Шахрувати не було як — суворі вікодавні правила гри не давали ніякої змоги шахрувати. І все ж таки, ні разу не було, щоб Кронь кінець-кінцем програв.
В цей день Гай Сергійович Шайба вперше встановив, що дрібний капітал безсилий боротися з великим капіталом. Не карбованець народжується з копійок, вирішив він, а карбованець ковтає копійки. Економічна боротьба між карбованцем і копійкою — нерівна боротьба. Чи є яка-небудь боротьба окроме економічної? — подумав Гай Сергійович Шайба і підійшов до кутка коксового цеху — а там уже дзвеніли копійки об стіну.
Уже бій ущухав. На розтуленій долоні Кронь уже має цілу конічну купу пролетарських копійок. У цю саму мить хтось з товаришів програв останню копійку. "Клади сюди", — скомандував Кронь і остання копійка зникла в горі акумуляції капіталу. Гай Сергійович Шайба болюче відчував у своїй руці, лініями життя, смерти й щастя, мідний еквівалент двох царських цукерок. Він розтулив долоню. Дзень! — мала полетіти копійка і розчинитися в Кроневім багатстві.
Але копійка не полетіла. Гай Сергійович Шайба одійшов од стінки і акуратно поклав копійку на витягнуту Кроневу долоню. Кронь остовпів, а Гай Сергійович Шайба звернувся до товаришів з короткою промовою.
"Товариші, — сказав Гай Сергійович Шайба. — Для чого боротися економічно? Все одно його карбованці з'їдять мою копійку. Спробуйте боротися інакше. Пролетарі всіх країн, єднайтеся!"
Гай Сергійович Шайба розмахнувся і вдарив знизу по Кроневій руці. Вгору бризнув фонтан копійок і вони розсипалися у коксовому штибі. Бій був довший, ніж на те сподівався Кронь. Від першого ж штурхана Гай Сергійович Шайба одлетів до стінки і притулився до неї спиною.
Попереду в нього над усе панувало вражіння, ніби ввесь Кронь обріс болючими кістками зібганих кулаків. Ніби він, Гай Сергійович Шайба, голіруч мусів бити вугілля, що засипають у коксову піч. Кронь був, як дредновт[17], — усе м'яке і живе десь сховалося, наче його не було. Довгими залізними ударами Кронь націляв між Гаєві ребра і Гай ледве управлявся підставляти руки. "Надзвичайні райдужні потойбічні ландшафти побачив Гай Сергійович Шайба. З чорної оксамитної темряви викотилось зелене світозоре мерехтливе гало, ніби молоде листя всіх весен всесвіту спливлося, споїлося в одній щасливій кулі. Але щастя було недовге, і куля розлетілася на мільярд зелених зернин, а темрява з чорної зробилася оксамитно-фіялкова. Зелені зерна зникли і оксамитно-фіялкова хмара набрякла фіолетовими берегами. Вона надималася чимраз дужче і крізь неї просвічував захід сонця, жовтогаряче проміння пропалило хмару, і Гай побачив свято соняшного западу. Це була така рубінова оркестра кармінів, краплаків, оранжевих охр, киноварів і пурпурів, що око не могло витримати її і осліпло.
В ту ж мить Гай Сергійович Шайба забув про око. Тепер йому здавалося, що обличчя йому тихо опустилося в миску з теплою, теплою водою. Напруження губ і зубів враз розпустилося в заспокійливому теплому морі. Море пливло по лицю, по шиї і втішно охолоджувало гарячу сорочку. Це другий Кронів удар розкраяв йому стиснуті губи.
З глибокою щирістю і серйозністю, з розміреною спокійною увагою, Гай Сергійович Шайба опустив непотрібні руки. Переможний Кронь насунув на нього, добираючи місця, щоб завдати останній удар. Він бовванів величезний і розкарячений, немов огидний допотопний рак, затуляючи Гаєві завод. Коротким ударом, вклавши в нього всю свою любов і майстерність, Гай Сергійович Шайба влучив ногою Кроневі в те місце, за яке Кронь мав звичку триматися руками. На хвилину Кронь застиг, потім хитнувся і впав навзнак, одкриваючи перед Гаєм коксовий цех.
Вражене око і досі коливалось по зелено-золотих океанах, уперше побачених у недовгім житті. Але й видюще око вперше в недовгім житті побачило коксовий цех.
Як ґренадири на наївній лубковій картині, витяглась у диму, вогні й крові батарея коксових печей. Як гарматний ґніт, над одною горіла свіча і от вона поволі звелася вгору, і одкрилось вогненне серце коксового ґренадира. Палаюче серце нахилилося вперед і розпукло посередині, як жахлива рубана рана. Хитнувся споєнь, і вогонь почав падати вниз. Колосальними коцюбами двоє вигрібали, кокс і дві жінки з шлянґ поливали його сльозами. Хмарами радився дим і сповивав мовчазний шерег ще цілих ґренадирів.
Сичала вода в вогні, нагорі горіла свіча. Шкварчав, згасав і чорнішав кокс коло самих ніг відважних жінок, що воювали з коксом, бо чоловіки воювали з німцями. Була війна, і коло коксового цеху виріс новий бензольний завод.
Великий інженер, знаменитий професор, патріотичний учений будував цей завод, щоб христолюбиве воїнство білого царя могло стріляти в німців набоями незгіршими від німецьких. На той завод нікого не пускали. І тепер на варті перед ним стояв дядя з широкою бородою і з хрестом на кашкеті, а з дядею балакав якийсь чоловік. Цей чоловік повернувся до місця орлянки[18] і глянув на нього орлячим оком.
