Приклав руку понад очі й дивився, але нічого не видів. Збоку крізь двері світло роз'яснювало середину стодоли, то й не можна було доглядіти лиць тих, хто стояв під другою стіною. Семен заскулював очі, нахилював голову то. на цей бік, то на той, а все не міг навіть запримітити, кілько людей стоїть там на підвищенні.
Трохи згоді, як привикли Семенові очі до тої темряви, побачив він, що на підвищенні за столом сидів голова читальні, а коло нього якийсь іще дуже молодий сторонський чоловік. Цей сидів похилений і щось чи розглядав на столі, чи писав. Семен заходив у голову, з якого села може бути цей молодий чоловік.
Тут же, за столом, стояв також якийсь сторонній чоловік, мабуть, уже старший, бо Семенові виділося, що в нього шпакувате волосся. Який він саме на обличчя, Семен не міг побачити, видавалося йому, що той чоловік червоний на лиці і що має дуже бистрі очі, бо ті очі то ніби гляділи вгору, то понад голови зібраних, а часом, хоч рідше, заглядали просто в обличчя Семенові. Оглядаючи цього чоловіка, Семен мимохідь зачав услухуватись у його мову (бо цей чоловік власне говорив).
Хоть як поквапно ловив Семен кождісіньке слово бесідника, отже-таки доразу не міг вирозуміти, про що бесідник говорить. Семен тільки стояв, слухав уважно гуку слів і думав заєдно над тим, відки той молодий чоловік може бути.
Аж нараз Семен іздригнувся: повиділося йому, що бесідник заговорив до нього.
— А проступіться ж трохи від дверей, бо мені не видко, а я тут маю щось вам прочитати,— сказав бесідник і взяв із стола якийсь папір.
"Це він не до мене говорив* бо я не коло дверей",— подумав Семен, побачивши, як заворушилися ті люди, що заступали світло.
Проте, однако, здавалося Семенові, що бесідник до нього говоритиме.
Бесідник же зачав так:
— Тепер я вам прочитаю, якого посла має вибирати наша мужицька партія.
По цім слові став бесідник читати, що посол повинен уменшити мужицьку кривду, а мужицька кривда отака й така.
Слухаючи того читання, забув Семен, де він, що з ним, тільки запам'ятував кожде слово.
Коли бесідник вичитав усе з того паперу, що в руках тримав, говорив далі з пам'яті, сварив і картав людей, що вони самі тій кривді винні, бо намість з'єднатися разом і помагати собі, то вони ще помагають панам у тій кривді. Дуже довго про це розказував бесідник і дуже сварив на той темний нарід, що спомагає кривду.
Зібрані кричали час до часу то "славно!", то "правда!". А Семен, як таке почув, запхав руки в рукави, як узимі в мороз, та й собі ж кричав за другими, а коли йому яке слово припало дуже до серця, то говорив: "Дай вам, боже, здоров'я за оце слово".
Вкінці запитався бесідник, чи зібрані годяться — на
що, Семен не міг вирозуміти, але подумав собі: "Аби
на шибеницю, то піду!" І коли зібрані зняли руки догори, то Семен став на пальці, зняв і собі ж праву руку
догори, а придержуючи лівою рукою кожуха, що зсувався, кричав, аж закашлювався: "Годимося, годимося
всі!"
Потім говорило ще пару сільських, але Семен не слухав і не розумів їх. Він заєдно передумував те, про що говорив той сторонський чоловік, і все йому виділося, що йому того чоловіка поцілувати би в руку.
Як по вічу вийшли всі надвір, то Семен забігав зі всіх боків і пропихався поміж людьми, щоби побачити того чоловіка. Той чоловік стояв в однім гуртику й балакав про щось. Семен його побачив, але не мав відваги приступити, а ще йому й соромно стало, що хотів ні відси ні відти цілувати того чоловіка при людях у руку.
Люди поволі розійшлися, і лишилося тільки кільканадцять читальників і ті два сторонські люди. Хоч поміж ними був і Юрко, то Семен таки не відходив. Він усе оглядав того чоловіка і примітив, що той чоловік справді вже старший, але зовсім не такий червоний, як йому здавалося в стодолі. Зате очі в нього ще бистріше бігали, як у стодолі.
Читальники хотіли тих сторонніх людей погостити і складалися по шістці на пиво. Семен не втерпів. Пошо-лопав у мошонці, вирахував мідяками шістку і, наче підкрадаючись, приступив до Панька:
— Беріть і в мене шістку,— сказав і налякався, що ану ж не прийме. Але Панько прийняв.
Коли Юрко приніс уже пиво, винесли зі стодоли стіл і ослони до саду. Грицько виніс із хати буханець хліба і краяв на кусні, а голова читальні попросив сторонніх людей сідати.
Пили пиво двома склянками. Кождий тягнув один лик, доливав склянку, щоби була повна, й подавав сусідові. Розмова не йшла загальна, але кождий говорив зі своїм сусідом, і майже всі просили тих сторонських людей, щоби пили й закусювали. Семен видів, що всі ті люди й веселі, й щирі до себе, та й від того стало йому неначе заздро на тих людей.
Голова читальні, що також сидів на ослоні, піднявся, а як для того розмова трохи втихла, подякував гостям, що "були ласкаві в їх глухий кут заглянути і щирим словом додати відвагу до народної праці".
