телєфону. Викликав адютанта і попросив звіту з доходження. Од часу до часу давав короткі замітки, з яких я старалася не пропустити одного слова.
Коли скінчив і повісив трубку, я зітхнула й дала волю стримуваному тремтінню. Справа стояла добре.
По обіді мене визвано в лічницю. Тут я довідалась про речі, які мені входили в дорогу.
О, так, — це, що вчора було моїм обовязком, тепер входило мені в дорогу. На завтрішній ранок була заповіджена партія ранених, для яких треба було приготовити лічницю. Знайшлося в мене багато роботи.
Проте через годину я зійшла до телефону і подзвонила в адютантуру. Одізвався поручник. Я сказала, як могла, лагідно:
— "Пане поручнику, я була з вами трохи нечемна. Прошу в вас вибачення."
Вагався хвилю, потім одповів своїм звичайним, мягким голосом:
— "Нічого, прошу пані. Це було для мене товчком — у роботі."
— "Працюєте?"
— "Так, пані.",
— "І якже йдуть справи?"
Стояла хвилину мовчанка, в якій мені почулось хитке здвигнення плечей.
— "Трудно, прошу пані. Не хочу робити пані лишніх надій, — справи йдуть трудно. Правду кажучи, ніщо майже не змінилось од часу виходу пані."
Я скипіла.
— "О, так, пане поручнику, — сказала я, — це не метелики ловити" — і повісила трубку.
Рівно через годину я подзвонила вдруге і спитала коротко:
— "Як справа?"
— "Трудно."
Я обірвала й визвала батька. Перевела дух і стримала голос, щоби здусити в йому тверді риски. Батько спитав:
— "Хто говорить?"
— "Це я, батьку. Хотіла тобі сказати, щоб не ждав з вечерею. В нас багато роботи і я вернуся — пізно."
— "Добре, дочко, — сказав, — я вишлю по тебе коні."
Я помовчала.
— "Чи є в тебе які вістки з фронту, — спитала по хвилі, — заповіджено в нас ранених."
— "Так, живішає. Будемо мати роботу."
Я нагнулась над трубкою.
— "Як ти думаєш? — Чи не слід булоб через те — приспішити-з тим — шпигом?"
— "Не турбуйся, дочко. Поручник не одходить од його."
— "Ох, поручник. Я тільки що дзвонила туди. Скажу правду: не на його це зуби оріх."
Батько ворухнувся неспокійно при трубці :
— Чи не лишній це клопіт для тебе, дочко? Не хотівби я, щоб ти собі це брала до серця."
Я усміхнулася:
— "Це привичка, батьку. Твої клопоти все були моїми клопотами. Цього не зміниш.
Крім того, — цей шпиг — по трохи й мій — здобуток. Ти вже позволь, батечку, — —"
— "Будь спокійна!"
— "Добре вже, кінчу, — сказала я лагідно. — Але ти все таки не забудь — Ларкина. Супроти руху на фронті — —"
Батько обірвав:
— "Побачу."
Я повісила трубку й зітхнула.
Пізнім вечером заїхала по мене бричка. Вулиці були майже пусті. Зрідка попадались на їх молоді пари, для яких усяка година була ранком.
Високо в небі плив місяць. Сірі стіни замку на горі потягнулись якось у його голубому сяйві, зробились легкі й майже прозорі. Порізані острими тінями знімались вони зі стрімкого чола гори наче хрустальний її сон, навіяний мягким хлюпотом річки.
Люблю природу. Маю хвилини, коли мені здається, що дотикаю її голим серцем. Говорить десь Тагоре про велику радість цього безпосереднього дотику.
Але цього вечора стояло щось між нею і мною, наче дивилась я на неї крізь шкло.
Бо все це: місяць і замок і пізні пари на місяшних вулицях — було тільки декорацією, на тлі якої сповняла своє призначення зачаєна до скоку дійсність:
шпиг і я.
На замковому подвірі вийшов мені на стрічу з темних сіней конвой із пятьох жовнірів.
Між ними йшов шпиг.
Голову мав одкриту, лице притрушене місяцем. Сходив по ступнях між конвоєм помалу і просто, наче це він провадив тих жовнірів.
Я перепинила сержанта, що йшов за конвоєм.
— "Куди це?" .
— "На третю башту."
Зойкнуло в мені щось:
— Ларкин, Ларкин! —
На третій башті було гніздо Ларкина. Сповняється.
Я дивилась їм у слід з затаєним віддихом.
За мною, на ступнях, почулися кроки і я здрігнулась.
Був Ларкин сам.
Сходив помалу, хитаючи станом як кішка. Поздоровляв мене на ходу, не спиняючись.
— "Пане капітане!"
Підійшов до мене трохи здивований, не приймаючи од дашка руки. Я привіталась із ним, затримуючи його долоню в своїй.
— "Маєте, бачу, роботу."
Усміхнувся, показуючи дрібні, острі зуби.
— Мушу вам сказати, — батькові дуже залежить на тім, щоб він заговорив."
Я приблизилась до його і сказала майже лице в лице:
— "Думаю, вам це вдасться."
Ларкин підняв брови і здвигнув непевно плечима.
— "Не ручаюсь, ласкава пані. Чи заговорить, не ручаюсь."
Чаївся хвилину, блискаючи зубами:
— "Але що заспіває, — — що заспіває він, за те оддам голову."
Сміявся тихо, одходячи подвірям. Коливав на ходу клубами, наче збірався танцювати.
Дивилась я йому вслід з обридженням і вдоволенням.