Гай Сергійович Шайба знов повернувся на землю. На купі метало-блискуватого коксу, немов убитий шуліка, лежав Кронь — навколо метушилися хлопці, збираючи монету.
З великою серйозністю і деяким жалем Гай Сергійович Шайба споглядав бойовище. Йому не шкода була Кроня і йому не смішна була ефектна поза Кроневого тіла, але творчою хлоп'ячою душею він не полюбляв деструкції. Ненависть не ночувала ще ні одної ночі в його душі. Він стояв серйозний і замислений. Зненацька йому здалося, що Кронь ожив і знов бовванів перед ним, немов огидний допотопний рак, куди більший, куди дужчий, куди старіший, куди п'яніший Кронь. Гай Сергійович Шайба хотів звести руки, щоб ще раз подоліти Кроня, і не міг. Руки йому стягав добрий англійський ремінь. Перед ним стояв батько-Кронь, "нічний сторож", друг естетного інженера. Хлопці розлетілись, мов липове клиння в столярнім цеху, а Кронь-син уже звівся на ноги і націляв здоровенним шматком коксу в ціле око Гая Сергійовича Шайби. Кронь-батько обома руками тримав пояса навколо невеликого тіла Гая Сергійовича Шайби. Він зробив останнє одчайне зусилля щоб визволитись, і застиг. На лиці йому мимоволі помалу розливалася усмішка.
Його вразила колосальна, монструозна невідповідність між його силою й силами його ворогів. Це було, наче хтось пускав у хід весь ливарний цех, щоб одлити одного ґудзика для інженерових штанів, ґудзика, що загинув в естетичному екстазі. Це було, наче мартен загружали новими плугами, букерами, снопов'язалками сівалками для того, щоб одлити сталеву англійську шпильку замість того таки в естетному екстазі загиблого ґудзика. Гай Сергійович Шайба відчув, що кумеднішої ситуації він за недовгого свого життя ще не управився спостерігати.
Затулина на коксовій печі затулилась, і піч змокла і змовкла. Навпаки, рот Гая Сергійовича Шайби розтягся до самих вух — розкрився, як діяфрагма, і втопив Кронів, бензольний цех і ті що навколо стояли, ландшафти, в мужньому здоровому сміхові.
***
Ах, життя моє дороге,
Хто мені дав тебе, тепле і сильне!
Бігти берегом, бігти геть,
Бігти блискучою, вогкою рінню.
Занести руку з-за хмар,
Занести за небесну спину.
Розмах. В удар
Тіло, голову, душу вкинути.
Ах, життя моє, кругле як м'яч,
Пружне й палюче, як любов,
Падай. Злітайся. Смійся. Плач.
Цілуй дужче, знов і знов.
До кінця цілуй. До зубів.
До холодного цілуй поту.
Так ніхто тебе не любив,
Не пив слину з крепкого рота.
Ах, життя моє, кругле як м'яч,
Ти з яких зірвалось шківів?
Души мене. Кров'ю моєю пияч.
Так ніхто тебе не любив.
Коли інші комуністи одступили з Червоною армією, Гай Сергійович Шайба зостався в заводі — до скорого побачення.
Другого дня потяглися дорогою підводи. Бурі, сумні мужики везли закурених солдатів — навхрест кашкету в них була біла стрічка — це й були денікінці. Вони були стомлені, ввічливі й просили молока, за молоко вони не платили. З ними було багато офіцерів, офіцери були стомлені, злі і вимагали м'яса і за м'ясо вони не платили.
Третього ж дня виявилося, що всі вони куроцапи. Кожен солдат виходив з квартири діставати курку — і діставав. Вони ж були яйцехвати — кожен солдат увечері збивав собі ґоґель-моґель. Вони ж були вошопруди — кожен солдат увечері скидав штани й бив нужу[19].
Гай Сергійович Шайба — до скорого побачення! — працював коло другої домни за каталя[20]. Він навалював повну козу руди — це було п'ятдесят два пуди — і котив козу до домни. Була станція — децимальна вага. Коза котилася по чавунних плитах. Подекуди Гай Сергійович Шайба вибирався на естокаду і допомагав викидати руду з вагонів. З естокади він оглядав денікінські панцерники і оцінював денікінські позиції. Він заранше складав плян повстання.
Після роботи Гай Сергійович Шайба приходив додому і скидав сорочку. Поки він на дворі мив своє залізне тіло з цинкового тазу, мати різала хліб. Гай Сергійович Шайба споліскував цинковий таз чистою водою і ніс у хату. Потім він обтирався, мати насипала йому в той самий таз кулешу і Гай Сергійович Шайба задумливо виїдав повний таз.
Потім він одягав чисту сорочку, штани з кльошем і підперізувався добрим ременем. Закурював цигарку і легкою елегантною ходою йшов до Тасі.
Як Гай Сергійович Шайба був найкращий хлопець, так Тася була найкраща дівчина. Вони були як передня пара в балеті, як дві найкращі книги в бібліотеці, як соняшний день і зоряна ніч.
Розмаїтоколірні мільйони леґенд написано в книгах про кохання і всі ті леґенди в належний час і в нормальному порядку пережив Гай Сергійович Шайба. Він спинив свій погляд на весняних хмарах, і це не здавалось йому недоцільним марнуванням дорогоцінного часу. Він читав з Тасею Енгельса — і це здавалося йому пропагандою марксизму. Він показував Тасі, як він може котити дві кози одразу — і це вони розглядали, як фізичну вправу.