Зі стін соталося світло, і Лада побачила довгі кам'яні столи, а біля них на долівці сотні сплячих збройних лицарів. На лицарях блищала бойова зброя, а в руках тримали вони напоготові гартовані мечі. Біля лицарів дрімали зі спущеними головами білогриві коні.
Писанка викотилася на середину залі і зупинилася.
Спершись на кам'яному столі, спочивав найкращий лицар, увесь у криці, з великими срібними острогами, у пернатому шоломі, прикритий голубою киреєю.
— Прокинься, лицарю! — прошепртіла Лада, торкнувши його злегка рукою. — Рятуй нашу батьківщину!
І враз задзвеніло довкола залізо, зірвалися лицарі, кинулись до коней. Найстарший з них, отой, що спав біля стола, підняв Ладу з землі й посадовив на свого коня. Писанка покотилася перед ними. Лицарі рушили учвал вирубаним у скелі проходом.
Ще хвилина — і вони виїхали в поле. Там ішов бій. Оточені ворогами княжі воїни відбивалися останками сил. Лада побачила між ними Великого Князя. Схвильовано шукала очима Андрійка і — знайшла. Пізнала його непокірну чупринку. Його малий меч рубав направо й наліво. Билися завзято, проте кожний міг помітити, що княжим лицарям приходить кінець.
Воєвода пробуджених лицарів допоміг Ладі зістрибнути з коня й підніс угору меча.
— За вітчизну! — крикнув до своїх, і вони кинулися вперед.
Під ударами княжих воїнів ворог подався назад. Великий Князь із своїми дружинниками оточив шатро "царя царів", і чаклун не встиг навіть добути меча, не мав часу й сісти на коня. Одним ударом меча Великий Князь зняв йому голову з плечей.
Княжі лицарі стиснули ворога з обох боків, і полчища наїзників розбіглися по полю. А коли поширилась вістка, що чаклун не живе, то наче яка полуда-омана спала їм з очей. Вони зупинились і почали збиратись у гурти залежно від того, з якої поневоленої країни хто походив. Останній спротив ставила ще сторожа чаклуна, але самі його вояки розгромили її дощенту. Люди з княжих земель зібралися під стягами Великого Князя. '
Поневолені народи, визволені тепер від оманливих 'чарів, раділи несподіваною свободою. Настало велике свято перемоги.
До всіх цих подій здалеку приглядалася дівчинка Лада. Вона виконала своє завдання і могла тепер, спокійно
вернутися до своєї сім'ї. Але, коли готувалася відійти, побачила коло своїх стіп чудесну писанку. Підняла її обережно, загорнула в листок соняшника і поклала у торбинку. Вона знала, що писанка втратила свою чудодійну силу, стала звичайною крихкою писанкою, яких багато є в Україні.
— А де поділися заворожені лицарі? — спитала писанку, помітивши, що вони кудись то зникли.
Писанка мовчала. Що ж, звичайна київська писанка. Зате обізвалися польові дзвіночки:
— Не питай писанки, Ладочко! Питай Золотого —Соняшника. Він тужить за сонцем, обертає до нього голову й усе бачить.
Золотий Соняшник устряв у розмову:
— Заховалися знов у своє підземелля ті лицарі, мужі відважні, на зріст високі, лицем красні! Ждуть, аж знову колись прийде на них бойова потреба. Сплять і дожидають.
У Лади навернулися на очі сльози. Так дуже хотіла попрощатися з ними! Пішла поволі в напрямі до міста, бо туди вела її дорога додому.
А в місті вже її шукали. Сам князенко гасав конем вулицями столиці і, коли здалеку побачив малу постать дівчинки, аж закричав з радости.
Наступного дня відбувся на княжому дворі гучний бенкет. По одному боці стола сидів дід Остап. Він теж брав участь у вчорашньому бою, як умів і як міг. Лада була пишно одягнена, мала на собі золоті намиста і чільце з самоцвітами. Мистці і скоморохи співали пісень та грали на гуслях і арфах. Після м'ясива подавали до столу мигдалеві торти, креми з битої сметани й інші ласощі. Усі, хто був у залі, оглядали незвичайну писанку, що красувалася у срібній чаші по середині стола ...
А після того підвівся Великий Князь, розгорнув пергамен з печатями і прочитав, що його наслідником має стати князенко Андрій. Коли скінчив, знадвору почувся клекіт Степового Орла. Він передавав привіт від звірів Ладиної вітчизни.
За кілька років, коли Андрійко став Великим Князем, відбулося гучне весілля на княжому дворі. Лада сиділа побіч нього на золотому престолі, а на голові мала корону Великої Княгині. Біля них сиділи дідусь і бабуся, дід Остап та. княжі дорадники й бояри. Всі раділи і святкували щасливу подію. Народ вітав своїх володарів, бо знав, що рід їх красен і надходять щасливі часи для всіх. Писанка зберігалась у княжій скарбниці. Всі жили довго і щасливо.