Таку просто не можна не любити. Невже розлучилися? Неймовірно.
У квартирі, що поверхом нижче, раптом з'явилося світло, потім почулися хлоп'ячі голоси і дівочий сміх, і негайно ожив магнітофон. Втім, щойно залунала музика, як світло знову згасло.
Радомир намагався пригадати, кого бог послав йому туди в сусіди, але так і не зміг. Будинок зводили кілька організацій, отож у ньому стаборилися і холостий люд із редакцій газет, і працівники типографії газетного видавництва, й ітеерівці з якогось виробничого об'єднання. А ще прижилися будівельники, що зводили цей Ноїв Ковчег, та три чи чотири кімнати займали молоді актори ТЮ Ту, познайомитися з якими Оснач так і не встиг.
Він почув, як відчинилися двері, і зазирнув до кімнати. Це повернувся Вадим. "Недовге було в них прощання, — зауважив Радомир. — Втім, знайомі вони теж, мабуть, тільки один вечір". Оснач востаннє глянув на споночіле поле по той бік дороги і з полегшенням подумав, що віднині матиме змогу милуватися ним уранці, ввечері, вночі... коли заманеться. А скільки разів воно снилося йому там, у готелі-екіпажі.
З цим почуттям людини, яка нарешті повернулася додому після далеких мандрів, він увійшов до кімнати.
— Нічого, сам винен. Міг би й попередити. — Тільки тепер, залишившись наодинці з Радомиром, Городнюк відчув себе ніяково. — Чому ти не написав?
— Першого листа я послав тобі ще два місяці тому.
— Це було нагадування. Я і сам знав, що в травні-червні повернешся.
— Другого читатимеш завтра. А всі претензії — пошті, — Радомир сів в одне з двох глибоких крісел, що стояли обабіч журнального столика, і відкинувся на спинку. Перше, що він зробить, коли в нього з'являться гроші, купить два таких крісла і журнальний столик. До призову він устиг придбати тільки диван, невеличкий стіл і два стільці. Все інше належало Городнюкам. — Що це за дівчисько? — запитав він, коли Вадим і собі стомлено сів у крісло нвапроти. — Ви з Ніною, часом?..
— Часом... — відвів погляд Вадим. — Невже ти думаєш, що я приводив би сюди задрипане жабеня, якби Ніна не пішла від мене?
— Не привів би. Я завжди вважав, що тобі дуже пощастило. І навіть заздрив. Дивуюся, як ти примудрився втратити таку жінку.
— І навіть заздрив, — охоче кивнув Вадим. — І навіть трішечки був закоханий. Нічого, можеш не виправдовуватися — в неї всі закохувалися.
Радомира вразило, яким тоном Вадим проказав усе це: ні ревнощів, ні образи, ні звичної чоловічної злості чи хоча б байдужості... Голі, бездушні слова.
— Що між вами сталося?
— Ми прожили з нею два роки, але...
— Чому два? Адже до того, як ви перебралися сюди... Та ви що, розлучилися ще рік тому?!
— Ти враховуєш, як ЕОМка, — вимушено розсміявся Вадим. — Одначе я хотів сказати не це. Ми прожили два роки, але тільки один із них, перший, були по-справжньому щасливі. Та й то не весь.
— Перший рік щасливі всі подружжя світу.
— Не всі, лейтенанте, не всі. Але ми... ми були щасливими рік і два місяці. Доки не мали свого кутка і жили то на квартирі у її тітки, то на дачі в мого далекого родича, то в літній кухоньці вокзального перукаря... — Про перукаря Оснач знав. Він сам провів у його кухоньці два весняні місяці, коли тільки-но починав працювати в молодіжній газеті. І звернутися до того перукаря порадив Городнюкам теж він. — А потім у моїй кишені з'явився ключ від цього кубельця... Ну, з'явився, і що сталося? — враз ожив Вадим. — Ні, ти скажи, що з нами сталося? Але тільки-но в мене і в неї з'явилося по ключу від квартири — і нас ніби хтось підмінив. Спочатку кинулися купувати крісла, телевізор та всілякий дріб'язок, потім кожен почав пригадувати своїх старих друзів, яких нарешті є куди запросити, потім повід— роджувалися з попелу давні дами і кавалери серця. Слухай, може, це вже так влаштований наш урбаністичний світ, що ми просто не здатні поводитись інакше?
— Ти серйозно вважаєш, що я здатний пояснити тобі, що між вами відбулося? Ні, старенький, вечора запитань і відповідей не відбудеться. Але кажу тобі чесно: якби втратив таку жінку я — мене пройняв би жах. Єдина порада тобі: якщо це ще можливо — негайно помирися.
— Це неможливо. Але твоя правда: ніхто нічого нам у цій справі не порадить, — підсумував Вадим, так само вповільнено і меланхолійно, як і починав розмову. — Ось ключі, — він видобув із кишені піджака брелок з двома ключами і, потримавши їх над столиком, поклав перед Радомиром. — Якби не вони, все склалося б інакше. Геть усе. Принаймні ще кілька років ми протрималися б. А втім, може, й порозумнішали б.
— Як справи в редакції?
— З редакції я пішов. Ще в липні.
Оснач вражено дивився на Вадима і мовчав. Той сам повинен був пояснити, чому так сталося.
— Ти ж знаєш, що по-справжньому я захоплююся тільки дисками. А де працювати — не має значення. Писати про диско-клуби, рок— музику я ще міг би. Проте шеф усе частіше вимагав сільської культури, проблем заводських клубів, театральних рецензій і проблемних опусів про життя творчої молоді.
