Він швидко ішов лісом, втішаючись, що трава була м'яка, а повітря лагідне.
Тіні від дерева лягали на траву. Іноді місяць кидав білі плями на площинки між деревом, а він вагався іти вперед, бо йому здавалось, що він бачить калюжі, іноді болото здавалось того ж кольору, що і трава. Скрізь стояла глибока тиша. Юліан не бачив ані одного з тих звірят, що кілька хвилин назад блукали навкруг замку.
Ліс густішав, темрява робилась густіша. Пориви теплого вітру пролітали, несучи дурманливі пахощі.
Він став на купі зів'ялого листя і, спершись на дуб, дихав запашним повітрям.
Несподівано за ним пробігло щось чорне, то був дикий кабан. Юліан не встиг вхопити свого сагайдака, і він сим так зажурився, наче сталося якесь нещастя.
Потім, коли він вийшов з лісу, він побачив вовка, що біг вздовж огорожі.
Юліан послав йому стрілу. Вовк зупинився, повернув голову, щоб подивитися на нього, і побіг далі. Юліан рушив за ним. Вовк біг так, що все був на однакому віддаленні. Іноді він спинявся, але ледве Юліан прицілився, він знову починав втікати.
Таким чином Юліан пробіг широку рівнину, далі піски і нарешті опинився на площині, що царювала над усією країною. Плисковате каміння було рідко порозкидане поміж зруйнованими склепами. Доводилось спотикатися об людські кістки, де-не-де жалібно схилялись старі хрести.
В невиразних тінях щось ворушилось біля могил. Юліан пізнав гієн. Вони були розлютовані, і, важко дихаючи та стукаючи пазурами об каміння, вони йшли на нього і позіхали, від чого було видно їх зуби.
Він витяг шаблю. Вони розбіглися на всі боки і зникли в хмарах куряви.
Через годину він зустрів в байраці розлютованого тура. Наставивши роги, той рив землю. Юліан всадив свій спис йому під пах. Шкура задзвеніла, наче та тварина була бронзова. Він заплющив очі, дожидаючи її смерті. Коли він розплющив очі, тур десь зник.
Його душа пройнялася соромом. Якась вища влада відбирала його сили. Щоб вернутися додому, він увійшов у ліс.
Він був увесь повитий ліанами. Він рубав їх своєю шаблею, коли куниця пробігла поміж його ніг, пантера перескочила через його плече, гадюка обвилася кільцями навкруг одного дерева.
Між листом сидів страшний крук і дивився на Юліана, і то там, то тут між віттям поблискували великі іскри, наче небо спускало на ліс усі свої зорі. Це були очі усяких тварин: диких котів, сов, папуг, мавп.
Юліан пускав на них стріли. Стріли з їхніми пір'їнами чіплялись на листі, паче білі метелики. Він кидав каміння, але воно, нікого не зачепивши, падало. Він проклинав, кричав прокльони, задихувався від гніву.
Всі звірі, яких він переслідував, зібралися і стали навкруг нього тісним колом. Одні сіли на задні лапи, другі стали, витягтися. Він був посередині, захоловши від жаху, не здатний зробити ні одного руху. Він зібрав усі свої сили і зробив один крок. Ті, що сиділи на дереві, розправили свої крила, ті, що були на землі, устали і всі пішли за ним. Гієни йшли поперед нього, вовки і кабани ззаду, тур праворуч, хитаючи головою. Ліворуч гадюка вилася по траві, а пантери, вигинаючи спину, наближались великими легкими кроками.
Він йшов помалу, щоб не роздратувати їх, і побачив, що з кущів вийшли лисиці, шакали, ведмеді та дикобрази.
Юліан кинувся бігти, і вони побігли. Гадюки сичали, з пащ звірів текла смердюча піна. Кабан зачіпав кликами його по ногах, вовк торкався колючою мордою його рук. Мавпи його щипали і кривились, куниця підкочувала йому під ноги. Один з ведмедів лапою збив з нього шапку; а пантера презирливо кинула стрілу, що несла у роті.
Щось було глузливе у їх швидких безшумних рухах. Пильнуючи його скоса, вони, здавалось, надумували помсту. Гудіння комашні оглушало Юліана, птахи били його хвостами, задихаючись, він йшов, простягти руки і заплющивши очі, наче сліпий, не маючи сили крикнути: "Змилуйтесь!"
В повітрі розлігся спів півня. Інші відгукнулись. Приходив день. Юліан побачив за помаранчевим гаєм свій замок.
Потім біля одної ниви він побачив за три кроки від себе кілька перепеленят, що літали між колоссям. Він скинув свій плащ і накинув на них, паче сіткою. Коли підняв плащ, то під ним була тільки одна перепеличка і, видно, давно вбита, бо смерділа. Це розлютило його. Його вхопила жадоба вбивати. Але звірів не було, і він би охоче убивав людей.
Він перейшов три тераси і, вдаривши кулаком, відчинив двері. Але коли він підіймався по сходах, спогад про кохану дружину зробив його лагіднішим. Вона, без сумніву, спала. Він скинув сандалі і, тихенько відімкнувши двері, увійшов.
Вікна у темних рамах темнили бліде світання. Юліан зачепився за якусь одежу, що лежала на землі. Трохи далі він штовхнув стіл, повний всякої посуди.
"Вона вечеряла", — подумав Юліан і наблизився до ліжка, котре стояло невидне в темряві. Коли він вже був біля нього, він похилився, щоб поцілувати жінку. На подушці одна біля другої лежали дві голови. Він почув, що доторкнувся устами до бороди.