На це піднявся також той чоловік, подякував і говорив щось далі, але Семен не чув. Він хотів також сказати своє слово, і, як тільки об тім подумав, зашуміло йому в вухах, начеби дикі гуси перелітали ось там, над його головою. Але зважився:
— Щось би-м сказав, та не знаю, чи буде моє слово приймлене.
— Просимо! — відповіли всі гуртом.
Семен поглянув на людей, і всі ті знайомі лиця видались йому якимись чудними, що їх треба боятися. Але говорив далі:
— Я маю вам казати, що я дотепер бродив лісами й дебрами, аж оцес чоловік вивів мене на гладке,— дай вам, боже, здоров'я, бо не знаю, як вас називати...
— Мене — Йван,— відповів той чоловік,— але ви називайте мене товаришем, бо ми всі товариші.
— Та й за це слово аби-сте прожили,— сказав Семен, приступив до стола і вхопив Івана за руку, нахиляючись, аби поцілувати.
Але Йван притягнув руку д собі, а натомість наставив Семенові губи й поцілувався з ним.
— Як оцес товариш говорили,— балакав Семен, трохи червоний з того, що хилявся,— то я собі розмірковував і дуже дивувався, відки вони так добре знають за мене. Бо вони за мене весь час говорили. Геть розповідали й за мене, й за мою жінку, ще й за мій процес із Юрком.
По лицях читальників пересунулася незамітна усмішка, як пізньої осені пересувається слабе сонячне світло по білій стіні. Голова читальні трохи засоромився, аби чужі люди не думали, що тут такі читальники, що не розуміють розумної бесіди, тому перебив Семенові:
— Лишіть тото!
Семен помітив і ту усмішку, й те засоромлення, і все те викликало в нім острах, але й безтямну відвагу.
— Вибачайте мені,— просився він,— панове ґазди, браття наші наймиліші, ще й товариші! Хоть я гидне слово скажу, то вибачайте мені. Але позвольте, най усе викажу дочиста, що мене під серцем в'ялить. Бо як моє слово раз приймлене, то має бути приймлене! — додав він, ніби відгороджуючись тим дивним лицям, що боявся їх.
— Аби-сте знали, що то я той темний нарід,— говорив далі, поступившись нараз від стола, ніби щоби всі його побачили, який він.— Я той темний нарід, що сам собі кривду робить. Це я той нещасливий нарід, що намість рятувати себе, то він собі ніж до горла прикладає. Я такий нарід, що сам собі загибель лагодить. Або як вони добре за мій процес розповіли,— при цім слові обернувся до Юрка,— наш нарід (отак цей товариш говорили) не повинен дивитися, що цам пани кажуть, бо то на зраду. Пани мають своє право, а ми повинні тримати своє право. Так же воно й є. Який розсудок дали нам пани? Заплатив я — та й заплатив Юрко. Приїхали пани, на-ганьбили мене та й наганьбили Юрка. Пани поїхали, я з нічим, та й Юрко з нічим. А я виджу, що ми своє право маєм утримувати. Якби я собі з Юрком добре заходив, то його би не кортіло межу переорювати. А якби я знав, що він до мене добрий, то я не вірив би, що він мені межу переорює. Куме Юрку! Най не буде межи нами гніву.
Юрко приступив ближче, витягнув праву руку, загнув пальці і вложив їх у загнені пальці правої руки Семена. Так стулені руки піднялись оба вгору, і Семен поцілував зі свого боку Юркову руку, а Юрко поцілував зі свого боку Семенову руку.
— Та я, ади,— промимрив Юрко,— бігме, вашого не заорював.
— Не божіться, куме Юрку,— говорив далі Семен,— бо я вже виджу, який я нарід паскудний. Але ви не беріть мені за зле, бо я таку гадку мав, що наколи мені комісія присудить оту борозну, то я ляжу хрестом на землю та й буду суватися вздовж своєї межі, як гадина, аби затямити, поки моє. Так я собі гадкував, а то все неправда, бо то все брехня. Ми не маєм казати один одному: "Ось поси моє!" — але маєм усі взятися за руки красно та й сказати: "Ось поси наше!"
— Правда! — притакнули всі гуртом.
Оце притакнення зрадувало Семена. І коли він тепер поглянув на ті знайомі лиця, переконався, що йому тих лиць не треба боятися, бо вони приязні до нього. Ще й так йому повиділося, що він має перед тими лицями пожалуватися, а вони його потішать.
— Що цес товариш говорили, то я все видів, лиш не розумів, бо я бродив лісами, а на гладке не міг потрафити. Але я такий нарід, що для нього вже нема рятунку. Бо то я той темний нарід, що в нього в хаті нема прожитку, що в нього не чути доброго слова, лиш гризоту та й прокльони.
При цих словах посунувся йому теплий клубок із грудей у горло. Семен кашельнув. Теплота з того клубка вдарила Семенові аж на очі, а він затис кулаки та й сліпав очима.
— Браття,— каже,— наші наймиліші,— клубок роз-снувався грубими водяними живими нитками, що шукали собі виходу з горла й не випускали Семенових слів. Живі водяні нитки спускалися з Семенових очей по його лиці на підстрижені вуса, блудили поміж волосками та й злітали цюрком на землю. Клубок усе розвивався, все зменшався, а Семенові легшало в горлі й на грудях.