Прецінь у них було доволі посередників, щоб подати нам яку вістку. Доказом цього є хоч би ті світляні сигнали, які вправді діяли автоматично із-вні судна при зіткненню його з поверхнею Марса, та все-ж таки ними вдалося сповістити про їхнє прибуття на Марсову поверхню. Хоч би навіть їх радієвий апарат й не виправдав сподівань не діючи на таку віддаль, бо ж як тобі звісно ще й досі, хоч маємо стільки всякого рода винаходів та відкрить, хоч знаємо як обходитися із електричними та радієвими филями, ще досі не знаємо їх єства ні не вміємо пояснити того, як саме вони і по чім пливуть у просторі то все-ж таки вони повинні-би подати яку вістку про себе.
Бачиш воно у світі так, людина скорше потрафить запримітити та навіть приневолити собі служити наслідки якогось ділання, як збагнути його причину та єство! А то більше року проминуло, як полетіли вони і поринули як камінь у воду. Я не дивуюся зовсім, що світ так скоро призабув про них. Бо-ж тільки нагадай – скільки то було вже летів у всесвіт і кожний з них кінчився невдачею. Вибиралися спершу на місяць то знов на Марса. А останньо, може нагадуєш собі, як той богатий чілійський торговець свиней вибирався аж на Венеру! Вправді не полетів так далеко та скупався із своєю ракетою в озері Тітікака, та все-ж таки всі ті невдачні лети відбирали в людства віру в успіх того рода підприємства і я, як кажу, цілком не дивуюся, що й лет "Queen of Virginia" потрактовано остаточно також забуттям. Тимбільше вражіння буде, коли те судно поверне таки на землю, виконавши своє завдання.
Степан Артименко сидів як заворожений, під вражінням усього того, що почув від приятеля. Силкувався зясувати собі все те й відтворити в своїх думках та немов якась хаотична мла огорнула його мозок й тільки від часу до часу виринали серед неї якісь химерні, уривані, неповязані з собою зображення, що укладалися в кошмарні думки, хаотичні, недоповнені уривочні слова та речення….
– Ага!… Вертають…. Поворот з Марса!… Ні! – не те! Рокова хвилина!… Нова епоха в історії людства!…
Здрігнувся.
І в мить стало йому ясно, що це ніщо інше, як наголовки статей надзвичайних видань "Вістей", які випускати-ме вже в найблизщих днях…
Ех! – вилазить усе шило з мішка! Значить, що й не було би, не сталося би, все те перемелює його мозок на вузенькі, чорні рядки, якими заповнює скирти паперу, щоб кинути їх юрбі, вічно жаждущій новин, химерній, ненаситній юрбі.
Звичайна доля журналіста!
– Дякую тобі Ігоре – сказав простягаючи до асистента руку, що не забув про мене й розважив хоч одною незвичайною вісткою сіру буденщину, серед якої приходиться проживати.
– Буденщину й до того ще сіру! Ха! ха! ха! Не лицемір Степане! Хто як хто, а ти не можеш нарікати на сірість буденщини! Ти-ж прецінь один із тих, що держать увесь час палець на живчику життя, як це у вас по ґазетньому говориться. А воно у вас у Київі кипуче! Що сказав-би ти, якби тебе заставити отут днями й місяцями цілими слідити за якою зіркою, яка хоч гинь не хоче й ворухнутись з раз прибраного місця. А у вас там інші зірки – що? Ну, вони рухаються правда – рухаються нераз аж надто! Ну, а як вона, ота найновіша зірничка на київському небосклоні? Що? Бачив? Дійсно така гарна, як це описують твої кумпани по фаху?
– Це ти про Марічку? Ні, не бачив ще – та побачу, якщо встигну ще заглянути в "Аркадію" – сказав Степан підводючись з крісла й витягаючи годинника. – А ось я й засидівся у тебе, вже й по двадцять другій – час вертати! А наше гуцулятко – наша Марічка, це дійсно небуденна зіронька! Знаєш, куди тільки зявлялася із своїми подругами то люди голови тратили. Ти не чув мабуть найсвіжішої новинки?! Та і звідкіля тобі довідатись у тутешній пустелі. А це ще бачиш і тайна, про яку ні чичирк навіть в пресі не можна згадати, хоч про неї всі київські воробці цвірінькають! Це бачиш грозилоби зараз дипльоматичіним конфліктом.
Отже під час останнього гостювання нашої Марічки в Брюсселі, бельгійський принц Юхим так задурився в неї, що коли виступи Марічки покінчалися й вона покинула Брюссель, він пігнався за нею і аж десь у Празі схопили його детективи впряжені в погоню за ним його зажуреним батеньком. Кажу тобі чиста кумедія та й тільки! Вони, бачиш, наздігнали його й застукали десь у Празі на Віноградах, в якомусь паршивенькому готелі й до його:
– Ваша Високість вертайте, там дома турбуються матуся й татко! Так і так, вертайте та й годі!
А той, молодчина був, та до них:
– А вам яке діло?!
Та по зубах. Одному дібрався до третього ребра й скинув із сходів другого поверха й хотів те саме з другим вчинити. Та збіглася прислуга й не дала.
І вийшов скандал – кажу тобі, першоклясний скандал! Не даром наш принц був першим бельгійським змагуном в легкоатлєтиці. Почалися такі змагання, що й казать!
Що там і йому обірвалося від готелевої прислуги, це більш як певно – та ба принц не з тих, щоб так легко здатися. Аж як привели поліцію, виявилось, хто це ота цяця, що так без милосердя вибиває зуби урядовцям своєї батьківщини.
