Але страх був даремний. Мене залишили в Дивізії. Мовознавця теж.
25 вересня 1943.
Дістав від мами пакунок. В ньому три пляшки "виборової". Після вправ ми засіли до вечері. Почали споживати пакунок. Перший келишок назвали келишком слави. З келишка, тобто чарки, зробилося опісля споживання алькоголю, що, як відомо, не веде до доброго, руйнує тільки суспільну клітину, якою є родина. Ми були б забавлялися й довше, але нам не дозволили, і бійка не закінчилася. Хто кого бив, чим і в ім'я чого, цього історія не сказала і вже не скаже.
26 вересня 1943.
Сьогодні командир і підстаршини були лихі. Це або через учорашню забаву, або тому, що цілу ніч падав дощ. Від шостої години ранку ми гепали собою в баюри, вставали, бігли в коло, знову гепали, аж поле під нами висохло. Тоді пішли на обід.
Крім цього все було гаразд. Наш моральний рівень стояв твердо, бо не дозволяли виходити на довший час, а до міста було вісім кілометрів.
28 вересня 1943.
Чого вартий розум у війську? Відомо, що тут треба сильних і відважних, а не розумних. Всі знаємо, що Демостен, попавши до війська, втік, як тільки побачив ворога.
У політиці теж не треба розумних. Мовознавець казав мені, що Сократ, як тільки записався до партії, не витримав і мусів отруїтися.
Те, що мене вважають і, певне, далі вважатимуть дурним, для мене не відограє ролі. Я молодий, а молодість — краса. Хай тільки наберуся досвіду, зараз поробляться зморшки, прийде безсилля й повага.
А проте, кожний чоловік, навіть наймудріший, в якомусь місці є дурним. Це можуть підтвердити хоч би жінки.
Я особисто волію бути героєм і нема більшого щастя, як хотіти бути тим, чим ся є! (Тут я непевний: чим ся є, чи чим є ся, чи ся чим є? Треба спитати мовознавця. При нагоді.)
2 жовтня 1943.
Приїхали жінки вояків. Привезли багато харчів. Це перше добре діло Військової Управи. Команда дістала свою пайку й за те ми були звільнені від вправ, а на вечір могли вийти за дроти. На прохід до лісу.
До мене не приїхав ніхто. Це зле. І бльондинка ні до кого не приїхала. Це добре.
Приїхала теж жінка мовознавця (Юська). Так воно є: з жінкою зв'язатися легко, відчепитися трудно. Вона знала мене з вигляду й привіталась:
— Добридень, пане Маківко!
— Цілую ручки, пані Парцюхова.
— Ви щось не пізнаєте. Я не називаюся Парцюхова.
— А я не називаюся Маківка.
Врешті, ми якось порозумілися, хоч були взаємно насторожені до себе. Щастя, що я не одружився. Було б нерозумно позбутися свободи, за яку боряться народи від тисяч років.
Без сумніву, я міг би одружитися з Маланкою. Але я боронився. Навіть найбідніший хробачок борониться, щоб його не розтоптали.
Мовознавчиха не відставала.
— Я про вас багато чула, пане Лавочко!
Я не знав, чи вона говорить для того, щоб мені зробити приємність, чи погрожує, бо голос у неї був грізний. Я відповів самовпевнено:
— Можливо, але цим мені нічого не докажете!
Дальшу розмову перервав мовознавець. Виглядав, як горох при дорозі.
3 жовтня 1943.
Мовознавчиха ходила цілу ніч по лісу. Хотіла знати, хто справді жонатий, а хто ні. Вона оглядала підозріло кожну пару. Мовознавець мовчав. Вони тільки глипали на себе, а раз вона на нього крикнула. Вночі жінки поїхали.
— Це дуже неморальна Дивізія, — сказала мовознавчиха на двірці, — тут крім нас, — кивнула головою в сторону мовознавця, — нема ні одної шлюбної пари. Це видно на перший погляд.
Вона оглядалася скептично, бо довкола плакали, цілувалися, прощалися.
— А вам, пане Лавочко, бажаю, щоб ви після війни взялися до чесної праці. Праця дає можливість одружитися, дає родинне щастя й спокій!
— Так, — відповів я, — коли попрацюємо, зберемо гроші й не мусимо далі працювати.
Коли поїхала, мовознавець перехристився. З ким я перебув вечірній час, напишу пізніше. Ні, взагалі не напишу.
4 жовтня 1943.
Другого дня ми всі ходили, як замотиличені, крім мовознавця. Мабуть через те не було вправ. А оскільки нічого сьогодні не діється, скажу дещо про себе.
Я народився під констеляцією Панни. Такі люди є порядні і мають щастя. Ця констеляція каже, що народжений є трохи дурний. Через те в школі я не був першим учнем. Це місце я відступив радо Юськові. Зате мав нахил писати. Читав повісті й зауважив, що служниці труяться з любови вероналом, а дівчата з високого товариства — бромом. Перші гроші я заробив, як був безробітним. Почалася війна. З польського війська втік і потрапив до большевиків. Я начепив синьо-жовту стрічку й пішов до якогось секретаря, але скоро вилетів. Він називався Кац. Опісля я закохався в Мелянію. Вона вродилася під констеляцією Скорпіона, але закоханий на такі речі в перші тижні не звертає уваги. Трудно боротися проти сузір. Я сильно впливав на її шостий змисл. Тепер я в війську. Якщо йдеться про дівчат, то мені подобалася та, з трибуни. Це плятонічна любов.
7 жовтня 1943.
Приїхав якийсь молодий чоловік і почав шепоти про жертву життя, та що це є кличем його партії. Коли й спитав, чому він не в Дивізії, він сказав, що є пацифістом по натурі. Все втікав від мене, а ввечері виїхав. Ми, вояки, не є політиками, і тому до всіх виявів нації ставимося поважно.
