Так от, омріяного нами творчого "тоді" може й не настати. А соціально активним слід бути вже зараз, сьогодні, цієї миті; слід із перших написаних нами сторінок шукати свій Материк, свою тему і свій, лише тобі притаманний голос, своє місце в суспільстві.
ЧИМ СЛОВО НАШЕ ПРОРОСТЕ
...Від подальшої долі Національної спілки письменників України значною мірою залежатиме й подальша доля українського народу, доля нашої нації.
Богдан Сушинський
Від редакції одеської обласної газети "Чорноморська комуна": 16— 19 квітня 1991 року в Києві відбуватиметься черговий X з'їзд Спілки письменників України (СПУ). Напередодні від'їзду делегації одеських літераторів до столиці, редакція звернулася до голови правління Одеської організації, члена правління та Президії правління Спілки письменників України, заступника голови літфонду СПУ Богдана Сушинського з проханням поділитися з читачами своїми думками, викликаними підготовкою до з'їзду
* * *
Пригадалося, як нещодавно один мій знайомий, із войовничих технократів, не без іронії запитав: "Ви що це там, з'їзд письменників затіяли? Цікаво: про що ж ви на ньому говоритимете? Народ босий, голодний і злий, а ви, мабуть, знову про своє: про мову, про екологію, про мораль і поезію?"
"Так ото, — кажу йому, — мабуть, тому ми всі зараз босі, голодні і злі, що нас десятиліттями відучували дбати про рідну мову, про екологію, про мораль і поезію. Особливо жпро мораль нашого сучасного народного буття".
І я не кривив душею. Певен: про що б не казав письменник, виходячи на трибуну з'їзду, він говоритиме з думою про народ. Навіть якщо це стосується суто спілчанських проблем, яких нині стільки, як і в усіх інших сферах громадського життя України. Подобається комусь такий висновок, чи ні, визнає він його правдивість, чи не визнає, але я переконаний: від подальшої долі Спілки письменників певного мірою залежатиме й подальша доля українського народу. І це не перебільшення. В мене є всі підстави говорити так.
Десятий з'їзд письменників, упевнений, залишиться не тільки в історії літератури, айв історії всього українського національного відродження. Прийняття парламентом республіки Декларації про державний суверенітет, конкретні кроки з її реалізації — надзвичайно гостро поставили на порядок денний і питання про подальший статус СПУ, її суверенітет, місце і роль в громадському житті і в громадянському суспільстві України.
Відомо, що досі СПУ була всього-на-всього республіканською структурою СП СРСР, з усім тим фразеологічно завуальованим безправ'ям, яке з цього випливає. Ясна річ, таке становище вже не просто не може задовольняти українське письменство, але й видається протиприродним, оскільки суперечить реаліям суверенної держави.
Виходячи з цього, кілька місяців тому спеціальна комісія правління СПУ розробила проект першого в історії Спілки письменників України власного Статуту. Проект цей вийшов небезгрішним, та якщо, з усіма можливими доповненнями і поправками, з'їзд все ж таки схвалить його, республіканська письменницька організація теж стане суверенною, зі своїм бюджетом, із безпосереднім виходом на зарубіжні зв'язки, в тому числі й із закордонними видавцями; з правом залучати до національного літературного процесу все те передове, демократичне, що створене українським літературним зарубіжжям. Отже, перспективи нібито райдужні. Але...
Недавній пленум СПУ, на якому затверджувався порядок денний роботи з'їзду (вірніше, його проект), засвідчив, і це не було несподіванкою для мене, що питання про статус і Статут СПУ виявиться найбільш принциповим, причому принциповим настільки, що існує реальна загроза розколу Спілки.
Річ у тому, що значна частина письменників, передусім україномовних, виступає за те, щоб СПУ зовсім вийшла із структур СП СРСР і стала абсолютно незалежною організацією. Але друга, менш значна частина, до якої входять російськомовні літератори й немало проросійськи, прокомуністично налаштованих україномовних, так само рішуче виступає за те, щоб усе залишилося "як було". Хіба що з розширенням певної самостійності СПУ в деяких аспектах діяльності. Але за умови, що всі ми залишаємося членами СП СРСР.
Отже, загроза полягає в тому, що зі з'їзду ми можемо вийти, хто членом Спілки письменників України, а хто — все ще членом Спілки письменників СРСР. Саме полярність цих позицій і стане основою для найбільш гострої конфронтації, яка визначатиме тональність усього з'їзду.
І тут ви маєте право запитати: а якою ж є позиція одеських письменників? Вона визначилася досить чітко. На загальних зборах, на яких обговорювався проект Статуту, всі ми, на мою пропозицію, одностайно, зважте — одностайно, обрали третій, на мій погляд, найбільш перспективний шлях. На цьому етапі становлення суверенної Української держави СПУ повинна бути цілковито незалежною творчою організацією, але при цьому підтримувати з усіма іншими республіканськими організаціями (а також із СП СРСР, якщо тільки вона й надалі існуватиме!) міцні договірні стосунки. Те ж саме стосується і взаємин Літфонду СПУ з Літфондом СРСР та літфондами інших республіканських організацій. Тобто ми — за своєрідну творчу (не за організаційну, звертаю увагу, а саме за творчу) конфедерацію. Ось цю позицію ми й відстоюватимемо на з'їзді.
Ще одне болюче питання, відповідь на яке шукатимемо всім письменницьким миром — ситуація з папером, від якої залежить доля і подальшого літературного процесу в Україні і, в цілому, культурного відродження. Ситуація ця створена, на моє глибоке переконання, штучно. Дозволивши паперовим фабрикам перейти на ринкові відносини, держава, по суті, дозволила їм скооперуватися з чорним ринком.
