Ішов нечуваний в історії змаг спотворених стихій. Роздратована сталь перевертала й орала землю замість плуга. А в цьому жахливому змагу упоєна кров'ю смерть брала щедру данину не лише від змагунів, але й від ні в чім невинного українського народу. Роз'юшений неуспіхом ворог жорстоко розправлявся із своїм запіллям. Як день, так ніч конали в непроглядному диму обрії і небо буйно цвіло пурпурою пожеж.
Горіли села...
А виснажений і обездолений народ гнали на захід — у новітній ясир. Земля дихала руїною, і небосхили затягнуло грозою. Людей огорнув неспокій і непевність завтрішнього дня: звідусіль надходили найтривожніші вістки, що там убили, там повісили, там замордували, а там усіх вистріляли і спалили село. Це відбирало сон — люди по ночах не спали, чекаючи з жахом присуду невблаганної долі. По селах і хуторах ходили нічні варти, які, на випадок чогось, ударили б на сполох. Натомість удень на горбах і по чагарниках при дорогах, звідки можна було сподіватися небезпеки, виставлялося стійки, які, помітивши наближення відділів гестапо, подавали умовлений сигнал, і люди кидали свої житла та втікали в ліси або в поля.
— Настав страшний суд! Не переживемо ми цього! — з жахом говорила іноді Добриниха і клала на грудях знак хреста.
А Добрина все мовчав і поглиблювався в задуму. Він неначе вигрівав і виношував у своїй душі якусь таємницю, якої не хотів передчасно виявляти. Але одного вечора, коли вже всі полягали спати, потиху збудив Степана і рухом голови дав знак іти за ним.
Тихцем вийшли на подвір'я.
Добрина помахом руки зупинив сина в сутіні кучерявої акації, що росла біля воріт, а сам віддалився до повітки. За хвилину вернувся з заступом у руці. Звідціль знову мовчки подались до клуні. Старий переліз у засторонок, відміряв три кроки в напрямку північної стіни, прогорнув потеруху і вбив перший штих у спорохнявілу землю.
— Копай! — коротко кинув притишеним голосом.
Степан узяв заступ і стояв розгублено — спросоння не знав, що з ним діється і чому батько сюди його покликав.
— Копай! — повторив Добрина.
— Степан почав копати, а старий щохвилини зупиняв його і прислухався, чи ззовні хтось не наближається.
Раптом заступ видав протяжний скрегіт, неначе натрапив на залізо.
— Стрівай! — почув Степан над ухом і не встиг ще й заступа витягнути з землі, як батько лежав уже над ямою та рукою мацав по дні. Нащупав кусок цегли.
— Тепер обережно, сину! Ще буде зо два штихи.
Син з побудженим зацікавленням продовжував копати, а батько поквапно вийшов надвір.
Село спало, довкруги панувала тиша, на темній синяві погідного неба мерехтіли зорі.
Корній хвилинку постояв, послухав і вернувся назад до клуні, чачиняючи за собою двері на засувку.
Підійшов до сина.
— Дай но сюди заступ. Я вже сам...
1 Добрина обережно копнув разів кілька, а опісля нагнувся і почав гребти пальцями.
— Є! — вигукнув півголосом, витягаючи з ями якийсь довгий предмет, обмотаний у напівзогнилий лантух.
— Що це? —здивовано спитав Степан.
Старий не відповів, лише наспіх обдирав з таємного предмета шматки зогнилого лантуха.
Степан мацнув і... здивовано:
— Тату! Та це ж...
— Так, сину! — твердо сказав батько. — Це стара "австрійська". Я її знайшов у бур'яні на косогорі, як вернувся з біженства. Давно це було, дуже давно... Прийшла польська власть, треба було здати. Але я закопав її. Думаю: нехай, може, колись пригодиться... І лежала вона тут чверть століття. Чекала свого часу.
Степанові здавалося, що слухає дивну казку.
