Людина без серця

Тіло було важ­ким і неслухняним. Не відкриваючи очей, спробувала усвідо­мити, що з нею. Але думки тікали в безвість, у морок, спліта­лись гарячим плетивом, розтікались туманом. З великим зу­силлям Евеліна підняла повіки і одразу ж заплющила їх — яскраве світло ударило в очі, засліпило.

Потім відкрила повіки наполовину, кілька секунд дивила­ся на блискучу білу смугу, затуманену слізьми, крізь яку по­ставав перед нею світ. Розплющила очі.

Але що це? Біле простирадло, яким вона вкрита, спинка ліжка, білі матові стіни кімнати! Де вона? У себе вдома? Ні! Не схоже! В домі Петера? Петера…

— Петер! — тихо покликала вона.

Ніхто їй не відповідав.

Та що це таке, зрештою? її звалила хвороба? Вона в лікарні? Мабуть, так, бо навколо все біле — і ліжко, і простирадла і стіни. Але що ж могло трапитися? Евеліна напружувала дум­ку, викликаючи спогади про минуле, але нічого не могла при­гадати. У кімнаті почулися м'які кроки.

— Хто тут? — слабким голосом промовила Евеліна.

Над нею схилилося обличчя в окулярах, з білою лікарсь­кою шапочкою на голові. Хто це? Щось дивно знайоме є в кожній рисі обличчя. Туман потроху розвіявся, лице просту­пило ясніше…

— Йоган?!

— Спокійно! — Він поклав їй на руку свою суху гарячу долоню. — Тобі хвилюватися не можна.

— Де я? Що зі мною? — з острахом допитувалася Евеліна, намагаючись звестися на лікоть.

— Я все розповім… Лежи, поки що не рухайся.

— Як я потрапила сюди?

— Вас привезли після катастрофи. Ви з Петером були в церкві. Вінчалися…

— А-а-а! — простогнала вона. Ніби блискавка пронизала її свідомість, освітила, розігнала пітьму забуття.

— Не треба! Я все пам'ятаю… — кволо прошепотіла Евеліна, простягаючи до Берна бліду руку.

Перед її заплющеними очима, зримо, зовсім реально по­ставали картини минулого. Врочисте богослужіння в церкві… Поздоровлення знайомих… Машина мчить залюдненими ву­лицями, а поряд — Стар. Серце Петера б'ється гаряче і при­страсно. Віднині це серце освітить назавжди їй дорогу до ве­ликого і неземного щастя… А потім… потім… У світ променів і радості раптом увірвався дикий свист… поліцейський авто­мобіль з-за рогу. Удар!.. І потім… темна яма забуття!..

Евеліна застогнала, відкрила очі і майже крикнула в лице Йогану:

— А Петер? Де Петер?..

— Спокійно, Евеліно! — ласкаво мовив Берн. — Все буде гаразд. Петер тяжко хворий. Кілька днів тому він опритомнів. Зараз він спить…

— Кілька днів? — здивовано відкрила очі Евеліна. — Як? Хіба ми не вчора потрапили сюди?

Берн сумно посміхнувся, рисочки біля його сухих губів стали ще різкішими.

— Вас привезли в клініку двадцять вісім днів тому.

— Значить, я була тяжко хворою?

— Невеликий струс мозку… Все минуло… Тепер ти цілком здорова.

— А Петер? З ним теж все гаразд?

Берн якусь хвилю помовчав, немов збираючись з думками.

— Ну, чого ж ти мовчиш?.. Йому погано? Може, він умер? — Останні слова вона вигукнула майже в розпачі.

Евеліна, бліда, схвильована, піднявшись на руках, розши­реними очима дивилась на Йогана. Шлейка білої сорочки сповзла з її плеча, але вона не звертала на те уваги.

— Ну, говори! Чого ти мовчиш?

— Він живий, — глухим голосом обізвався Йоган. — Тільки…

— Що?

— Я не можу розповісти тобі всього. Зараз не можу…

Евеліна підняла голову. Руки її дрібно тремтіли. Обличчя було мармурово-блідим. Враз її полишили сили, і вона повільно опустилася на подушку. Тихий стогін вирвався з її грудей.