Це призвело до того, що цього року державні видавництва, і зокрема одеський "Маяк", будуть забезпечені папером тільки на ЗО відсотків від потреби, в той час, як тисячі тонн паперу опинилися в руках видавничих мафіозі, які доводять його ціну вже до десяти тисяч карбованців за тонну. До того ж деякі паперові фабрики, а майже всі вони чомусь виявилися за межами України (в Україні, в основному, розташовані целюлозні комбінати, які поставляють цим фабрикам сировину), взагалі відмовляються виконувати свої договірні зобов'язання, відшукуючи партнерів, здатних на бартерний обмін: ми вам папір, а ви нам рефрижератори з м'ясом або вагони з будматеріалами чи овочами.
Неважко зрозуміти, що до такого, з дозволу сказати, "ринку" ні видавництва, ні Спілка не готові. Та й держава теж. А наслідки? Видавництва — на грані економічного краху, завали рукописів збільшуються, а позбавлені можливості жити зі свого фаху письменники з сумом і тривогою починають замислюватися над своїм майбутнім. Теж сумним і тривожним.
Саме через оцю штучну паперову кризу та ще через дивовижно високу вартість видавничих послуг, транспорту і торгівлі виявляються марними всі спроби обласних організацій створити свої журнали, альманахи чи тижневики. На жаль, це трагічна особливість нашого з вами буття: доки існувала реальна можливість створювати такі видання, партійно-державні органи засновувати їх категорично забороняли. Тепер же, будь ласка, створюйте журнали, займайтеся видавничою діяльністю або ж просто видавайте за свій кошт, за спонсорські гроші, не створюючи власних видавництв. А що всі ці дозволи тепер, за нинішньої економічної кризи, більше схожі на одверте знущання, ніж на серйозну зацікавленість у розвитку літератури, то це вже вибачайте.
Ситуація з видавничою справою могла б докорінно змінитися, якби в країні існував закон, що дозволяв би створювати приватні (акціонерні) видавництва. Це одразу ж допомогло б значно розширити видавничу базу, залучити чималий підприємницький капітал, використати ініціативність багатьох підприємців, які в недалекому майбутньому отримували б папір не тільки з вітчизняних, але й закордонних фабрик, дбаючи при цьому й про краще закордонне друкарське обладнання.
Поява нових видавництв неминуче сприяла б і появі нових плеяд митців, навколо них об'єднувалася б творча молодь, створювалися б письменницькі клуби й асоціації, що, у свою чергу, призвело б до заснування періодичних видань. Тобто відбувався б нормальний процес розвитку культури, який ми спостерігаємо в усіх розвинутих європейських державах. З тією лише особливістю, що для України все це ще й стало б могутнім стимулом не тільки літературного, а й загальнонаціонального відродження.
Заборонили ж створення подібних видавництв, мабуть, виходячи з ідейних міркувань. От тільки цікаво б знати: заради яких таких ідей?
Перелік гострих, конфліктних питань, що неминуче виникнуть на з'їзді, на цьому не завершується. Той же пленум СПУ, про який уже йшлося, підтвердив: існує певна група письменників, яка взагалі ставить під сумнів доцільність подальшого існування Спілки. Які тільки аргументи не висуваються цими новоявленими "ліквідаторами": і що Спілка "забюрократилася", і що її створено, аби "керувати письменником"; що вона, мовляв, віджила своє і повинна розпастися на невеличкі творчі групи, котрі об'єднували б письменників за мовою, жанрами, творчими уподобаннями. На практиці це означає, що вона має розпастися на об'єднання детективістів, фантастів, критиків, літературознавців, а ще — на україно-, російсько-, —молдавськота інших іншомовних письменників...
Загалом, я не маю нічого проти створення таких об'єднань. Але скажіть, будь ласка, що заважає їм існувати в межах Спілки? Або й поза Спілкою?
А якщо дуже хочеться — ну, просто-таки "приспічило!" — створювати незалежну асоціацію, то що заважає цим людям вийти зі Спілки й організовуватися так, як це їм до вподоби?
Але ж ні, передусім ставиться за мету будь-що ліквідувати Спілку письменників. На пленумі я різко виступив проти такої групи "ліквідаторів". А в інтерв'ю "Літературній Україні" заявив, що, за сьогоденного становища, сьогоденної політичної ситуації в Україні, ліквідація Спілки мала б такі ж трагічні наслідки, як свого часу ліквідація Запорізької Січі.
Якась доля перебільшення в цьому порівнянні проглядається — згоден. Але згадаймо, що саме завдяки Спілці зароджувалися в Україні і Товариство української мови імені Шевченка, і Рух — незалежно від того, хто і як ставиться нині до нього; і Закон про мови, й екологічна асоціація "зелених", й ідея утворення Української Духовної Республіки, і низка інших ідей, демократичних рухів, культурологічних течій, масових громадських заходів.
А чи не зі Спілки, наче з орлиного гнізда, вилетіла ціла плеяда народних депутатів усіх ступенів, що становлять нині впливову силу? А коли ще до цього додати, що Спілка, її морально-етичні засади, заходи та заяви постійно впливають на громадське життя і настрої народу, то можемо погодитися, що в моєму порівнянні її з Січчю — не так вже й багато перебільшення.
Не замислюються потенційні "ліквідатори" і над тим, що Спілка, з її Літфондом і Бюро пропаганди літератури, з будинками творчості і творчими відрядженнями та системою роботи з молодими авторами, нарешті, з її фінансовою взаємодопомогою — єдина організація, яка може хоч якось захистити їх же самих у цьому соціально незахищеному суспільстві.
Та, поза всім цим, не бажано, щоб робота з'їзду звелася лише до економічних та організаційних проблем, до "паперової" істерії.