Особливо останнє, бо кожний у душі вважав, що коли вже падати до тих проклятих акул, то краще до певної міри в заспиртованому вигляді. Бо хтось із майбутніх колег запевнив, що отой свисток стюардеси – все одно що знамените кадило, яке нікому ні в чому ще не допомогло. А чарка віскі чи коньяку, вилита у твій шлунок, – найкращий захист від акул. Словом, якщо тобі раптом захочеться порозважатися з акулою і котрусь з них догнати, то як би ти не намагався схопити її за хвіст, тобі це не вдасться – неодмінно втече.
Тому ми добросовісно, всі без винятку (навіть ті, хто на землі скаржилися на печінку) налягли на склянки, як на весла. (Так тоді було). Може, порівняння не зовсім вдале і дещо перебільшене, але погодьтесь, що коли ми приземлилися (забіжу наперед, в аеропорту імені Кеннеді), то кожному з нас океан уже здавався морем по коліна.
МАЛЕНЬКИЙ РЕКЛАМНИЙ АНОНС № 3
Ви пролетіли Атлантику швидше, ніж її пересікає найсучасніша ракета. Відчули запах нагрітого сонцем американського гудрону. Тепер, гадаю, не відмовитесь разом з товаришами із дипломатичного корпусу проїхатися в шикарному кадилаці, подихати свіжим повітрям за допомогою "кондинейшн" (тобто звичайного кондиціонера, якого американці отак перелицювали на свій лад), а заодно й познайомитися із Вавілоном XX століття.
Розділ III. ВАВІЛОН НА ГУДЗОНІ
О 23-й годині салонну тишу раптом прорізав голос:
– Товариші! Під нами Нью-Йорк!
Ми всі поприлипали до ілюмінаторів. Над Нью-Йорком яскраво світило сонце, й ніякою ніччю тут не пахло.
"Сонце світить, як над спинкою крісла Джорджа Вашінгтона, – подумав я. – Чудова прикмета".
– Це від світлових реклам? – запитав я в генсека. Але він і цього разу мене повністю розчарував:
– Це світить сонце!
– Так, як у нас?
– Точнісінько! Це те саме!
– Жартуєте? – мовив я і заглянув йому в очі. Він відповів мені взаємністю і вже збирався було підійти до міністра, щоб знову вирішити якісь державні справи, але я йому не дав можливості підвестися.
– Чим ви доведете? – посадив я його на місце. Все-таки перед поїздкою я дещо читав про Америку. Навіть гортав сторінки енциклопедії, а він (так мені здалося) і в руках її не тримав.
– У Нью-Йорку зараз четверта година дня. Я тут не вперше і знаю.
– Ваша взяла – я пас, – кинув я. Але він у відповідь тільки махнув рукою, і мені подумалося, що не хоче зі мною зв'язуватися. Ми не підходили один одному характерами. Крім того, мій сусід висловлювався занадто прямолінійно. Я не відчував у його словах романтичності. Через те повернувся до ілюмінатора й глянув на Нью-Йорк – цю "столицю столиць", як її іменують самі американці.
Не можу вам стверджувати, що я дивився на Нью-Йорк з висоти пташиного польоту. Бо рідко яка птиця долетить до тих висот.
Нью-Йорк з цієї висоти здавався мені кількома архітектурними макетами, розкиданими на острівцях поміж зеленкуватих вод, по яких у різні боки мчали швидкісні білі моторні човни, залишаючи за собою пінисті кучеряві сліди.
Я дивився на це нагромадження і ловив себе на думці, що всі ці будинки мали б розташуватися у горизонтальному положенні. Так планувалося, але несподівано старого архітектора міста було замінено новим, а той, не зрозумівши задуму попередника, всі оті паралелепіпеди поставив сторчма, і з тих видовжених будинків вийшли сучасні хмарочоси.
– Оригінальне рішення. Всі будинки ростуть не вшир, а увись!