— Як забрали Стратона, я хотів її відкопати. Але подумав, подумав, поміркував і залишив ще в спокої. Тепер вона вже дочекалася свого... Ворог нас нищить, загибіль нам готує. Як гинути, сину, то вже хай по-козацькому — як наші прадіди колись помирали! Вони ж з могили на нас дивляться... Що ти на це, сину ?
— Тату! — зворушливо вимовив Степан і вхопив в обійми батька, притискаючи голову до його грудей. — Я цього ніколи не забуду! Я гордий тим, що я ваш син.
— На, візьми ж її, хлопче, та занеси на загумінок у жито. Вже по дню вичистиш. Ящик з патронами в дуплі старої липи — за садком. Там буде їх з пів мішка.
Степан намірився йти.
— А завтра, сину, смерком... — дрижав голос старого, — підеш у Хорупанський ліс, у Ляшеву долину. Звідти стежечкою подасишся до Вішальникового дуба. Знаєш, де він ?
— Знаю...
Не доходячи до нього, тебе перепинять. Спитають: "Хто йде ?" Скажеш: "Корній!" Чи ти все зрозумів, сину?
— Усе, тату...
Степан зробив крок у напрямку дверей.
— Постій но ще... — наче зам'явся Добрина. — Ти матері не тоо-го... Я якось сам... пізніше...
Син тихцем подався в поле, а батько засипав яму.
Скінчивши роботу, Добрина заніс заступ під повітку, вийшов на подвір'я і напружено прислухався.
Над селом висіла напнута тиша, хатні спали, в хліві сопла й постогнувала худоба.
VIII.
Минуло декілька днів.
У сім'ї Добринів відчувалася якась пустка когось бракувало.
Стара часто сплакувала, особливо, коли подавала їжу на стіл. Вона носила в грудях свіжий біль, який приховувала перед невісткою.
Настя помічала якусь зміну так у свекра, як і в свекрухи, а загадкове зникнення Степана впевняло її, що над їхньою хатою повисла якась таємниця. Важко й досадно було на душі, що перед нею щось приховують, та запитати не наважувалася — не хотіла роз'ятрювати пораненого серця матері.
Галя також відчувала відсутність Степана.
— Бобуню, — спитала раз увечері, — а де наш дядько?
— Поїхав до міста, дитино.
— А чому так довго в місті?
— Забарився... Приїде... Лягай уже спатки.
— А може забрали, як колись тата?...
— Ні, доню... — і в бабуні очі набігли сльозами.
Згодом по селу рознеслася вістка, що Корніїв син вибрався в ліс по дрова і звідти вже не вернувся. Вечером прийшли самі коні, а що сталося з парубком — не відомо. Мабуть, загинув.
— Бідна Корніїха... знову плаче.
— Відплакала вже одного, а тепер по другому.
— А якби ви бачили, Домахо, як старий змінився! Ходить, як сновида.
Так поговорили, посумували, і нещаслива пригода з Корнієвим Степаном відходила в забуття. Дехто здогадувався, в чім справа, але мовчав.
...Ліниво й спроквола надходив час жнив. Господарі витягали з повіток серпи і коси та лагодили їх у поле. Однак, тієї радости, яка наповняє душу селянина, коли він готується до жнив, цього року не помічалося. Люди були сумні, пригноблені, байдужі.
Добрина також цього року запізнився, не нагострив навіть серпів, не доробив кісся до коси і грабків не подочіплював. І берульки стирчали під стріхою, немов забуті. А бувало, не місяць перед жнивами — у нього все налагоджене, відремонтоване. Колись обійде поля, колосків на показ принесе — пшеничних, житніх. Розтирає їх у долоні, кладе на зуб, пробує, подає старій. Обоє радіють... А тепер він нічим не цікавився. Вдень пересиджував на пасіці або ходив зажурений по садку, натомість раз на тиждень, увечері, від'їжджав до лісу.