— Бачиш, тобі не можна хвилюватися, — заговорив Берн, не знаючи, як вийти із скрутного становища. "Людський організм і залізне серце, — чітко карбувалися в його свідо­мості думки. — Отака ніжна людська конструкція… найвище творіння природи… А залізне серце?.."

Евеліна кволо підняла руку і взяла Берна за рукав халата. Вологими очима пильно дивилася в його сухе, суворе облич­чя. Щось грізне, незбагненно страшне вчувалося їй в словах Йогана.

— Через пару днів ми зустрінемося всі разом, — говорив Берн. — Заспокойся. Ти все будеш знати. Тільки прошу, по­жалій себе. Не хвилюйся!

Легенькі голочки вп'ялися Евеліні в мозок — очевидно, давалася взнаки перевтома від раптового хвилювання. Перед ЇЇ очима загойдалася кімната, ліжко, Берн… І знову її поглину­ла темна прірва забуття.

Минуло кілька днів. Свідомість остаточно повернулася до Евеліни. Тепер вона лежала самотня, спокійна, віддаючись роздумам. Інколи заходив Берн. Але він був скупий на слова, уникав ЇЇ погляду і намагався говорити здебільшого про сто­ронні речі. На запитання Евеліни, що з Петером і чому він не відвідає її, Йоган відказував лаконічно:

— Петер хворий, йому не можна хвилюватись. Він пе­реніс важку операцію.

— То нехай він напише мені хоча б записку, — настійливо просила жінка.

— Еве, люба моя, — говорив із невластивою йому ніжністю хірург, — всьому свій час. Через кілька днів ти й Петер достатньо зміцнієте, і я дозволю вам зустрітись. Повір, мені бо­ляче бачити, як ти вболіваєш за Петером, але я не можу, не смію…

Нарешті минули оті обіцяні "кілька днів". Ранком Берн зайшов до палати Евеліни.

— Сьогодні люба дівчинка, мабуть, зовсім здорова? — замість привітання озвався до неї хірург.

— Так, тільки не тягни більше, я прошу, благаю тебе. — В очах Евеліни горіли вогники нетерпіння.

Квола посмішка осяяла лице Йогана. Він натиснув кнопку на стіні. В дверях з'явилася сестра.

— Що пан доктор бажає?

— Халат!

Через кілька хвилин сестра внесла до палати блідо-зеле­ний вовняний халат, поклала на ліжко.

— Можете йти, — сказав Берн. Сестра причинила за со­бою двері.

— Ану, спробуй встати, — підбадьорливо мовив Йоган.

— Спробую, — несміливо відповіла Евеліна. Берн відвер­нувся до вікна.

— Одягайся…

Непевними рухами Евеліна натягнула на себе халат, сіла на ліжко. Потім худенькими, немов аж прозорими руками попра­вила своє пишне волосся. Запитливо подивилися на Йогана.

— Ми підемо до нього?

— Так.

— З ним усе гаразд? Берн промовчав.

— Чому ти мовчиш?

Хірург, дивлячись кудись убік, підійшов до неї.

— Ти зараз про все дізнаєшся сама.

Щось загрозливе й несподіване вчувалося в тоні Йогана. Серце Евеліни уривчасто й тривожно закалатало. Вона встала, сперлася на руку Берна.

— Ходімо.

Немов уві сні, Евеліна пройшла коридором клініки повз численні палати. Нарешті Берн відчинив двері до ізольованої кімнати. Тут було тільки одне ліжко. Хтось, укритий прости­радлом, лежав на ньому.

У блакитнуватих сутінках — вікно було затягнуте синьою завісою — Евеліна спершу ніяк не могла збагнути, кого вона бачить перед собою.

Але ось пролунав голос Берна:

— Ти спиш, Петере?

Хірург обережно взяв руку хворого. Повернувшись до жінки, кивком голови запросив її сісти на стілець. Сам, не відпускаючи руки Стара, опустився на край ліжка.

— Петер! — тремтячим голосом покликала Евеліна.

Вії Петера здригнулися. У виразі його обличчя з'явилося щось тривожне, болісне. Горло Евеліни перехопили спазми. Напіврозплющені очі Петера спинились на ній.

— Еве! — прошепотів він. — Слава богу, ти тут! Який страшний сон мені приснився. Бачиш, я трохи занедужав…

Схвильована Евеліна хотіла йому щось відповісти, але раптом Петер, помітивши хірурга, урвав її мову:

— І ти прийшов, Йогане?

