Жінка стояла біля фотеля і лила в мій бік синьою крицею погляду, а на вустах її тремтіла прегарна, але напрочуд сумна всмішка.
— Ось бачиш, — сказав я, — все гаразд, я до тебе й цього разу прийшов. Має бути так, як є... Тільки, Бога ради, не кажи, що все дочасне.
Прокинувся й довго не міг прийти до тями: перед очима плавали жовтуваті кола, а в голові потріскувало. І тут я зазначив, що й цього разу спав на лівому боці, через що в серці легенько поколювало.
5
Усі презентації із фуршетом відбуваються однаково, і в принципі вони нудні. Наш завкафедрою, однак, цвів, як усі самонадіяні довбаки, адже героєм дня був таки він, а він непомірне любив себе відчувати героєм дня, тим більше, що всі виступаючі, за розкладкою, мали мастити його єлеєм, від чого широке, вусате, кругле обличчя шефа задоволено лишало. Певна річ, ніхто й не прохопився, що книга, яку видав, а в теперішній час книжкової кризи таке вчинити нелегко, бездарна, і призначення її котові під хвіст, і зовсім не мала великої загальнокультурної ціни, як це говорили лестуни, а серед них і я, бо наші студенти, як було констатовано, нарешті нібито одержали саме того посібника, без якого ніяк не могли б виповнити свою освіту, бо в книзі й нова методологія і по-новому розставлено акценти. Більше того, книга нібито цілком оригінальна (насправді по-школярському переписана, та й то за допомогою аспіранток) і в ній науково витворена глибока концепція. Здавалося, що з усіх, котрі тут зібралися, щиродушно вірив у правду тих слів лишень автор книги, а усмішки, якими обдаровували його колеги, були схожі на здохлу їжу в каструльках моєї половини. Зрештою, всі обличчя довкола — знайомі, за винятком однієї дами, на яку я не міг не звернути уваги.
По-перше, сіла в першому ряду (я ж був у президії, бо мені доручено вести презентацію), досить виказисто виставивши чудові ніжки з-під рясної картатої спідниці; по-друге, не виступала, а була тільки публікою; а по-третє, не назвав би її незнайомою. Так, саме це обличчя сьогодні двічі навідувалося мені у снах, з'являлося й пливло одірвано від тіла, світило ясною блакиттю очей, а це вже було, як визначив подумки, чорті-що! Саме тому вряди-годи кидав у її бік позири, вона це миттю засікла й почала відверто фліртувати, хоч я був супроти неї років на двадцять старший, але, коли між чоловіком та жінкою протягується ота тоненька секретна нитка, а секретна голка одночасно вколює обох, тут уже всілякі зважки на роки ні до чого. Щоб звернути увагу на свої і справді чудові ніжки, дама якось схилилася і почала зав'язувати чи розв'язувати, а тоді знову зав'язувати шнурка на черевику — це були іноземні важкі мокроступи на грубій підошві з масивним закаблуком, зрештою, мета тієї грубезни одна — з'явити контраст до ніжності самих ніг, — і дурний цього не збагне. Мене це вразило (не черевики й не ніжки, хоча ніжки також), не її й справді екзотична врода на тлі картонних облич моїх колег та колежанок (хоча й до вроди не залишився байдужий), а те, що виявила нахила до фліртування саме зі мною, а ще більше вразився, що в дивний спосіб з'єднувалася з моїми сонними видженнями. І знову по-дурному почав думати про реінкарнацію, хоча, скосивши око на благодушно надутого побіч себе шефа, помітив, що він дивиться на ту ж таки дамочку, і, можливо, не мені, а йому скеровувалися ті фіглі-міглі, а я лише виявився, як то кажуть, "на дорозі".
Саме це мене заспокоїло, бо єдина річ, якої дотримуюся в житті незламно, — це не корчити із себе ідіота, а в цій ситуації із себе ідіота таки корчив, а може, й не я, а химерна гра збігів випадковостей, яку прийнято називати грою долі, Божою волею і всілякими такими цілком нераціоналістичними позначками. Тому, зібравшись на силі, примусив себе не дивитися на ту жінку, відчуваючи водночас, що в мені діють дві різнобіжні стихії: раціонально-розважна і друга — темна, хвилююча і схвильована, адже я, бажаючи того чи ні, входив у якісь незнайомі досі площини, адже видження у снах цього-таки обличчя було, більше того, в певний спосіб я чомусь пов'язував його із тією загадковою жінкою у блакитному, котра також була справжньою і являлася мені цілком реально двічі, правда, поки що як істота без обличчя. Можливо, це моє хвилювання й передалося жінці, на це вона, за природою своєю, відповідно зреагувала, а може, будучи гарною, подібне реагування було складовою її єства, тож просто собі гралася, потрапивши випадково на це нудне зібрання картонних облич. У такому разі, резонно міркував я, об'єктом її гри як кокетки з перемінним струмом (улюблена фраза мого старого професора, вже покійного, котрий у сімдесят років несподівано для всіх оженився з тридцятилітньою, яка й загнала його щасливо на той світ), скеровуваністю долі став я тому, що між усіх цих стандартних і картонних людей-манекенів чи роботів із визначеними діями та словами я один мав у собі таємницю, яка могла хвилювати не тільки мене, а й навколишніх. Бо коли б презентація відбулася учора, не сьогодні, вона мене з-поміж картонних облич не вирізнила б — був і я такий, тобто їхній плоть од плоті. Таке пояснення звучало цілком логічно, за винятком однієї досі неиоясненої речі: чому саме це обличчя явилося мені двічі у видженнях, адже досі не зустрічав цієї жінки? Я надав слово черговому хвалителю бездарної писанини свого шефа, сів і, виждавши досить часу, кинув оком на жінку. І побачив, що її чудові ніжки світяться, і що вона дивиться не на шефа, а таки на мене, і що очі в неї чудово блакитні, і що нитка з голкою між нами таки мотається, і що це й справді-таки є чорті-що, і що я зовсім не здивувався б, коли б ця жінка, виходячи, таки вдягла 6 блакитну куртку, більше того, не просто відчував, а таки знав, що з цією жінкою знайомий, навіть мав із нею якусь історію — чи не ту, що привиджувалася? Другий, скептичний, у мені мовив, однак, цілком переконливо: тоді тобі доведеться повірити в реінкарнацію, бо в тебе, чоловіче, чудова пам'ять, і всі свої амурні історії, починаючи з дитинства, чудово пам'ятаєш, і не було тих історій аж так забагато, аби одна із них могла випасти із пам'яті твоєї: і ти чудово, чоловіче, знаєш, що в тебе з цією жінкою нічого ніколи не було і ніколи не був із нею знайомий, тож перестань казитися, візьми себе в руки і не корч, Бога ради, із себе ідіота.
