По той бік світу

Від сьогодні ви та­кож до нього належите... я мешкаю сам, маю окреме помешкання. Ви можете цілком спокій­но перебути там до ранку. Якщо ви чогось бо­їтесь, — додав поспішно Орландо, — то я мо­жу туди не йти, пересиджу десь у парку, на лавочці.

Чічіта дозволила переконати себе, але, за­водячи до помешкання цієї цілком їй чужої людини, вона ледве помітно тремтіла і думала:

"Що я роблю, що я роблю..."

— Улаштовуйтесь, як у себе вдома, — казав Орландо, — запроваджуючи її до спальні. Ось нам свіжа піжама, ось рушники...

— А ви?

— Як дозволите, то ляжу на канапі в їдаль­ні, а не дозволите, то піду на вулицю.

— Я не хочу вимагати таких жертв. Лишай­тесь, все одно...

— Дякую за довір'я!

Орландо вийшов, і Чічіта оглянулась навко­ло. Спальня самотнього чоловіка! Яке широке ліжко! Побіч на столику книжки, пляшка з о­деколоном, шабатурка з пудрою. Чоловіки вживають пудру? Можливо, Але ось помадка для губ. Це вже не Орландова. Тут буває жінка! Одна? Чи різні?

В дверях стирчав ключ. Чічіта підбігла до дверей. Замкнутись? Спинилась, подумала і ключа не обернула.

Вона швидко заснула і добре спала, але про­кинулась вчасно і одяглась з такою поспішні­стю, на яку не вважала себе здібною. Мерщій, мерщій, — підганяла вона себе. Вийшла нишком до передпокою і вже взялась за клям­ку, коли Орландо покликав її.

— Куди ж ви? Я чекаю на вас з кавою!

Він був вже одягнений, як для виходу, свіжовиголений, коректний.

Кава була знаменита: міцна, запашна, гаря­ча.

— Бачите, як я дбав, щоб вам догодити, а ви хотіли втекти крадькома.

По каві Чічіта згадала про Біжу. Добре, як її нагодувала служниця, що приходить приби­рати, а може, бідне звірятко нічого не їло.

Прощаючись, Орландо затримав Чічітину руку у своїй і спитав:

— Пройшов переляк? Нічого з вами не ста­лося?

Тоді глянув несподівано гостро і додав:

— Тільки краще не повторюйте таких екс­периментів.

4

Дома все було чисто прибрано і Біжу не бу­ла голодна, проте вона дуже зраділа з поворо­ту господині і так стрибала і лащилась, що Чічіті стало весело.

Чекали її також неприємні враження: незаплачений рахунок за електрику та лист крав­чині з проханням приспішити виплату боргу.

Користуючись з того, що ранок лишень роз­почався, Чічіта вирішила ще раз зробити спро­бу пошукати якогось заробітку.

Вона купила часопис і вибрала оголошення, що видались їй підходящими.

Перш за все вдалась вона до імпортної ком­панії, що пошукувала урядничку. Прийняла її поважна секретарка в темних окулярах і почала запитувати, чи вміє обходитись з рахівни­чими машинами, чи знає стенографію та ан­глійську мову.

Чічіта відповідала негативно на всі запитан­ня, і на тім розмова скінчилась. Чічіта пішла по другому оголошенню до модного дому, де по­трібні були панни до приміряння суконь. Там побачила вона такий натовп жінок — кандида­ток, що вирішила не чекати на свою чергу, бо це було б даремне.

Лишалось ще одне запотребування: пошу­кувано молодих вродливих жінок "в цілях реклями".

Серед великого будинку, де на десяти по­верхах уміщались сотні контор і аґенцій, Чічіта не без труду відшукала — "Бюро комерцій­ної пропаганди для держав Південної і Цетральної Америки — Конкордія".

Не дивлячись на довгу назву, бюро місти­лось у невеличкій кімнаті з обдертим умебльованням.

В'юнкий чоловічок, знишка розглядаючи Чічіту, повідомив, що справа йде про фото для оголошень. Саме тепер були потрібні фото для речовини, що нищить прикрі запахи.

