РИБА-МІСТ. Гаразд, перепущу, якщо ти взнаєш у Змія-Жеретія, як мені звільнитись, чи довго на собі цей клятий міст тримати?
СИРОТА. Навіщо? Я й сам тебе звільню.
РИБА-МІСТ. А ти знаєш чари?
СИРОТА. Звичайно. Я ж майбутній козак-чарівник. Ось: еники-беники їли вареники, еники-беники тиць, звільниться враз Риба-міст...
Чаклує.
Однак нічого не виходить.
Риба-міст сміється.
РИБА-МІСТ. Ех ти, еники-беники... Ні, вже краще їдь до Змія-Жеретія, я дуже хочу, щоб ти туди доїхав. А, головне, щоби назад повернувся до мене розповів мою таємницю. Тому ось, візьми. Ось тобі мушля-баклажка води.
СИРОТА. Хіба тут у річці води мало?
РИБА-МІСТ. Це – вода непроста, це живильна вода, мертвих піднімає. Я її колись із найглибшого дна в морі-окияні здобула. Один ковток – і оживеш, та ще й житимеш тисячі літ.
Сирота ховає мушлю-баклажку за пазуху. Сідає верхи й рушає.
Риба-міст перепускає їх по собі на той бік, цокотять мостиці під копитами.
КОНЯЧИЙ МІНІСТР. Ой, боюся, ой, упаду!
КОНИК-ХИМОРОДНИК. Чого тут боятися?
КОНЯЧИЙ МІНІСТР. Та я змалку русалок боюся!
КОНИК-ХИМОРОДНИК. Чого її боятися? Оце якби таку засушити, то добряча б з неї таранька вийшла.
Сирота, слухаючи це, засміявся на таке.
СИРОТА. Оце сказав... Де ж ти стільки пива на неї таку візьмеш? Правда, може в Змія є? Певно, що він собі в норі кілька діжок холодних приховав, щоб нас запивати.
Картина 18
ОПОВІДАЧ. Чи довго ще нашим любим друзям їхати, чи ні? Не знаю, як вони, а я вже – стомився. А ви, діти? Ще ні? Ну, то слухайте і дивіться далі, бо наші друзі вже до змієвого палацу дійшли.
Чи довго вони їхали, чи ні, раптом Коник-химородник ворухнув вухом і став.
СИРОТА. Що трапилося? Скажи мені, розумна тварино.
КОНИК-ХИМОРОДНИК. А ти хіба не чуєш?
Ніхто не їде,
Ніхто не скаче,
Де ти, єдиний
Меткий козаче?
Їдуть вони між страшних скель, чують далекий спів Царівни-Паньківни:
Ніхто не хоче
Порятувати,
Я маю очі
Виплакувати...
Лунав дівчачий голосок, та жалібно так, та тужно.
Хоч я царівна,
Але я плачу...
Хоч я Паньківна,
Але не бачу,
Не бачу тата,
Що й Сирота мало не заплакав.
Не бачу мами,
Не бачу світу я
За сльозами...
СИРОТА. Ану, хутчій туди! – гукнув він і вони помчали на голос.
Якби була я
Проста дівчина,
Проста-простая,
А не царівна,
Отак мандрівники їдучи на голос, добулися вельми похмурої споруди. Де світлим був лише спів.
Царівна-Паньківна сидить в змієвому замку за ґратами.
Бачить далеку дорогу, якою рухаються наші герої.
Була б у мене
Інша доля,
Я квіточки б
Збирала в полі…
Подорожні під'їздять під замок.
Була би доля,
Була би й воля,
І я могла бим
Учитись в школі!
Пісня затихла, причаїлася.
СИРОТА (з огидою). Ох і палац.
КОНЯЧИЙ МІНІСТР. Мені б такого.
Із середини, з-за ґрат визирає, Царівна-Паньківна, розглядаючи подорожніх.
ЦАРІВНА-ПАНЬКІВНА. Хто такі будете?
СИРОТА. Я – чиста душа.
КОНИК-ХИМОРОДНИК. Я теж.
КОНЯЧИЙ МІНІСТР. Я – найчистіша.
ЦАРІВНА-ПАНЬКІВНА. Тоді здрастуйте. Я – Царівна-Паньківна, а яке в тебе ім'я?
СИРОТА. В сироти немає імені. Але скоро стану козаком! І тоді й ім'я здобуду.
ЦАРІВНА-ПАНЬКІВНА. Кожен козак – це колишній сирота.
СИРОТА. Чому?
ЦАРІВНА-ПАНЬКІВНА. Тому, що в козаки йшли ті, хто все втратили. Герої-сироти. Однак лише єдиний з них може стати безсмертним, тобто Мамаєм... А чого це ви сюди прийшли?