Він відступив назад, гадаючи, що він божеволіє, але зараз же підійшов знову і простяг руку до подушки. Пальці його зачепились за довге волосся. Щоб переконатися, що він помиляється, він поволі провів рукою по подушці. Там справді була голова з бородою. Якийсь чоловік спав з його жінкою!
Охоплений безмірним гнівом, він кинувся на них з кинджалом. Вів був як розлючений звір. Потім він зупинився. Убиті кинджалом у серце ні разу і не скрикнули. Він слухав передсмертне хрипіння, і як воно поволі стихало, десь далеко чулися якісь чудні звуки. Спочатку вони були невиразні і походили на жалібний, протяжний стогін, але поволі вони наближалися і ставали страшними. Він, переляканий, пізнав голос великого чорного оленя.
Коли він обернувся, то йому здалося, що на дверях він бачить примару своєї жінки з світлом у руці. Шум викликав її сюди. Тільки глянувши, вона зрозуміла все і, втікаючи від жаху, вона кинула до землі світильник.
Він підняв його.
Його батько і мати лежали перед ним на спині, і у грудях їх були рани. їхні обличчя, повні величної лагідності, паче ховали вічну таємницю. Кров червоніла на їх білій шкірі, на ковдрі, на помості, на розп'ятті, що було біля ліжка. Червоні відблиски від сонця освітили ті червоні плями і кинули їх безліч по цілім покою.
Юліан підійшов до убитих, кажучи собі і жадаючи сьому повірити, що те неможливо, що йому то так здавалося, що трапляються дуже схожі. Він нахилився, щоб побачити ближче старого. Він побачив між півзаплющеними повіками погаслі очі, але вони його, наче огнем, опалили. Тоді він зайшов з другого боку ліжка і дивився на друге тіло, біле волосся котрого покривало половину обличчя. Юліан підняв голову і, підтримуючи її, дивився на нього, а другою рукою він присвічував собі світильником. Краплі крові падали одна по одній, одна по одній з ліжка на землю.
В кінці дня він прийшов до жінки. Іншим, не своїм, голосом він звелів їй не відповідати йому, не наближатись, навіть не дивиться на нього і звелів, щоб вона виконала всі його накази, бо як не зробить усього, буде на ній прокляття.
Похорон відправили так, як він написав на аналі в покої померлих. Жінці він лишив свій замок, своїх підданців, всі скарби, не беручи собі ні одежі, ні сандалів, котрі знайшли на сходах.
Вона повинна була скоритися волі Божій і повинна була молитися за душу Юліанову, бо з сего часу він не існував більше.
* * *
Побитих пишно поховали в церкві одного монастиря, куди треба було йти три дні. Чернець з покритим обличчям йшов за похороном далеко від усіх, і ніхто не зважувався звертатися до нього.
Коли відправляли службу Божу, він лежав ниць, розкинувши руки хрестом і притулившись чолом до помосту.
Після похорону люди бачили, що він пішов тою стежкою, що вела у гори. Він вертався кілька разів, а потім зник.
III
Він пішов геть і, блукаючи світами, жив з того, що жебрачив.
Він простягав руку пишним їздцям, що зустрічав на шляху, до женців наближався, вклонившись до землі, або непорушно зупинявся перед палатами; його обличчя було таке сумне, що ніколи ніхто не відказувався подати йому жертву.
Щоб понизити себе, він розповідав свою історію, і всі тікали від нього та хрестились. По селах, де він вже раз проходив, його пізнавали; зачиняли двері, загрожували йому і кидали камінням. Наймилосердніші ставили миску з стравою на вікно і одходили, щоб не бачити його.
А що його всі цуралися, він став обминати людей.
Він живився корінцями, рослинами, падалицями та черепашками, котрі вій шукав по берегах.
Одного разу він побачив перед собою мішанину покрівель з камінними шпилями, з мостами, з баштами, з чорними поплутаними вулицями, відки до нього доходив невпинний гомін.
Йому так схотілося з'єднатися з людським життям, що він пішов у місто. Але тупий вираз облич, галас, недбалі розмови, мов кригою, схолодили його серце.
В свято, коли дзвін катедри радісно дзвонив усьому народу, Юліан дивився, як виходили мешканці з своїх будинків, як вони потім танцювали на царині. Бачив фонтани з пива на перехрестях, шовкові килими перед княжими палатами і увечері у вікна перших поверхів бачив родини за столом, коли батьки тримали на колінах маленьких дітей. Ридання стискали йому груди і він вертався у поле.
З любов'ю він дивився на лошат, на птах у їх гніздах, на комашню на квітках. Коли він наближався, все тікало від нього і з переляку ховалось.
Він шукав самоти. Але вітер приносив до нього згуки, схожі на передсмертний стогін, роса, падаючи на землю, нагадувала інші краплі… Сонце щовечора заливало кров'ю хмарини, і щоночі примара його злочинства уявлялась йому.
Він зробив собі волосяницю з колючками. Він навколішках підіймався на пригорни, на яких стояли каплиці. Але безжалісна думка затемняла йому блиск вівтарів, катувала його гірше від мук покути.
Він не поставав проти Бога, що примусив його терпіти такі муки, але тратив надію, що витерпить їх.
Він почував такий жах до самого себе, що, щоб збутись цього почуття, він став шукати небезпек…
Він вирятовував з пожежі безногих, з безодні дітей. Безодня його не приймала, полум'я не палило його. Час не заспокоїв його страждання, воно стало нестерпним. Він рішив умерти.
Одного дня він був біля потоку і тільки нахилився, щоб дізнатися, чи глибокий він, як побачив перед собою дуже змарнілого діда з білою бородою.