Так народився Нью-Йорк. Ім'я першого архітектора міста давно вже забуто, а Нью-Йорк знають усі.
Я дивився на ці кам'яні хащі й думав лише про одне: як командирові нашого авіалайнера серед цього нагромадження бетону і скла удасться знайти отой малесенький п'ятачок, що називається аеропортом імені Кеннеді?
Бо як не знайде, то ніхто не знайде і нас і того, що від нас залишиться, якщо залишиться.
Але голос Хмельницького (так звали нашого командира) пролунав бадьоро. Не відчувалося, що ми йдемо на дно, хоча опускалися над самим Гудзоном. Це підбадьорило й нашу Мірей Матьє. На згадку про зустріч, окрім білосніжної усмішки, вона подарувала нам по дерев'яній ложці. Нам хотілося отримати з її рук "російський сувенір", але не на цій висоті, а десь, скажімо, в Борисполі, на відстані її руки й серця.
– Не місто – Вавілон, – сказав я, звертаючись до міністра.
Чоловік він вихований, глибоко інтелігентний, освічений, а тому зрозумів мене з першого слова й до мого одного додав ще й своїх два:
– На Гудзоні.
Так народився заголовок мого майбутнього твору.
"Вавілон на Гудзоні".
Міністр з природженою скромністю просив мене його прізвища у новій моїй книжці не називати. Я йому пообіцяв і свого слова дотримую. А тоді подумалося:
"Якби він ще й написав його, то я б не пошкодував для нього гонорару, а собі залишив би славу".
Та доля розпорядилася по-своєму: роман довелося писати мені, а гонорар – віддавати дружині. Схвалюючи мій намір написати книжку про місто на Гудзоні, міністр буквально засипав мене інформацією. І я зрозумів, що коли не втопився в океані, то захлинуся в морі цих даних, адже вони не вміщалися в жоден із моїх найбільших записників.
Літак несподівано затріпотів крильми. Потім ліг на бік, що мені одразу не сподобалося, бо міцно прикувало до сидіння. Раптом щось підкотилося під горло, і ми пішли вниз з такою швидкістю, що деякі спортивні автомашини, якби вони захотіли з нами позмагатися, могли б залишитися тільки на старті.
Ми летіли між хмарочосами. Такого дива я ще ніколи у житті не бачив, і хоч було трохи моторошно, хотілося заплющити очі, але цікавість брала гору.
Раптом літак, наче м'яч, ударився легенько об землю. Тоді трохи підстрибнув і побіг на всій земній швидкості уперед. Він м'яко котився по капіталістичному гудрону нашими вітчизняними колесами, біг, як мустанг, до аеропорту, що мчав нам назустріч з такою швидкістю, що я подумав: чи не пора викидати гальмівний парашут?
У ці радісні хвилини приземлення мені навіть подобалися американські поліцейські в модних білих костюмах, які хизуються почепленими на піджаках бляхами і встромленими за паски картузами. Поліцейські хлопці стояли при кольтах, але без кийків. Я збагнув, що до нас кийків вони не застосовуватимуть. Це в їхню програму не входило. Вони не без цікавості дивилися на нас, а я з цікавістю оглядав їх.
Усі мої буржуазні пережитки тієї ж хвилини, як динозаври, вимерли. І утвердилося переконання, що вони ніколи в мені й не жили.
Пересівши з авіалайнера в автомобіль, ми одразу відчули, що тут значно спокійніше, ніж на висоті десять тисяч метрів та ще й над океаном, до дна якого теж не менше. І я чомусь подумав, що, стрибнувши навіть з такої висоти, одразу дна не дістанеш.