— Поза — верхня частина корпусу з підве­деною рукою. Фокус — пахва.

Друга поза, від бюста до колін, була потріб­на для розповсюдження корсетів "Діана".

— Де ж ви будете робити знімки? — спита­ла Чічіта.

Чоловічок трохи змішався і відповів, що про це буде повідомлено пізніше, і хотів записати адресу Чічіти.

Вона адреси не дала і вийшла.

Підходив час обіду. Чічіта заглянула до тор­бинки і ствердила, що грошей в ній дуже ма­ло. Тоді вона пригадала, що давно не була у тітки Ельвіри... і вирішила піти до неї.

Чічіта щиро кохала Ельвіру, сестру свого покійного батька, тільки чомусь так склада­лось, що проходили часом дні і тижні, поки вона згадає бувало про неї. Проте у тяжкі хви­лини життя завжди удавалась до тітки і знаходила у неї співчуття і підтримку. Коли Чічіта ще мешкала разом з матір'ю, вона після сварки з нею не раз прибігала до тітки за потіхою, а коли одного дня Чічіта прийшла в сльозах і розповіла, що вітчим чіпляється з коханням, а мати не вірить їй і свариться, Ельвіра поста­новила:

— Будеш мешкати у мене.

Під час перебування у неї Чічіти, тітка не докучала їй повчаннями, терпеливо зносила її вибрики і якщо висловлювала свої погляди і думки, то не вимагала, щоб Чічіта їх поділяла.

Тільки, коли Чічіта заявила, що знайшла по­мешкання і думає жити у ньому цілком сама, Ельвіра, відступаючи від своїх звичаїв, від­раджувала їй, висуваючи матеріяльні і мора­льні підстави.

— Ти не зможеш прожити на ті невеличкі гроші, що я тобі буду виплачувати, і не випа­дає молодій дівчині жити одній.

Чічіта не послухалась, зробила вперто по-своєму. Ельвіра і тут не посварилась з нею і на­віть ніколи більше не торкалась цієї теми, вва­жаючи свободу індивіда за непорушне право.

Чічіта вважала, що її тітка надзвичайна лю­дина, і скільки не шукала, не знаходила хиб ні v вроді тітчиній, ні в її вдачі.

В молоді літа Ельвіра була красуня. Навіть тепер постать її була гарна і гармонійна. Гор­да голова з сивими кучерями, стрункий стан,

Міленькі руки і ноги не втратили своєї краси і грації.

Батько Ельвіри вмер передчасно, а мати її була така непорадна і непристосована до жит­тя, що Ельвіра мусіла перейняти на себе вирішення усіх життьових проблем. До цього прийшлось ще більше, коли брат Ельвіри оженив­ся і вмер після короткого і нещасливого подружнього життя. Тоді життьовий тягар цілко­вито впав на Ельвіру. Пенсії по батькові і не­величкого прибутку з маєтку не вистачало на видатки, і Ельвіра мусіла піти до праці. Їй по­щастило потрапити до поважної комерційної інституції, де вона й досі працювала і де здобула загальне довір'я і пошану, як розумна і працьовита співробітниця.

Кілька років тому, коли Ельвірі сповнилось 45 років, вмерла її мати, лишаючи жаль і пус­тку в її житті і серці. З часом жаль стих. Ель­віра побожно шанувала пам'ять матері, прави­ла міси, щомісячно возила на цвинтар квіти, врешті, дні проходили, як і раніш, спокійно, одноманітно.

