Козацькі і татарські загони пробігали далеко від Кодаку і тільки зрідка чути було гомін боїв, що йшли десь за обрієм у степу. Тоді чати трубили на сполох, готували зброю і ставали у поготівлі. Звичайно на цьому й кінчилося, що вояки наслухували тільки далекі постріли і крики. Десь там у незайманих Диких Полях може громили орду й відбивали ясир, а може і душогуби грабили заможних купців. Хто ж то може знати, які тайни криють у собі простори цієї вкритої кров'ю землі. Бувало, що комендант фортеці висилав туди збройний під'їзд. Комонні рідко коли натрапляли на сліди побоєвища. А втім залога Кодаку степовими подіями не цікавилася. Їхнім завданням було сторожити Січ, не допускати до воєнних приготувань і нищити в зародку всі познаки підозрілих військових рухів. На самій Січі сидів комісар Речі Посполитої, який на місці піклувався про законність усього, що чинилося на Запоріжжю. Життя в фортеці плило дуже одноманітно і сіро. Коронні сини грали в кості, а найманці будували землянки, скріпляли вали і частоколи.
— Кілька років тому, — розповідав Горностай, — молодий і бутний комісар Шлягоцький переправився з двома хоругвами драгунів через Дніпро і здуру напав на паланки, сплюндрував монастир, спалив церкву. Старі, немічні козаки, ченці й народ з довколишніх сіл стали до оборони, але неспосібні до бою і заскочені нападом, вигинули під мушкетним вогнем і шаблями поляків. Під вечір драгуни, навантажені золотом і церковними скарбами, рушили до Дніпра.
— Над берегом наскочили на них січовики. Ніхто з ляхів не врятувався, усі наложили головами. Ще й тепер, — вказав рукою Горностай, — стоїть ось там серед верболозів їхня могила.
— А дванадцять років тому, весною тисяча шістсот тридцять шостого року, Сулима обложив фортецю, за дві години здобув її, вирізав залогу і розорав вали. Того самого року ляхи наново відбудували твердиню, Кодак став ще могутніший, ще більш озброєний.
— А Сулима?
— Вже не цікавився твердинею. Його захопили інші буйні задуми, плани на велику міру, готування до великих діл. За те й наложив він головою на площі варшавського замку.
— Великий воїн, — думав Марко, слухаючи слів Горностая.
Згадав Сулиму, з яким був у поході на Чорне Море. Тоді козацькі чайки заскочили турецький корабель, звільнили невільників-гребців, а на їх місце прикували до весел турецьку залогу. Такий був Сулима, отаман січового війська.
Козаки бистро розглядали фортецю. Це були доволі нові споруди, забезпечені обсипаними в чотирикутник потужними валами. Твердиня мала сильні оборонні бастіони і була оточена глибокими ровами. Від заходу ляхи проклали понад глибоким яром звідний міст, від півночі була тільки мала хвіртка над спадистим берегом. Від Диких Піль фортеця була скріплена високим муром і ровом.
— В Чигирині говорять, що в минулих роках наш писар військовий Хмельницький оглядав цю фортецю зі старим Конєцпольським небіжчиком. Чи певне це не знати, Хмель нікому не каже, куди їздить і що задумує. Отож, коли коронний вихвалював потугу кодацьких укріплень, Хмель сказав:
— Рука людська збудувала, вона й знищити може!
Під'їхавши ближче, козаки завважили, що з частоколу стирчать гармати і важкі гаківниці. В той час із скрипотом спустився звідний міст, і з фортеці чвалом виїхала кінна ватага. Вона з місця звернула в сторону молодців.
— Бій? — спитав мляво один із них, сягаючи шаблі.
— Ні! — відповів Горностай. — Будуть тільки розпитувати. А втім...
Сотня драгунів під'їхала до козаків і їхній офіцер у залізній сорочці та в шоломі зі старими вицвілими перами спитав владно:
— Хто такі й куди?
Горностай пізнав самого коменданта твердині, славетного капітана і губернатора Криштофа Гродзіцького. Він високий ростом, худий і жилавий, лице мав наче зо шкіри, ствердле від негод і трудів. Через чоло і ніс проходила стара близна від шведського палашу, а одне око було закрите повікою. Він був старий уже, цілий довгий вік перебув у війнах в Європі і в Валенштайна, добув рангу полковника артилерії.
— Молодці чигиринського полку, — відповів Горностай, віддаючи військовий салют, — на виправі за кіньми. Ось папери за підписом пана Станіслава Кричевського, мості полковника чигиринського, козацьких військ його мості короля...
Гродзіцький узяв папір і читав:
— ...за підписом сотника Хмельницького...
— Добре! — сказав, складаючи пропускний лист, — багато коней зловили?
— Тридцять, — відповів Горностай, — добрі коні, молоді, сильні.
Гродзіцький глянув по козаках. Його зір затримався на тугій вояцькій постаті Марка.
— Знаю тебе звідкись, козаче, — сказав Гродзіцький і додав по надумі:
— Чи не з прибічної хоругви сотника Хмельницького у Нідерландах?
Марко промовчав, його кінь почав басувати.
— Неможливо, — засміявся Горностай, — він молодий козак, не міг ще воювати у тридцятилітній війні.
— Поздоровіть від мене пана полковника Кричевського і сотника Хмельницького. Бувайте!
Гродзіцький завернув коня, за ним від'їхав його почет. Коли б не сам Гродзіцький, може треба б було сягнути шаблі. Ці голодранці граблять не гірше татар!