Рад-не-рад мусів вертати в свояси, розумієш з "розбитим серцем" – як то кажуть…. А що там дома було, яке привитання, про це вже історія не згадує.
Така то бачиш наша Марічка!
За це цілий тиждень літний театр, в якому Марічка в Празі виступала, аж тріщав не могучи помістити публики, так посунули Пражани на її виступи.
А бельгійський король – батенько й ордена прислав – чесне слово – такузвіздуз брилянтами! Кедрина з львівського "Діла" бачив й аж три фейлетони стругнув описуючи його! Розуміється це все на похвалу рідного мистецтва! А якже! Пожди, прочитаєш завтра у "Вістях" мою нотатку про Марічку. їй Богу не збрешу а напишу чисту правду! Так бувай здоров, Ігорчику, пильнуй свої зіроньки, й дай зараз знати, коли можна вдарити в єрихонські труби! До побачення Ігоре!
І стискаючи приятелеві руку вийшов Степан спішно із обсерваторії й вскочивши в авто, яке під'їхало саме перед входові двері кликнув:
– Вертаємо! Тільки скоро. А тепер в Аркадію!
За хвилину неслося авто назад святошинським шоссе й незабаром котилося вже по київських вулицях.
IV
А в київській "Аркадії", саме в хвилині, коли Степан вспів підіхати до неї, висісти й протиснутися до свого місця в дневникарській льожі, починалася третя точка – атракція усіх вистав весняного сезону – виступ Марічки Калиниченко та ч. її трупи. У Аркадії поміщався славний на цілу Україну цирк Загорянського, що давав там вистави цілий рік, чинючи грізну конкуренцію усім київським театрам та фільмовикам. Мав він щоденно повні збори головно тому, що Загорянськиій стягав на свою арену все, що тільки денебудь у світі було славне й голосне! І коли минулого року якась баскійська циганка у Піренеях вродила циганча з двома головами і воно всупереч всім медичним повагам з кільканадцятьох факультетів не збиралося вмирати, а жило наперекір цілій медицині то оце в кілька місяців опісля київці мали змогу оглядати те чудовище у цирку Загорянського.
А раз таки на підпитку старий Загорянський заложився, що заангажує до свого цирку уелзського принца і заставить його танцювати аркана із чотирма тресованими шимпансами.
І хто зна чи не був би сповнив своєї обіцянки, бо для Загорянського ніщо не було неможливе, якби не міністерство закордонних справ, яке вмішалося в це діло приневолюючи його понехаги свій фантастичний намір.
І оце в тому то цирку виступала славнозвісна танечниця Марічка Калиниченко із своєю трупою танцюристок, а сьогодні саме був її перший виступ. Тисячі пар очей розбавлених глядачів немов заворожені першими тонами музики впялилися в арену, що вкрита була гейби пестрим квітчастим килимом карпатської полонини – танцюристками зодягненими в гуцульський стрій.
А по середині їх Марічка.
Струнка з палкими очима, що іскрилися на смаглявому личку, з причіскою, яку колись не раз віками носили українські княгині, огортала своїм поглядом цілий амфітеатр.
Здавалася тією завороженою княжною з казки, що оце в товаристві подруг-бояринь злинула з заклятого в скелях Чорногори терему тут на арену київського цирку. Стояла гордо посеред своїх подруг (танечниць), які з захопленням вдивлялися в свою князівну, що вела, їх у світ на підбій людських сердець та людських душ. Такою мусіла бути, колись перед віками ота Настаська Чагрова, що вспіла заволодіти чаром очей своїх карих серцем княжича Ярослава, якого народ ізза мудрости великої Осмомислом звав.
Ще мент і зачнеться танок.
А музика грала.
І неслися тони то сумні й протяжні то знов безжурні повні веселости безумної й немов буря: ота, що то зривається часом з карпатських верхів й нестримно несеться на доли, ринули у широкий амфітеатр Аркадії. І зойкнули часом плачем, що в звукахлрембіти квилить й у флоярі заниває, а в шаленому "данці" буйному й безтямному, що не має стриму кінець находить.
То знов каскадою сміху розсипалися, того сміху яким дівчата легінчика на музиках карають за те, що дутка білого у цимбали веречи не хоче, щоб "данець" йшов дальше, того сміху щиро сердешного в якому "вівкання" леґінчиків вчувається, що голосним гомоном відбите о груні стихає поволі по зарінках.
Почався танок.
Той танок, що гуцульським "плєсаниєм" починався й в хороводи переходив, що їх перед віками у свято купала Маріччині предки виводили, той танок, що його Марічка в своїй уяві створила вслухуючись в шум карпатського бору та Черемошових хвиль, ще тоді давно, коли за квітками вганяла по царинках, ще тоді коли нені очі її сокотили.
Той танок, в якому вчувалося недомовлену мову карпатського бору і клекіт джуркал і цю тайну одвічну, що її зберігає душа гуцульського племени.
Той танок з яким перейшла всі майже столичні городи світу, що дав їй славу і імя першої танечниці і гроші – богато, богато грошей….
їй Марічці!….
Ах! – це-ж було вже в тих часах коли не треба було здобувати собі імени вбираючись у чужі шори!
Коли то Ничипір Батіг, якого Господь поблагословив соловейковим горлом, до кінця свого життя зоставався Ничипором Батогом, хоч лунав його голос в мілянській Ля Скалі й нюйоркському Метрополітен-гузі!…. Коли то втратив свою актуальність популярний колись рефрен:
"Тепер Урхан я не Іван"…
Танцювала Марічка.
Аз нею всі її подруги.