Радомир знав, що статті про диско-клуби і рок-музику Вадимові теж не вдавалися. Городнюк був запеклим меломаном і любив розважатися на диско вечорах та відсиджувати на концертах рок-музики, але ні проблемами диско клубів, ні рок-музикою ніколи серйозно не захоплювався. В свої двадцять дев'ять він усе ще залишався інфантильним "диско-хлопчиком". І літа його минали в невизначеності та неробстві, в безкінечних філософствуваннях "з приводу..." Вірші він пробував писати "під Єсеніна", прозу — "під Распутіна", пісні — "під Окуджаву", ну і сценарії, звичайно, "під Гельмана". Але справа в тому, що тільки пробував. А було щось таке, в чому він прагнув би досягти хоч якогось там професіоналізму?
Єдиною розрадою Городнюкові могло бути те, що в цих своїх "творчих пошуках власного "Я" він не одинокий. З'явилася ціла армія таких пошукачів.
Влаштуватися в редакції йому допоміг сам Радомир. Знаючи характер Городнюка, Оснач не вірив, що в газеті він приживеться, але
розумів, що допомогти треба: на той час Вадим уже майже півроку не працював. Радомир умовив редактора взяти його спочатку на договір, позаштатним, а вже потім, коли з'явилася вакансія...
— Не клеїться в мене щось, Раде, з творчістю, — знову заговорив Городнюк.
— Де ти працюєш зараз?
— Не повіриш... На туристичній базі. Директор — давній знайомий. Колись, в студентські літа, зустрічалися в туристському клубі.
— І ким?
— Інструктором. Але шеф обіцяє, що через рік можу стати заступником по господарській частині.
— Завгоспом тобто?..
— Офіційно це зветься пишніше. Чесно кажучи, я не скаржуся. Є посада — мусить бути й людина при ній. Нові люди, нові знайомства, вечори цікаві... І пливе мій човник за течією, і плистиме так, аж поки не приб'є його колись на вічну стоянку до останнього причалу.
— Занадто безнадійно, — підвівся Радомир. — Звичайна смуга невдач. Але запас часу в тебе ще є. Спробуй знайти вихід, почати все спочатку. Мудрі люди запевняють, що в твої літа ще не пізно.
Оснач підійшов до прочинених дверей, що вели в лоджію, і якийсь час мовчки вдивлявся у кольорове розмаїття приміського степу. Йому не хотілося продовжувати цю розмову. Зараз йому над усе праглося побути наодинці.
З аеродрому, помигуючи сигнальними вогнями, злітав черговий літак. Ті кілька десятків вечорів, які він провів новоселом, Радомир завжди заздрив людям, що сиділи в літаках. їх чекали нові міста, нові місця, небачені краєвиди, зустрічі і розчарування. А тепер не заздрив. Особисто він уже "приземлився".
— Дозволиш переночувати? — запитав у Вадима.
— Знущаєшся? До речі, вчора я вже найняв собі кімнатку, встиг. Тут неподалік. Отже ночуватиму там. О, геть забув... — раптом епохо пився він. — Газети з твоєю повістю я отримав. Прочитав. Іншим порадив прочитати. Навіть збирався написати тобі, але ж ти знаєш, що таке редакція...
— Не має значення. Як тобі сама повість?
— Ну, що сказати? Читається. Та й пішла вдало — якраз перед Днем Перемоги, в десять подач. Солідно, по-королівськи пішла. Наскільки я зрозумів, це ти все про свого діда?
— Річ художня, але в основі...
— Тобі принаймні з дідом пощастило. І спогади його розкрутив саме вчасно. Тисячі інших людей починають в літературі значно скромніше. До речі, там лист надійшов. Хлопчина якийсь... Здається, з тих країв, які ти описуєш. Скаржиться на щось там. Але про повість він, здається, ще не знає.
— На що ж він скаржиться? — насторожився Радомир.
— Та вже й не пригадую. Ага, так... Суть ось у чому. Того хлопчину, про якого ти писав, ну, що загинув, завівши фашистів у трясовину... Його, здається, й досі не визнають, і навіть вважають зрадником. Автор листа пробує захищати, докопуватися до істини, але не так усе це просто. Якийсь учитель за своє заступництво вже постраждав. Одне слово, провінційна історійка.
— А виїжджав хто-небудь за цим листом?
— Ну, хто міг виїжджати? — стомлено мовив Городнюк. — Я навіть не реєстрував його. Повість в редакції читали — адже ти й заступникові редактора прислав кілька газет. Отож подумав: почнуть розбиратися — і раптом виявиться, що ти щось наплутав. А йдеться ж про репутацію. На твоєму місці я ще й подякував би. Все в ажурі. Ідучи з газети, я забрав цього листа, щоб жодних випадковостей... Десь тут він, зараз пошукаю.
Вадим відчинив коморку, попорпався у великій господарській сумці і видобув з неї недбало розірваний зіжмаканий конверт. Оснач похапцем видобув з нього складений вчетверо аркушик, вирваний зі шкільного зошита, й одразу ж заходився читати.
У листі все описувалося майже так, як переказав Вадим. Виявляється, хлопця, що врятував Святослава Оснача, звали Захаром. Прізвища діда автор листа, звичайно, не згадував, та й навряд чи в тому селі хто-небудь знав його. І все ж таки листу цьому не було ціни. "Отже, Захар Шаблюк! — А він вважав, що дізнатися ім'я хлопчини тепер уже буде надзвичайно важко. Про те, як усе це відбувалося там, на трясовині, дід розповідав кілька разів, ніби здогадувався, що врешті-решт внук захоче описати цю історію. Одначе імені свого рятівника пригадати не зміг. А після війни навідатися до того села так і не випало. Служив спочатку на Північному флоті, потім на Тихоокеанському. І тільки після виходу у відставку повернувся на Україну.
"Товариші журналісти, — писалося в листі.