Логіка мого друга-скептика була залізна, і я їй, безумовно, підкорився, хоча той, другий, у мені, не такий залізномислячий, а схвильований, непевний себе, пискнув, ніби пташка: "А як пояснити речі, які не пояснюються?" — "Треба не засмічувати ними голови!" — жорстко сказав мій друг-скептик і начебто пробив мене знаком оклику, як осиковим кілком.
Усі вже зморилися від довгих, нуднющих промов й чекали веселішої частини, тобто фуршету, але тільки ті, що вже виступили чи не збиралися виступати; ті ж, котрі бажали прилиз-нутися перед шефом, виступати рвалися і, хоч я й застерігав, аби говорили коротко й по суті, діставши слово, про мої застереження щасливо забували і, як соловей, натхненно виливали потоки улесної, медяної, цукрової, сахаринної, сорбіто-ксилітової і яка там ще є підсолоджена води; я ж робив вигляд, що намагаюся уважно слухати і тільки вряди-годи кидав иозира в бік жінки. Вона ж, помітивши моє відчуження, поклала на вуста чи ж іронічну, чи зневажливу посмішку: очевидно, ніяк не могла вмістити в своїй гарній голівці з темними кучерями, що хтось може дозволити собі таку кричущу зухвалість: не вподобати її. І тут я помітив різницю між нею й тією, що являлася мені, — була саме у волоссі, зачіски в обох різні: у тієї — старовинна, з передромантичної чи романтичної доби, а в цієї
— цілком сучасна, зроблена найпевніше не самостійно, а таки вправними перукарями, більше того, й барва волосся була інша
— у тієї темнокаштанова, природна, а в цієї з рудуватим чи мідяним відливом, неприродним, отже, була фарбована. Саме це знову примусило мене подумати про явище реінкарнації, а мій друг-скептик поважно мене застеріг: коли й далі пускатиму в голову таку каламуть, корчити ідіота мені потреби не буде, стану ним напевне.
6
І ось нарешті очікуваний усіма момент: я закриваю обговорення й оголошую фуршет, для чого запрошую товариство перейти до сусідньої кімнати, де вже понакривано столи, повні тарілок і тарелей із бутербродами (з недавнього часу наш шеф почав їх називати канапками), і стояли розкорковані пляшки та порожні чарки, які з нетерпінням очікували, коли ж то їх наповнять. Публіка загула і з більшою поспішливістю, ніж годилося, ринула, як вода з прорваної греблі, у ту принадну кімнату. Ми із шефом як головуючий та герой дня ішли останніми, і шеф, призупинивши мене, почав розтлумачувати, як він розуміє концептуальність, докладно оповідаючи (вже не вперше і не вдесяте), що саме поняття концептуальності походить од принципу барокового концепту, хоча ці поняття тепер не цілком зливаються, а в історичній перспективі здобули свою і одновимірність, і різнобіжність. Шеф при цьому цупко тримав мене за рукава піджака, ніби боявся, що не дослухаю його й побіжу у фуршетну кімнату, як решта публіки, а я терпіти не можу, коли мене при розмові хтось притримує чи надто близько прихиляється, дихаючи своїми несвіжостями. У фуршетовій кімнаті нас не чекали, там з'явився вже тамада, очевидно, спеціаліст із цієї галузі, й проголошував пишні заздравиці на честь шефа, зовсім не нітячись од того, що той іще не зайшов, адже в тій ситуації був головним уже не шеф, а те, що покоїлось у пляшках. І, як при всіх фуршетах, стояв там шум і гам, бо люди наливали собі й розбивалися на нари, чи трійки, чи четвірки, хапали бутерброди, що не заважало їм справно молоти і язиками. Шеф же вперто доводив мені, що без концептуальності жодна праця не може вважатися досконалою.
— А що ви думаєте про реінкарнацію? — спитав несподівано для самого себе я.
— Що? — очі в шефа округліли, а вуса безпомічно опустилися.
— Питаю, що думаєте про реінкарнацію? — повторив я. Шеф був спантеличений. Через надмірне марнолюбство не
міг визнати, що не знає слова, відтак прогув добродушно:
— Гадаєте, це має зв'язок із концеитуальністю? Але ми заговорилися, нас чекають люди.
Насправді люди нас не чекали й чудово давали собі раду самі.