КОНЯЧИЙ МІНІСТР. Змія-Жеретія бити! Ми хочемо звільнити тебе і Чарівного Веприка.
ЦАРІВНА-ПАНЬКІВНА. Тоді заходьте.
СИРОТА. Яка гарна дівчинка.
ЦАРІВНА-ПАНЬКІВНА. Хороша думка.
КОНЯЧИЙ МІНІСТР. Мені б таку.
СИРОТА. І ми ще хочемо звільнити Чарівного Веприка та нагодувати житом Країну-руїну.
Царівна-Паньківна зітхнула.
ЦАРІВНА-ПАНЬКІВНА. Ось зараз прилетить Змій-Жеретій і ви нагодуєте його...
СИРОТА. Але в нашій торбі вже немає харчів.
ЦАРІВНА-ПАНЬКІВНА. Повечеряє вами.
КОНЯЧИЙ МІНІСТР. Ой, зуби мої, зубоньки.
СИРОТА. Може подавиться. А от скажи, як ти сюди потрапила?
ЦАРІВНА-ПАНЬКІВНА. Новий Цар-нюхар перевдягся в мого тата і мене сюди продав. Однак Змій не з'їв мене через красу мою незрівняну. І тепер я проста наймичка.
СИРОТА. Може визволю.
КОНЯЧИЙ МІНІСТР. Ти? Я – перший, як вхоплю цього зміяку за хвостяку, що тільки: у-у-у-у!
ГОЛОС ЗМІЯ-ЖЕРЕТІЯ. У-у-у-у!!
Там небом за хмарами летить Змій-Жеретій.
КОНЯЧИЙ МІНІСТР. Я – перший ховатися! Куди?!
Із хмар вилітають три голови Змія-Жеретія, співаючи.
ЗМІЙ-ЖЕРЕТІЙ.
У-у-у!
Братня єдність трьох голів
Розігнала ворогів.
Знають сили всі ворожі:
Разом ми – непереможні!
Всі гості заховалися під місточок.
Ми навіки всі єдині,
Живемо в одній родині.
Заповіт наш іншим гадам:
Краще буть навіки разом!
У-у-у!
Лякаються всі.
Лише не хлопчик-сирота.
СИРОТА. Козаки не бояться. Особливо майбутні козаки. Бо вони усі – з сиріт. Бо хто тоді боротиметься зі Зміюками?
ЦАРІВНА-ПАНЬКІВНА. Ховайся!
СИРОТА. Та хочеться щось хороше зробити на цім світі.
ЦАРІВНА-ПАНЬКІВНА. У Змія-Жеретія є зброя, а в тебе немає!
СИРОТА. Якщо козаки були дужі лише зброєю, то навіщо й вони самі були потрібні?
ЗМІЙ-ЖЕРЕТІЙ. У-у-у! – (Змій-Жеретій опустився на подвір'я). – Пощо ти сюди притарганився?
СИРОТА. По Чарівного Веприка.
ЗМІЙ-ЖЕРЕТІЙ. Що-о???
СИРОТА. Й по Царівну-Паньківну.
ЗМІЙ-ЖЕРЕТІЙ. Хе-хе-хе! Я їх ніколи не віддам.
СИРОТА. Чому?
ЗМІЙ-ЖЕРЕТІЙ. Бо тримаю для того, щоби отакі розумники, як ти, приходили сюди їх визволяти, тобто – мені на обід! Бо до мене інакше ж ніхто в гості не прийде, не провідає...
ЦАРІВНА-ПАНЬКІВНА. А я думала, це через мою незрівняну красу... Негідник!
ЗМІЙ-ЖЕРЕТІЙ. Звісна річ. Де ж ти бачила справжнього Змія і щоб він був не негідником, хе-хе-хе!
СИРОТА. Та що з таким говорити.
ЗМІЙ-ЖЕРЕТІЙ. Дійсно, на балачки час марнувати. Будемо битися, чи миритися?
СИРОТА. Де вже з тобою миритися, коли ти оно всіх тільки б'єш.
ЗМІЙ-ЖЕРЕТІЙ. Ге-ге! Я такий! Ну, вже їстиму.
Виймає він шаблюку-зміюку.
СИРОТА. Стривай!
ЗМІЙ-ЖЕРЕТІЙ. Чого мені стривати? Я ж маю три голови, отже утричі голодніший. Усі мої голівоньки, – рахує, – одна, друга й третя їстоньки дуже просять. Бур-р-р!
СИРОТА. Лише маю перед своєю страшною смертю останнє прохання: ти багато літав, ти багато чував, скажи мені, як звільнити нещасну Рибу-міст?
