– Ось ми зараз усі на берег повискакуємо, а ти на землі сили вже не маєш. Та поберемо всі заступи в руки, та почнемо землю копати, верболози рубати – закидаємо всю ріку і всі озера! Тоді куди подінешся? Висохнеш на смерть без води.
Бачить Водяник, що то не жарти: у Дира дружини на човнах, мов зерен у маківках, а він, хоч і Водяник, сам‑один. Та й згадав собі, як то не раз йому скрутно доводилось, коли бувало посуха воду поспиває, а сонце зверху припече.
А Дирові дружинники часу не гають, вже на берег вискакують, землю копають, верболози витинають і в Дніпро кидають.
Злякався Водяник.
– Стійте! – кричить. – Почекайте! Віддам вам вашу князівну, тільки ріки мені не загачуйте!
Пірнув на дно, а за якийсь час виходить і Любомиру живу‑здорову з‑під води виносить.
Молодята з радости аж плачуть, обіймаються, а Дирова дружина, на них дивлячись, так грімко закричала "слава!", що Дніпрові води береги позаливали.
Почала була Любомира Водяника соромити за його брехню, що нібито Дира в Табарістані забито:
– І де ж таки видано, щоб цар брехав?! Ти ж водяний цар, а…
Не скінчила князівна, бо Водяник так засоромився, що вже й не бачив нічого і, замість у воду, пірнув у болото – лише бульбашки над ним повискакували: буль‑буль‑буль!..
* * *
А в Києві, славній столиці Землі Полянської і всієї держави Руси‑України, сум стояв великий, жалоба важка. Бо скрізь уже чутки розійшлися, що обидва княженки разом із дружинниками своїми полягли в далеких походах, а князівен хитрощами викрадено. Стара княгиня за доньками очі виплакала, подруженьки князівен, дівчата з боярських родів, геть посмутніли й пісень співати покинули. Цілий Київ зажурився, тіьки один Лешко надії не тратив. Сидів собі з Домовиком під піччю й рідко коли на світло виходив. Коли ж виходив, то все казав:
– Вовк овець носив, носив, аж поки його самого не понесли. А Кривда Правді обидва ока видовбала, та скінчилося тим, що Правда прозріла, а Кривда осліпла…
І от одного дня засурмили сурми, заграли роги. Зі сторони, куди пішов Аскольд, курява знялася; на Дніпрі, яким поплив униз Дир, зароїлося від човнів.
Повибігали кияни з домів, на мури пнуться, долонями очі від сонця заслоняють, щоб пізнати, чи то ворог іде, чи свій. Та як уже впізнали своїх, та як побачили князівен і княженків – радість велика людей огорнула. Кричали "слава", гукали радісно, гостей дорогих зі щирого серця вітаючи. Потім справили гучне весілля, бо аж дві князівни за двох княженків разом заміж виходили. Три дні смажені в меді горіхи їли, сичений мед пили, пісень співали, всіх подорожніх до столів закликали, щоб слава по світу йшла про радість у столичному городі Києві.
Кінець
Примітка упорядника інтернетної публікації
Казка Ольги Мак "Аскольд і Дир та київські князівни" представлена тут за публікацією в книзі "Киянка Красуня Подолянка. Історичні казки", виданій 1998 року у місті Торонто (Канада). Книжка призначена у першу чергу для дітей українських діаспор у Канаді, США, Австралії, Аргентині, Бразилії та інших країн, тому у виносках авторкою дані пояснення зокрема і до слів, котрі дітям, що мешкають в Україні, зрозумілі і без пояснень.
Авторські пояснення:
[1] ЗЕМЛЯ – земля довкруги міста Києва. Колись жило там плем'я поляни і від них ця назва
[2] ДРУЖИННИКИ – княжі вояки.
[3] ІНДІЯ – країна в Азії. У княжі часи про Індію розказуали в Україні багато цікавих казок‑вигадок.
[4] ГРЕЦІЯ – це була Візантійська держава зі столицею Візантією. Греція була могутня та славна.
[5] Кажуть, що місто Київ заснував саме князь КИЙ. Та історія не підтверджує цього.
[6] БОЯРИ – знатні люди, дорадники й прибічники князя.
[7] ТРОН – крісло, на якому засідав князь, коли вирішував державні справи.
[8] ТРИЗНА – за старим, ще поганським звичаєм, гостина‑бенкет у пам'ять покійника.
[9] АДАМАШОК – дорога, блискуча тканина.
[10] СОБОЛЬ – невеликий звір, що його хутро дуже дороге.
[11] ВАРЯЗЬКА ЗЕМЛЯ – сьогодні Скандинавія із країнами Швецією та Норвегією.
[12] КНЯЗІ АСКОЛЬД І ДИР – знані в нашій історії київські князі.
[13] ПОЛОВЦІ – монгольські племена, які жили в степах на сході й півдні України.
[14] ОРДА – монгольське слово, означає військо або й державу.
[15] ХОЗАРИ – нарід, який у княжі часи створив свою державу на схід від України.
[16] КЕРСЕТКА – безрукавна блюзка, часто вживана в українському жіночому одязі.
[17] ДОМОВИК – у повір'ях наших предків‑поган, маленький душок, який стереже дому.
[18] КОЗУБЕНЬКА – посудина із кори дерева.
[19] БУРШТИН або ЯНТАР – зціпеніла живиця дерев, жовто‑золотої краски, із нього виробляли дорогоцінні прикраси.
[20] БАГОВИННЯ – водні рослини, ховзькі й неприємні.
[21] ВЕРЕТЕНО – ручне знаряддя для прядіння, що становить собою тонку паличку з видовженими загостреними кінцями і потовщенням посередині.
[22] ДЕРЕВЛЯНИ – українське плем'я, що жило в лісистих околицях між ріками Дніпром, Случчю й Тетеревом.
[23] ВЕРШНИК – їздець на коні.
[24] ТУЧА – зливний дощ, буря.
[25] ЩОГЛА – стовп на кораблі, що на ньому розвішували вітрила, щоб вітер поганяв корабель.
[26] ДРЕГОВИЧІ – плем'я, що жило в болотистих околицях між ріками Прип'яттю й Двиною.
[27] ДУКАЧІ – дорогі монети, що їх чіпляли для прикраси до жіночого намиста.
[28] ВАВКА – дитячий вислів: біль, рана.
[29] ГОРЛИЧКА – голубка.
[30] КЛЕШНЯ – передня кінцівка в рака, закінчена "щипцями", якими він борониться.
[31] КАРАСЬ, ЩУКА, ТАРАНЯ, ПЛОТИЧКА – назви риб.
[32] РЯСКА – водні рослини.
[33] ПАНЦЕР – металевий нагрудний одяг, що його носили в давнину вояки для оборони в бою.
[34] КОРОМИСЛО – дерев'яний держак, щоб на ньому носити два відра.
[35] ПАВОЛОКА – тканина, переткана золотими нитками.