— Кажуть, наш Хмель урятував Гродзіцькому життя...
— Старий рубака цей капітані Марко відізвався:
— Коли б до чого прийшло з цими німецькими найманцями, фрасунок був би по їхньому боці. Драби тугі, але ми теж знаємо наше діло!
Горностай затріпав чорним вусом і скривився: —— Погано було б встрявати у бій. Хмель жадав, аби ми заховали зимну кров і оминали зачіпки та герців. А чому такий наказ, не наше діло.
Кодак зникав уже на обрії, і козаки готовилися до ночівлі. В той час Гродзіцький читав листи, які передали йому через Мальчевського — шляхтюру, званого "зеленим чортом". Це був тайний емісар, який постійно був у дорозі й перевозив тайні вістки від коронного Конєцпольського. Гродзіцький сидів тут серед степового моря, віддавна не мав ніяких вісток з Речі Посполитої і ніяких інструкцій від команди. А тимчасом непотверджені сплітки доходили до його слуху: про повстання на Поліссі, про тайні змови Хмельницького з ворогами Речі Посполитої, про емісарів, сліпих бандуристів і лірників, які бунтували народ в імені козацької ребелії. Вістки були просто неймовірні, чей же Січ, постійне джерело неспокоїв і бунту, дрімала спокійно під його сторожким оком.
* * *
Минув повний рік від часу, коли Марко повернувся до полку з виправи на дикі коні. Він повнив свою вояцьку службу без захоплення і вдоволення. Втрачений час — думав не раз — сидіти так бездільно і числити одноманітні й нецікаві дні, що невпинно кануть у минуле.
Ледве в останніх місяцях пішли наново слухи про неспокої й бунти. Хмельницький, якого шляхтич-розбишака наїздом викинув з його родового маєтку, кудись пропав і ніхто не знав, що сталося з полковим писарем. Шляхтич-розбишака Чаплинський зажив на дворі Хмеля та ще й далі відгрожувався, що вб'є сотника, як тільки він знову появиться.
Одного вечора Марка покликав до себе полковник Кричевський.
— Нема що багато говорити, — сказав до Марка, — вночі рушиш на чолі півсотні на Січ. Зголосишся до полковника Несторенка. Будь бачний, в степу тривога, ляхи нюшать, як гончі пси. Гродзіцький прислав мені звіт. Пише, що хтось ходить степами одинцем, хтось човном пливе по ночах, щось непевне висить у повітрі. Шильдвахи в ночах приносять вістки. Чують кінський тупіт, якісь нічні знаки і посвисти, і далекі гомони. Ляхи сторожкі, будь чуйний.
З пошаною глядів Марко на поважного, спокійного полковника. Його лице було лагідне і добротливе, і тільки з очей можна було пізнати, що полковник міг бути твердим і безоглядним. Жовте полум'я свічки золотило його щоки й надавало їм тінь мосяжу. Полковник був гладко виголений і тільки на голові виднів невеликий чуб.
Марко не питав багато. Догадувався, що грядуть якісь важні події, в яких і йому призначене мале незамітне місце.
* * *
Марко уже нічому не дивувався. Події захопили Його з собою, а були вони такі дивні, що Марко просто перестав думати над їх доцільністю. Якась розумна і передбачлива голова діяла тут наказами і дорученнями.
Десь по дорозі прилучився до них один і другий козацький відділ. А згодом, серед лісу, стояли вони всі перед обличчям Хмельницького. Темний на лиці, тугий, з проникливим поглядом чорних очей, заклав руки поза себе і бачно переглядав кінну сотню.
У коротких словах проголосив підготовку до повстання.
— Усі наші препараторія белліка, оці воєнні приготування, — говорив спокійним голосом, — треба родити тихо і незамітно. Польща, потенція велика, має добрих шпигунів, і так уже чую сіті довкола себе. Тільки нічого мені доказати не можуть. Ця війна, що гряде, панове молодці, йде за звільнення України. Це не те, що одну фортецю штурмом взяти!
Відчули, що йдуть часи величні, криваві.
В Крилові задержав їх комендант Пшеворський і попросив до себе на обід. Хмельницький взяв з собою сотника Бурлая і хорунжого Марка. Пшеворський привітав гостей з відкритими раменами, але не скривав своєї цікавості: куди вони їдуть і в якій справі.
Хмельницький широко розповів про заїзд шляхтюри Чаплинського та про доноси, нібито він, сотник Хмельницький, приготовляє повстання.
Бурлай скипів:
— І що ви, регіментарю, на таку безличність того скурчибика Чаплинського?
Пшеворський засміявся:
— Я стою на пості границь Речі Посполитої уже двадцять років і думаю, ребелія завжди є можлива.
Хмельницький відхилився на спинку крісла:
— Чи так робиться ребелію? За обідом і вином? Як ребіліянт, я власне повинен би повісити вас, полковнику, на першій яблуні!
Налили вина. Бурлай мовив:
— Це інфамія! Що тут робити? Я порадив Хмелеві, хай їде на Січ до комісара Гурського. Він стоїть там залогою, він знає, що діється.
— Хай посвідчить, — докинув Марко.
— Хай посвідчить, — підтвердив Бурлай.
— Це правда, — відповів Пшеворський, — але ви мусите мати папери. Стріне вас хто-небудь, що вас не знає і ви пропали!
— Папери маємо, — відповів Хмельницький і витягнув листа за підписом полковника Кричевського.
Пшеворський переглянув полкові листи до комісара на Січі й видимо заспокоївся.
За Криловом сотня Хмельницького завернула у степ.