10 жовтня 1943.
Хоч прийшли вже холодні хвилини, команда зарядила спортові змагання. Треба добре бігати, стрибати, падати, зриватися, тобто те все, чому ми досі вчилися. Противником були якісь привезені німці.
Ми трималися знаменито. Коли програвали, то тільки тому, що противник мав більше спортового вироблення. У бігах виявилося, що нам є чужі всі ті штучні технічні методи. У стрибках зайшло непорозуміння. Ми стрибали близько, щоб зайняти дальші місця на табелі, а треба було навпаки. Коли справа вияснилася, було вже пізно. Згідно з національною традицією, Дивізія творила чисто аматорський ансамбль. Те, що ми не взяли ніяких нагород, є тільки доказом високого почуття безкорисности і шляхетности спорту.
12 жовтня 1943.
Нам сказали, що ми вже вояки. Навчилися, чому потрібно, і тепер кудись поїдемо. Я, правду сказати, поза паданням, чищенням бараку й рушниці, нічого не знаю. Це добре. Бо коли знаю, що не знаю, то багато знаю.
15 жовтня 1943.
Дістав листа від мами. Питає, як мені в війську. Я відписав: як скажу, що добре, будеш сміятися, як скажу, що зле, теж будеш сміятися. Пише далі, щоб я був обережним: пам'ятай, — пише, — що живеш коротко, а мертвим будеш довго.
17 жовтня 1943.
Нами гонять далі, отже, нічого цікавого. Коли сотня стане на струнко, то всі стукають підковами. Цок! Спочатку ж було: цок-цок-цок-цок! Не в лад. Записую мої золоті думки:
Коли дивлюся на світ, то він, як прекрасний килим, а я, Селепко Лавочка, тільки одна маленька ниточка.
Мова — дивна річ: чим більше сказав, тим менше сказав.
Вдавати дурного не є завжди дурне, вдавати мудрого є завжди дурне!
Більше не знаю, покищо.
20 жовтня 1943.
Кажуть, що поїдемо кудись. Там є готель з холодною й гарячою водою для вжитку сотні. Дуже тішуся, що ми з мовознавцем в одній сотні. Ми дружимо й це є доказом, що ми порядні люди. Він оповів мені, що його жінка думає про себе Бог-зна-що, а тимчасом її батько працює тільки в ґазівні. Я подумав про Маланку. Хто знає, що з нею станеться після цих років війни. Або зі мною. І так я дуже змінився. Чим довше себе знаю, тим менше знаю, що я є.
21 жовтня 1943.
Їдемо звідси!
22 жовтня 1943.
Не їдемо!
Їдемо!
23 жовтня 1943.
Не їдемо!
Їдемо!
Не їде!
Їде!
Не ...
Ї ...
24 жовтня 1943.
Поголосок не годен уже записати, так скоро вони міняються. Сотня, наче бабинець. Уже нікому не вірю.
25 жовтня 1943.
Отже, вияснилося: їдемо й не їдемо. Це тільки деякі від'їжджають на курси. Навіть роз'їхався хор Осташевського. Це так: за ці три місяці з нас, індивідуальних цивілів, зробили масу вояків. Тепер з маси вояків будуть робити індивідуальних вояків.
26 жовтня 1943.
Хочу на підстаршинський курс!
27 жовтня 1943.
Довідався, що такий курс є в Ляуенбурґу. Треба дати німцеві гуску. Їдуть тільки вибрані, — сказав німець, — перші вояки Дивізії.
Я першим не був. Пішов до німця. Гуска, завинена в газету, під пахвою. Тримаю її сильно.
— Їдуть тільки перші вояки. Від А до І.
— А я на Л, — кажу.
Німець потиснув пальцем мій пакунок.
— Ґанс?
— Ґанс! — відповів я. — Отже, як?
Гуски з рук не пускаю.
— Ти на Л? То поїдуть до Ляуенбурґу від K до Т!
Мене записали.
28 жовтня 1943.
Іспит для кандидатів на підстаршин. Мабуть шкода гуски. По-полудні питають мене:
— Лавочко, ти є стрілець-обсерватор. Лізеш на дерево, щоб підглянути ворога. Що маєш робити?
Я подумав.
— Уважати, щоб не впасти!
Тоді мене закликав той німець.
— Гуска була дуже смачна, але ти не поїдеш. Говориш дурниці.
— Я вже більше не буду, це останній раз, — відповів я, бо так відповідав колись у школі.
29 жовтня 1943.
До Ляуенбурґу поїхали від А до І. Я вже звик до вояцького життя й наново починаю думати про дівчат.
10 листопаду 1943.
Увечері ходив до міста. Без наслідків. Звернув увагу на засадничу різницю між людьми. Є військові й цивільні. Ці дві катеґорії не мають нічого спільного між собою. Військові належать до війська, а цивілі до війська не належать. Це, власне, вся різниця. Коли я порівнював чоловіків і жінок, прийшло мені на думку: якої статі є єгипетський Сфінкс? Чоловічої чи жіночої? Додумався, що правда лежить посередині. Коли повернувся до бараку, в кімнаті повітря було таке густе, що не міг їсти вечері без окулярів.
12 листопаду 1943.
Тихо, поволі холодніє. Кажуть, що нас перекинуть до Італії. Це було б добре. Там якраз тепло, бо клімат починається в грудні. В Італії росте багато цитранчів і помарин. Сьогодні покарали одного стрільця за те, що наслідував голос поручника Струтинського й при цьому рохкав, як свиня.
15 листопаду 1943.
Вже маю досить бараків і інструкторів. Світ є божевільний! (Кожний так думає, але себе вважає виїмком). Маю досить порядків, вправ, чистоти.