ЗМІЙ-ЖЕРЕТІЙ. Бо дурна, як і всі дівчатка. Першого би подорожнього із себе в річку скинула, і звільнилася б. Ну, вже буду тебе їсти. Буду вже тебе мням-мнякати.
СИРОТА. Може, подавишся.
ЦАРІВНА-ПАНЬКІВНА. Погано... Один в полі не воїн...
СИРОТА. Ще гірше, коли нема жодного.
І наставив проти ворога свої вила-трійчата.
ЗМІЙ-ЖЕРЕТІЙ. Це прості вила, хе-хе-хе.
СИРОТА. Якби всі вила на землі були не простими, то тоді навіщо потрібні ми, майбутні козаки?
ЦАРІВНА-ПАНЬКІВНА. Тут треба чарами діяти.
СИРОТА. Та я їх ще не вивчив у школі, мене навчали лише гній кидати.
ЦАРІВНА-ПАНЬКІВНА. Є класні арифметичні чари.
СИРОТА. Та я ще й арифметики не знаю.
Змій ліниво граючись, тицяє своєю шаблюкою, однак сирота вилами одбиває удар.
Брязь!
ЗМІЙ-ЖЕРЕТІЙ. Та спритний же!
СИРОТА. А як ти думав, марно я вилами гній одкидав? От і навчився. От і тебе відкину!
Дзень!
Змій нападає, бавлячись своєю шаблею, сирота спритно борониться, що мало навіть не викрутив вилами шаблюку та не одкинув її.
Дзиз!
ЗМІЙ-ЖЕРЕТІЙ. Ти диви – і не боїться. А в мене ж аж три страшнющі голови...
ЦАРІВНА-ПАНЬКІВНА. Які три? То ти рахувати не вмієш! Бо теж не знаєш арифметики!
ЗМІЙ-ЖЕРЕТІЙ. Ще й як умію! – (Змій починає рахувати свої голови, загинаючи пазурі-пальці) – перша, друга, третя...
Сирота тим часом проштрикає йому третю голову, і вона на довгій шиї падає додолу.
Ляп.
ЗМІЙ-ЖЕРЕТІЙ. О, а де третя? Погана арифметика на порожній шлунок. Ось я зараз цим хлопчиком пообідаю, а вже потім, може, і знання до мене повернуться... – (Змій покидає фехтування, починає рахувати знову, загинаючи пальці). – Одна, друга...
Скориставшись такою рахубою, сирота протикає вилами й другу голову.
Ляп.
ЗМІЙ-ЖЕРЕТІЙ (здивовано оглядає її на землі). Що? Невже я став одноголовий? Так нечесно, один на один, я звик битися утрьох проти одного!
І розлютився, вже почав наскакувати, й перемагати Сироту...
ЦАРІВНА-ПАНЬКІВНА. Ти ніколи рахувати не вмів, двійочник!
ЗМІЙ-ЖЕРЕТІЙ. Хто, я? Я – відмінник. Я, можна сказати, професор. Ану, ще раз, одна...
Сирота штрикає й її.
Торох.
Вона, упавши, ще встигає сказати.
ЗМІЙ-ЖЕРЕТІЙ. Погана річ арифметика... Тут, певно, алгебра потрібна була.
Гучно падає на місточок.
Гуп!
З-під якого вмить вибігає Конячий міністр з хлібом-сіллю.
КОНЯЧИЙ МІНІСТР. Любий наш Змію-Жеретію! Дозволь мені особисто і од імені Голодного царства привітати тебе з перемогою й подарувати тобі од нього хоч і худого, однак дуже чистого лошака, з якого у нас роблять смачну ковбаску сервелат... (Тут він бачить живого сироту і мало не плаче). – Ой, зуби мої, зуби... Любий наш майбутній козаче! Дозволь мені од імені моїх хворих зубів особисто привітати з перемогою!
ЦАРІВНА-ПАНЬКІВНА. Треба нам їхати назад і наше царство од злого кухаря визволяти.
СИРОТА. Як?
КОНИК-ХИМОРОДНИК. Забрати в нього чарівну корону.
Сирота знову зітхнув.
СИРОТА. Як ти її забереш, коли він її аж на самісіньку шию натягнув...
ЦАРІВНА-ПАНЬКІВНА. Нічого, щось та вигадаємо.
СИРОТА. Ну, то випускай із хліва Чарівного Веприка та й рушимо.
Картина 19
На сцену виходить Оповідач.
ОПОВІДАЧ. Бачте, діти, як погано не вміти рахувати. А ви вмієте? На пальцях? Оце добре, то ж слухайте і дивіться нашу казочку далі. Отож, Царівну-Паньківну врятовано.