Про історію міста Києва, про відродителя його святощів, Петра Могилу, і його політичних опікунів, гетьманів і Війська Запорозького, можна б було ще багато пригадати. Особливо про віки XVII—XVIII. Лише то вже не буде історією Міста, великого своєю культурою, енерґією, розмахом, одним словом — характером.
Чужинецька моральність, нижча від київської, навіть в часах занепаду Міста, опановує землі Руського Риму. Опановує північні землі. Пише Герберштайн про Новгород Великий: "народ був тут вельми освічений (humanissima) і чесний, а тепер став повний зіпсуття, без сумніву заразившися московитською розпусністю, що принесли з собою зайшлі сюди московіти". Про іншу домінію Києва, Псков, нотує "освіченість і м'які звичаї псковитиків змінились на московитські звичаї, що є під кожним оглядом гірші".
Буєство і сваволя "правицею й лівицею" нищать західні землі, навіть у центрі над Тетеревом і Богом творяться анархічні ґрупи "людей татарських", болоховців. Еліта Києва порозбредалася по окраїнах, по князівствах суздальських, литовських, молдавських. Нема голосу, що їх кликав би назад до Міста. Не звав їх до себе великий зміст.
Зміст той вийшов з Києва, як загасло світло Золотих Воріт, так, якби дійсно виніс їх на своїх плечах богатир Михайлик з народної леґенди. Виніс, відігнавши хвилево татарів, але одночасно сповнившись погордою до змалілих киян. "Кияни-громадо, погана ваша рада!".
Зісталось лише каміння руїн, земля і люди.
Але ті люди можуть бути всім. З них можуть вийти знову богатирі Михайлики. Бо як каже народна леґенда про істоту богатирів героїв: "Богатир (усе одно як святий) — його не побачиш… Чи вони, богатирі вмирають, чи як, а тільки виходять з нас: вийдуть йому літа, то він і проявить себе".
* Ще й тепер повторюють чужинці: "гето било купецько-разбойніцкає племя, якоє апроч вайни, разбою і прадажи… нічим іншим не займалося" (В.Ластоувскі. Гістория бєларускай крыускай кнігі. 1926. Кавнас).