— Як бачиш, прийшов і виконав свою обіцянку! — озвав­ся Берн.

Петер кволо посміхнувся.

— Нема гіршого, Еве, коли тебе лікує товариш. Жодної пільги, режим, як у в'язниці! Шість днів я просив його приве­сти тебе.

— Заспокойся, Петере. — Йоган дружньо потиснув това­ришеві руку. — Зараз ти зрозумієш, чому я був таким жор­стоким. Я привів Евеліну, і ми повинні серйозно поговорити.

— Що ти маєш на увазі?

— Зараз скажу. Річ у тім, що…

— Зачекай! Я пам'ятаю… я добре пам'ятаю ту страшну катастрофу. Очевидно, після неї нас привезли в твою клініку. Так?

— Так!

— Ну, гаразд! Гаразд! Ти нас вилікував, тепер все добре! Але навіщо ця таємничість? Чому ти так дивишся на мене, Йогане? Мені щось загрожує?

Голос Петера був тривожним і розгубленим, його сірі очі пронизували Берна.

— Заспокойся, — сказав Йоган. — Ти бачиш цей шар бинтів на своїх грудях?

— Розумію! Я був поранений, і ти… оперував мене?

— Так! Я зробив тобі складну операцію.

— Йогане! — тремтячим голосом промовила Евеліна. — Мені здається, я починаю розуміти.

Берн жестом зупинив її.

— Вас привезли до моєї клініки більше місяця тому. Ви обоє були непритомні. Спочатку я оглянув Евеліну…

— Ти зробив би це в будь-якому випадку, — спробував пожартувати Петер. — Адже твої почуття до Евеліни…

— Петер! — Евеліна кинула на Стара докірливий погляд.

— Вислухай мене, — продовжував Берн. — Тепер не до жартів. У неї був констатований струс мозку, але без внутрішніх пошкоджень. Була певна гарантія, що вона зали­шиться живою. Тоді я оглянув тебе! На твоїх грудях я поба­чив великий синець. Слід від сильного удару… Якраз біля серця…

— Але ж особливої небезпеки не було? — тремтячим го­лосом запитала Евеліна.

— Навпаки! Тільки найчутливіші прилади могли встано­вити удари серця. Тонус катастрофічно падав! Наближалася смерть! Я зважився ввести кордінеліт, ти знаєш — це мо­гутній препарат. Я знав, що в тебе було міцне серце…

— Було?! — вигукнув Петер. — Хіба тепер у мене його нема?

Евеліна, ледве стримуючись, щоб не закричати, безтям­ними очима дивилася на Берна. По його обличчю повзла блідість.

— Я мусив зробити вибір! Я не міг допустити твоєї заги­белі і… В цей час асистент доповів, що ти вмер! Так! Ти був у стані клінічної смерті. Зупинилося серце, зникло дихання…

Петер відкинувся на подушку, істерично зареготав. Тамую­чи сміх, він схопив себе за горло, але ніяк не міг зупинитися.

— Ти жартуєш, Йогане! Ха-ха-ха!.. Ну, звичайно, ти фан­тазуєш!.. Я відвідав потойбічний світ і знову повернувся до вас! Ха-ха-ха!..

Евеліна обняла Петера за плечі.

— Заспокойся, любий. Адже Йоган хоче тобі тільки добра.

— Ні! Ти послухай, Еве! Я був мертвий!.. Ха-ха-ха! Зна­чить, Йоган воскресив мене?..

Берн суворо подивився на Стара. Потім зняв окуляри і, протираючи скельця, скромно сказав:

— Так, Петере, я воскресив тебе…

У голосі Йогана було стільки серйозності, що Стар на хвилину замовк.

— Що ж ти зробив зі мною? — спитав він насторожено. Берн надів окуляри, встав з крісла, підійшов до вікна.

Евеліна і Петер, тамуючи подих, стежили за ним.

— Петер! Ти пам'ятаєш наші суперечки в університеті? — озвався Йоган.

— Про механічне серце і продовження життя?

— Так! Недавно мій експеримент увінчався успіхом! Це було рівно тридцять чотири дні тому.

— У той день, коли ми…

— Так! Саме в той день.