Не можна сказати, щоб Ельвіра уникала жи­ття. Вона любила музику, і сама непогано гра­ла на фортепіяно. Читала книжки і часописи, слідкуючи за суспільними і політичними поді­ями. Тільки це все пливло на поверхні життя, не лишаючи борозни, не каламутячи глибин. Ельвіра уділяла увагу модам і своєму убранню

Не відкидала можливости вийти заміж, якби була відповідна оказія. Але така оказія не тра­пилась. Не було у неї і романтичних пригод. Певно, ніхто не наважився без поважних намі­рів турбувати залицянням цю коректну дівчи­ну бездоганного поводження: кохання обми­нуло її. Перебираючи свої спомини, Ельвіра пригадувала чоловічі постаті, що викликали в неї симпатію, яка могла б перетворитись в інше почуття, пригадувала вогники, що осві­тлювали деякі хвилини минулого, але ані один з тих вогників не спалахнув, не обпік, не зо­грів. Так пройшли роки. І потроху вона почала розуміти, що з нею сталося найгірше нещас­тя, яке може трапитись з людиною: за все її довге життя з нею нічого не сталося.

Може, також тому вона не хотіла перешкод­жати своїй племінниці шукати інших шляхів. Люди казали, що Чічіта зовні подібна до тітки. Ельвіра і сама спостерегала в Чічітиному об­личчі риси, що вона бачила у себе, дивлячись у дзеркало: ніс з горбинкою, великі карі очі, високе чоло. Уста — різні, пухляві губи і тро­хи хижий вискал сніжнобілих зубів у Чічіти були Ельвірі чужі.

У вдачі різниця була ще більша. Вже не зга­дуючи про гострість і запальність Чічіти. Ель­віра часом з правдивим здивуванням питала се­бе:

— Звідки це дівча має таку рішучість і таку відвагу? Чи це просто безглуздя, шал? Хочби оці надмірні видатки на сукні, взуття з першо­рядних крамниць. Помешкання, що на його умебльовання витрачено майже все, що їй зали­шив батько. На що вона надіється?

— Були б ми, а гроші будуть, — відповідає Чічіта на тітчине зауваження.

Ельвіра дивилась на такі вчинки з обавою і з зацікавленням.

І Ельвіра і її старенька служниця Марія, що перебувала в домі з давніх-давен, дуже зраділи Чічіті і розпитували її про усі подробиці її життя.

Чічіта оповіла про свій виступ у кіностудії і про знайомство з Орландо. Про випадок з ключами не згадала, бо хоч нічого, властиво, не трапилось поганого, але минула ніч залиши­ла якийсь неприємний осад та ніяковість.

Марія подала на стіл равіолі на неаполітан­ський зразок, і Чічіта скрикнула:

— Я певна, що таких смачних равіолів ні­хто не їв у цілім Неаполі.

Решта страв також смакувала Чічіті, і вона промовила з переконанням при кінці снідання:

— У цьому домі все найкраще!

— То чого б я тікала звідси, — пробурмо­тіла Марія. — Хіба тобі тут погано поводи­лось? Хіба твоя тітка або я не панькалися з тобою?

— Панькались, панькались, — реготала Чічіта, цілуючи тітку і Марію, але по суті нічо­го не відповіла і утікла.

5

Петро повертався до Буенос-Айресу в доб­рім настрої.

Десять днів побуту у Санта-Кларі пройшли недарма.

— Ми присвячували науці принаймні десять годин денно, — підраховував він дорогою. — Сто годин навчання склали добрий фундамент.

— Так, — погоджувався Роберто. — Що­правда, іспит це діло випадкове, провалитись завжди можна. Проте певний ґрунт під ногами маємо і дасть Біг — вискочимо.

— Доки не витримаю іспиту, не піду до Чічіти, — постановив собі Петро, але порушив постанову і відразу, як приїхав, задзвонив у телефон до Чічіти.

— Звідкіля ти взявся? Я думала, що тебе вже немає на світі, — почув він глузливу від­повідь.

— Можна прийти до тебе?

— Не турбуйся! Виходить так: сеньйор від'­їжджає на вакації, сеньйор не вважає за по­трібне попрощатись чи сповістити про місце свого побуту, сеньйор плює на всіх, а тоді по­вертається, і ми маємо розкривати йому обій­ми... Іди до лиха!

— Чічіта!

— Дуже ти дбав про неї! — І раптом цілком несподівано мовила: — Добре, приходь, та купи по дорозі масла, бо я не хочу виходити з дому.

Петро вдовольнився і таким запрошенням.