Добриниха не пізнавала чоловіка. Інколи навіть дорікала:
— Корнію, люди лагодяться в поле, а ти ще й серпів не нагострив. Жнива ж не за горами...
— Для кого маю жати ?! — сердито відповідав. — Катів годувати своїм хлібом?! Хай краще на пні зогниє!
Тимчасом над селами й хуторами лопотів розпростертими крилами демон руїни і смерти, відбуваючи свої криваві жнива.
Ночами на розпуттях снувалися варти. Останніми часами вони були скріплені і з подвоєною чуйністю сторожили. Навкруги ж бо відбувалися жорстокі розправи над невинною людністю, горіли села і присілки, літаки бомбили людські житла.
По Головчичах блискавкою пролетів чийсь наказ, чи вірніше — осторога, щоб люди були напоготові. Хто може, хай виїжджає на ніч до лісу, а вдень — тримається оподалік від села. Під впливом цього, багато селян, зокрема ті, що мали дрібних дітей, копали в лісі землянки або робили з хворосту шалаші й замешкували в них. До своїх господарств навідувались двічі-тричі на тиждень.
На старі могилки, що знаходилися на видному горбі за селом, головчани завезли драбиняк соломи і склали в копицю. Це був умовлений сигнал : на випадок небезпеки, вартівники підпалять її, а тоді в селі битимуть у дзвін на тривогу.
Ще з настанням весни, всюди по дворах відбувалися чергування нічних варт. Один хтось у родині або на кілька хат мусів на зміну просиджувати надворі по кілька годин і прислухатися, чи не гуде великий дзвін.
У Добринів нічні чергування ввійшли в звичай і мали свій окреслений хід: до перших півнів на павочці під тополею вартувала невістка, до других — Добрцниха, опісля виходив надвір сам Добрина. Спочатку навідувався до худоби, заходив на пасіку, а потім повільно ходив по подвір'ї й молився.
Сьогодні він прокинувся раніше, ніж звичайно, і подався прямо під тополю.
— Іди, Катерино, спати, — стиха і якось ласкаво промовив за плечима старої.
Здригнулася:
— Ще ж другі півні?... Спочивай ще, Корнію. Я тебе збуджу.
— Ні, я вже сам... Іди до хати.
— Чому ж ти так рано зірвався?
— Мені приснився поганий сон.
— Нехай Господь заступається, — перехрестившись, сказала стара. — Але кажуть, що як сниться поганий сон по півночі, то недобре... А що тобі снилось?
Корній присів на лавочці і почав оповідати :
— Мені снилося, що я буцімто вертаюся з пасіки і йду до хати. Коли дивлюся, а на подвір'ї — повно гадюк! Вони виповзають спід тину, вилазять з криниці, з хліва... Я до XHTHJ Але в хаті нікого нема. І там гадюки: лазять по постелі, по столі, під комином, на вікнах... Я вибіг на подвір'я. Величезна гадюка кинулася на мене, обкрутилась довкола шиї і всмокталася в груди. Я перелякано закричав: "Стратоне! Степане! Рятуйте!"... І неначе б ізза клуні почувся Степанів голос: "Іду, тату!" На цьому я й прокинувся і не міг уже заснути.
Добрина важло зітхнув і додав з жалем :
— А Стратон не відізвався. Мабуть, не побачу я вже його бідолашного...
— Поганий сон, Корнію... — В задумі сказала Добриниха.
Хвильку сиділи мовчки.
— Іди спати, — стиха озвався Добрина. — Вже скоро й світатиме.
Катерина поволі підвелася й пішла до хати.
Старий посидів ще з пів години, потім відвідав пасіку, заглянув до хлівів і, чсвоїм звичаєм, почав ходячи молитись. Але він відчував, що в його душу вселяється якийсь неспокій, щось обвиває серце і налягає на груди. Перед очима щохвилини появлявся туманний, невиразний образ Стратона.