А буває і в час повені. Тоді Черемош обов'язково змінює в багатьох місцях своє русло, через що і межа Покуття проходить Черемошем тільки на географічній карті. Насправді ж буває по-різному. Часом весною буковинці купаються "за кордоном", влітку — навпаки, а під осінь то так уже, як до якого місця. Тільки в 1927 році, під кінець літа, Черемош виправив свою помилку і пройшов по самому кордоні. Тоді кількалітня праця польсько-румунської прикордонної комісії пішла нанівець, Черемош перекотився по прикордонних залізобетонних стовпах і розбив їх у дріб'язок, не залишивши ні найменшого сліду.
У такі часи треба бути дуже досвідченим керманичем. Дараба пливе тоді майже наосліп, а керманича орієнтує тільки течія води, за якою потрібно стежити без упину.
Іванкова арифметика
Пасти корову найкраще весною. Скрізь багато паші, і майже кожне зілля соковите та смачне для корови. Та й на громадському вигоні роздолля. Місця доволі, і нема страху, що худобу зайде в шкоду. Якщо ж таке трапляється, тоді відривається від гурту котрийсь із хлопців і завертає її назад. Добровольців до цього нема, доводиться обирати по черзі. Бавляться діти різно, і в погожу днину нудьги у пастушків нема. Граються "у чайки", в "куце-довге", стрибають на віддаль, навперегонки, будують з піску різні канали та греблі, загачують на струмочках воду і роблять малі ставки. Найчастіше, однак, грають у м'яча, який зшивають зі старих веретянок та різного клоччя.
Інакше буває восени. На громадському вигоні трава вже стоптана і спалена сонцем. Пасти худобу нема на чому, стерня на полях переорана. Діти женуть череду в луг над Черемош — там пильнувати за нею треба добре. Крім того, дні стають чимраз коротші і холодніші. В дощову погоду аж жаль дивитися на пастушка, що жене додому голодну корову.
Нема тоді у дітей райдужних думок. В голові снують то бажання порозважатися, то премудрості шкільної науки, до яких ніяк не хоче звикати дитяча голова. Та найбільше мороки з таблицею множення. Іванкові, що пригнав у луг свою Красулю, теж це не до вподоби.
Один раз по три є три, — прошептав хлопчина і став пригадувати таблицю множення до тридцяти. Та тільки переступив за другий десяток, як почав плутати.
— Шкода, що нема патичків, — сказав сам до себе і враз аж в долоні сплеснув.
— На конику їду, а коня шукаю. Пруття ж доволі!
Миттю перегнав корову на ширше місце, зрізав у вербовім гущавнику два прути і почав їх краяти на малі, рівні кілочки. З одного зробив п'ятнадцять, з другого теж стільки. Опісля вигладив на піску рівненький майданчик та й почав їх застромлювати трійками рядок за рядком, що робило вигляд солдат на марші.
— Добре йде! — крикнув радісно. — А тепер рахуймо.
Та звідки не візьмуться старші хлопці. Видно, поверталися з дараби. Побачивши Іванка, обступили його, печали кепкувати.
— Дивіться, хлопці, яке військо вилаштував собі Іванко! — гукнув Богдан Мироник з п'ятого класу.
— Це не військо, — насупився Іванко. — Я тільки вчуся так.
— Що, що? — загуділи. — На патичках?
— А так, на патичках. Табличку множення.
— Агій на тебе! — свиснув Данко. — Та це ж правдива комедія.
— Комедія, кажеш? А мені зате весело було вчора дивитися, як тебе на уроці географії викликали показати Дністер, а ти їздив патичком по Черемоші.
— Ти коли бачив?
— А таки бачив. Хіба неправда? Учителька до директора посилала.
Тепер уже на Богданка мали посипатись дотепи. Не знаючи, на чім зігнати злість, він підійшов до Іванкових патичків, порозкидав їх ногою.
— На, маєш Дністер!
Іванко усміхнувся.
— Я вже й сам хотів те зробити, спасибі, що виручив.
Це ще більше розізлило Данка. А Іванко не переставав.
— І ще тобі щось скажу, Данку. Цей рівчак, що ти зробив на піску ногою, зовсім до Дністра не подібний. Дністер у нас пливе круто, а тут він виглядає, як зігнута лінійка.
Блиснув зубами в усмішці, глянув на всіх лукаво і подався бігцем завертати корову од берега.
— Куди, Красуля, чи за границю хочеш? — гукав здалека.
Інші теж, глянувши довкола себе, миттю розбіглися по лузі. Було чого, бо одна корова за цей час увійшла в ріку і поволі прямувала на румунський бік.
За дарунками
Ледь на вежі банилівської церкви, за Черемошем, пробила шоста година, як Іванко пустився з коровою додому, хоч знав добре, що в Румунії годинник іде на цілу годину вперед і що вдома тепер п'ята. Причиною було інше. Несподівано зірвався північно-західний вітер, в небі поповзли темні, важкі хмари і повіяло пронизливим холодом. Пасти корову до самого смерку не хотілося. Та ще без киптарика.
Цікавила його і задумана мамою толока та обіцянка старого Ляуфера пригостити ласощами.
Чарівне слово — "толока". Старий звичай і гарний. А гарний він тому, що то добровільна і спільна праця. Полюбляв такі години Іванко. Посходяться вечорами хлопці і дівчата, сусіди порозбирають кукурудзяні сніпки, сядуть вінком десь на городі або на подвір'ї, чистять качани до пізньої ночі. Сміху тоді, дотепів, баєчок і співів різних. Здалека, коли бачиш світло ліхтариків або розкладений на городі вогонь, створюється враження, що то цигани загостили до села. Після праці в хаті хазяїна — вечеря. Потім, звичайно, музиканти беруть скрипку та цимбали, і починається на подвір'ї чи в стодолі гуляння, яке під неділю триває часом до білого ранку.