Панорама перед нами була грандіозна. Вузенькими вуличками (такий вони мали вигляд на фоні високих хмарочосів), розкресленими під учнівську лінійку, повзли довжелезні валки автомашин. Вони зблискували на сонці своїми елегантно вигнутими спинами, й здавалося, що досить вискочити на один з них, як можна буде по їхніх спинах-дашках пробігти у будь-який бік. Потік автомашин був суцільний. Створювалося враження, що вони не мчали, а ледь рухалися. Дашки цього потоку нагадували табун бегемотів, які спроквола пересуваються з одного місця в інше.
– Америка на колесах, – це перша фраза, яка спадає на думку, й здається, що вона точна, як аптекарські ваги.
Машини, машини, машини – і жодної людини. Здається, ви потрапили у місто, створене фантастами, де немає живих істот. Ви бачите тільки височенні – аж до хмар – будинки, що зблискують темно-синіми чи темно-зеленими суцільними, як одне велике дзеркало, вікнами, а поміж ними витягнуті до самого горизонту у три-п'ять рядів суцільні потоки автомашин мов безконечно довжелезні змії. Ці туди – а назустріч автостради, що містяться трохи нижче, несуть на собі таких же автомобільних, безперервних і безконечних, плазунів у місто. Вас охоплює жах. Машини витісняють людей?
Автомобілі вилітають на красиво вигнуті величезні мости, що нагадують вам смугастих спортсменів, які стоять у позі "мостик", голову перекинувши на один бік ріки, а ногами впершись у другий.
Коли очі трохи звикають до всього цього безконечного руху, ви дещо тверезіше, ніж в перші секунди, сприймаєте це велетенське місто й дивуєтеся:
– Скільки ж для цих автомобілів потрібно пального? Вавілонські ріки! Невже вони ніколи не пересохнуть?
Якщо довжелезний потік автомашин справді порівняти з плазуном, то цей плазун найбільше, мабуть, скидатиметься на нашого звичайного вужа з жовтими цяточками по боках. Саме таких цяточок на ньому виднілось найрясніше. Вужі повзли по три, а то й по п'ять в одному і в другому напрямку, ніде не зустрічаючись один з одним. Ніхто нікому не заважав. А по боках виблискували невеличкі жовті плями. Вони серед цього сірого потоку вирізнялися найяскравіше – це нью-йоркські таксі. Їх тут, у Нью-Йорку, називають "жовтою мафією". Ми влилися в потік автомашин і, здавалося, стали з ним одним цілим, нас несло уже в тому напрямку, куди мчить вся безперервна різнобарвна маса. Перехоплювало дух. Я все думав, чи ми зможемо коли-небудь вирватись з цієї маси й повернути, куди нам слід.
Мені важко все описувати, оскільки Нью-Йорк для мене настільки оригінальне місто, що описові не піддається. Таке почуття, ніби не вистачає слів для того, щоб передати перше враження від нього. Нью-Йорк треба не описувати, Його треба бачити. Нью-Йорк потрібно відчути усім своїм єством. Він одразу захоплює, приголомшує, кидає то в один, то в інший бік. І ти, вперше потрапивши в ці кам'яні джунглі, здаєшся самому собі маленьким, непотрібним і зовсім безпомічним, безсилим. Тут, як ніде, відчуваєш свою мізерність. Тут, як ніде, відчуваєш, що твоє життя таке ж дрібне й непомітне, як життя мурахи, що повзає під твоїми ногами. Хтось дивиться на ту комаху й переступає, а хтось – розчавлює. Все від чийогось характеру й настрою залежить.
Словом, ви опинилися в Нью-Йорку – цьому Вавілоні XX століття. Мені думається, що кожен хотів би його побачити. Тільки не кожний хоче тут жити. І насамперед той, хто в ньому уже живе. Але про це я дізнався пізніше.
Поки що Нью-Йорк вас захоплює, простягає руки й ніби каже: "Ну, йди! Чого ти зупинився? Давай будемо з тобою знайомитися".
При ближчому, уважнішому знайомстві ви раптом помічаєте, що Нью-Йорк це не Нью-Йорк.