Отож на толоку чекав Іванко аж від середи.
Але мамі не було як поїхати на торг до Заболотова. Тому відклала її на суботу. В хаті сьогодні було чим поласувати. Найбільше ж вабив хлопчину цукор.
Одну грудочку таки вхопив, здається, і Михась, бо йшов з киптарем у руці Іванкові назустріч і щось гриз.
— Ти що робиш, хлопче? — спитав Михась докірливо. — Мама посилають тобі киптар, а ти женеш корову додому. До вечора далеко.
— В лузі тепер і собака не витримає, — відповів Іванко, забираючи від брата киптар.
— Попаси ще бодай з годину. У нас паші не так багато, а зима довга. Послухай мене, Іванку…
— Але я мушу йти до Попельник.
— Та по що?
— Це зараз таємниця, розповім, коли повернуся.
І, не кажучи більше нічого, кинув братові батіг під ноги, а сам звернув на бічну стежку.
— Вернися, чуєш?! — гукав навздогінці Михась. — Вернися, бо я ще мушу йти до тітки!..
Не вернувся, а тільки додав ногам сили.
"Нема дурних, — міркував по дорозі. —До вечора вже недалеко, а поночі йти від Ляуфера я не маю охоти. Та й замерз, мушу трохи розігрітися".
І розігрівався таки добре, бо як увійшов до хати старого візника, то личко в нього аж пашіло.
Ляуфер, побачивши Іванка в хаті, відразу нагадав собі ранішню стрічу і розсміявся.
— Слухай-но, Іванку. Ти таки справді хотів знати, скільки мені коштувала бричка?
Хлопчина заперечливо хитнув головою.
— Ні, прошу. Мені тільки жалко було, що ви так гнали і били коней…
Старий перестав сміятись, споважнів, трохи подумав, потім підійшов до шафи і, крім китиці винограду, дістав ще звідти плитку шоколаду та подав усе те Іванкові.
— Бери, хлопче. Виноград маєш за послугу, а шоколад — за своє добре серце. Тепер іди додому, бо пізно, — і погладив його по голівці.
Не знати чому, але замість того, щоб порадіти, Іванкові дуже плакати захотілось. Додому повертав поволі, задуманий. І аж годі, як покуштував кілька ягід винограду, повеселішав. Навіть пісеньку затяг. Перейнята в старших, вона якось не в'язалась своїм змістом з дзвінким дитячим голоском, та звучала далеко і танула десь аж під Баниловом:
А я собі легінь
та йду собі з бучі.
Не боюся грому,
не боюся тучі…
Материні сльози
Виспівував Іванко, що йде собі з бучі, а того й не знав, що правдива буча чекала на нього вдома. Розгнівався Михась, поскаржився на брата матері, що й без того була не в настрої. Сестра, на яку виглядала вже давно, не приходила, і стомлена мати нарікала на всіх.
— Доле ти моя нещасна, — говорила майже крізь сльози. — Від досвітку до пізньої ночі все на йогах і на ногах, а помочі ні від кого.
І жаль вдови зріс ще більше. Глянула на городи, звідки мала надійти сестра, та тільки головою похитала. На стежці не було ні живої душі. Тоді-то й почула спів Іванка.
Іншим разом він би порадував її серце. Вона дуже той спів любила. Раніше її смішила тільки Іванкова вимова, який довго не міг виговорити "л" і замість "пливе човен" співав "пвиве човен". Але в школі закликав раз директор до себе і почав муштрувати Іванка на тому звукові. Відтоді хлопчина залюбки вишукував важкі слова та гукав усім у вічі: лилик, липа, ледар! Все ж часом забувався, тоді "ложка", наприклад, ставала "вошкою". Сміху було!
Тільки сьогодні не сміялося матері. Кликала на толоку, а людей щось не видно. Ще й діти бігають задарма. Залишила цебер, в якому готувала корм корові, вхопила прут — і до воріт, Іванкові назустріч. Однак по дорозі роздумала.
— Побачить мене з прутом у руці, то втече, а я бігати по городах за ним негодна. Замість дещо допомогти, буде тинятись під плотом або за стодолою, і я тільки більше журби матиму. Зрештою, за що його бити? Чи це допоможе?..
Повернулась мовчки назад, почала вимішувати в цебрі запарену січку з картоплею і грисом. Час від часу підносила рукав сорочки до очей, поплакувала стиха. Спочатку й сама не могла б сказати чого, але потім якийсь невимовний жаль стиснув її серце, і сльози рясно бігли по її обличчю.
Іванко ж перед ворітьми замовк, а що хотів зробити матері несподіванку і поділитися з нею Ляуферовим дарунком, то виноград і шоколад сховав під киптариком та скоренько ввійшов на подвір'я. Побачив маму в сльозах — зупинився.
— Мамо, мамочко, — покликав жалісно. — Ви чого плачете?
З материних уст попливла скарга, тиха і болюча.
— Через тебе, синку, через тебе, — говорила крізь сльози. — Плачу і нарікаю на свою долю, на життя своє безталанне.
— Ви… ви плачете через мене?
— А таки так, Іванку. Лишилась у хаті одна, роботи ж тієї… Недавно татка поховали. Самій тяжко, дуже тяжко. За журбою і працею ломиться в мені сила, і до татової могилки вже, мабуть, недалечко.
Всього сподівався Іванко, але тільки не цього. Зніс би догани, сварки, навіть кілька штовханців та позавушників від брата, але не материнські сльози і скарги. Вони пекли його вогнем, ранили серце і мучили, дуже мучили.
— Мамочко, мамо моя рідна, — прошептав уже й собі крізь сльози.