Вона має знати, що ти її більше не любиш... Ти кохаєш мене... Усю до крапочки. Ти ж не просто кидав ці слова над столом службового кабінету? Я так зрозуміла, що вони адресувалися мені, любий.
— Не зрозумів, — він аж сів од несподіванки і теж відчув, що сів глибоко. Крісло було м'яким і великим, а йому здалося, що він у ньому потонув з головою і з крісла видно тільки його великі, як у кажана, вуха.
— Але ж ти сам казав... Я не за неї... Я тебе всю люблю... Чи це було тільки миттєве збудження, втрата тверезості, запаморочення від успіху донжуана чи від моїх нігтиків і пальчиків, які ти з такою насолодою обціловував? Я ніколи не припускала собі думки, що ти це робиш тільки за неї, — вона розставила ноги, ніби хотіла підтвердити факт, що й сьогодні вона трусиків не надівала.
Він не знав, що й відповісти. Його погляд мимоволі зупинився на її ногах, він піймав себе на тому, що ніби замовлений дивиться на демонстрацію її краси, і його погляд перебіг з ніг до її гарних, ніжних рук, які так не пасували її вдачі, і завмер на її довгих гарних пальчиках у ледь помітних рожевих, наче природних, відтінках нігтів. Потім знову глянув на її витончені, округлі і такі звабливі коліна. Дружина Альбіна, яка, здавалося, кричала йому й досі щось неприємне просто у вухо, десь відпливла за обрій і вже з-за чорних хмар кидала на нього далекі громи і блискавки, але він уже не боявся ні її, ні її громів, ні її блискавок. Альбіна відпливала за горизонт і громи ставали все тихішими й тихішими...
"Які в неї чудові і хтиві ноги. Тато і мама таки гарно над їхнім творенням попрацювали. Жаль тільки, що вони тоді в солодкому сп'янінні забули витягти з її душі це ядуче осине жало".
— Ти маєш перейти на іншу помаду, — він ледь не сказав "як у секретарки Міли". — Ти маєш купувати помаду, яка не залишає ніяких слідів. Ні на обличчі, ні на одязі, ні на тілі.
— І це все, любий? — повторила свою улюблену фразу вже вкотре.
— Поки що все, — він намагався вилізти з цього клятого крісла імені французького короля і не зміг. Вона підійшла, сіла йому на коліна. Своїми довгими пальчиками повела по тому місцю, куди й він сам лазить протягом дня по кілька разів.
— О. У нас повністю упав бойовий дух. Наші здаються. Любий, ми цього не допустимо. Ми зберемо в один кулак усі наявні у нас сили. Дещо візьмемо з резерву головного командування, і кинемо все це в бій в ім'я войовничого духу бійця-солдата.
Він її слухав і мовчав. Так само мовчки дивився на неї, на її елегантні доглянуті руки, які так ніжно гладили його, але ніякі команди його власні йому не допомагали. "Що зі мною?" — запитував він сам себе і сам собі наказував: "Ну, будь сміливішим. Не опускатися ж нам до такого ганебного моменту. Доведи, що ти справді боєць. Додому вже нема вороття". Власної відповіді він не відчув.
Роксана стала перед ним на коліна, торкнувшись м'якого і ніжного килима.
— Любий, ти бачиш, як я заради тебе низько опустилась? Я зараз помаду витру об готельну серветку і сховаю її у власній кишені, — шепотіла вона. — Тепер від нашого кохання не залишиться й сліду навіть для твоєї колишньої Альбіни. Ти тільки забезпеч собі гарне алібі. І все буде добре. Ти спатимеш спокійно, як дитинча, якому приснилася казочка про чарівний замок і не менш чарівну красуню принцесу, яка закохалась у чудовисько...
— Мабуть, навпаки — принц закохався у хижачку-чудовисько...
— Нащадки розберуться. А поки що ми займемося рекогносцируванням перед боєм і визначимо місце бою для головної битви. Сьогодні заходимо з флангів. Спочатку беремо супротивника в живе кільце і поступово... О! У нас уже деякі зрушення є, — радісно повідомила вона.
Але краще б вона цього не казала. Його мозок знову загальмував і його остаточно заклинило.
— Так ми далеко не поїдемо... Розслабся, бо додому своєчасно не потрапиш, як ти запевняв секретарку. Чи, може, на сьогодні наш "бобік" остаточно здох? Секретарка Міла попрацювала за двох? Ми не ревнуємо. На здоров'я! Сьогодні спонсори — це модно. Багаті мають ділитися з бідними. Тепер усе в наших ніжних руках. У них оживає і мертвий.
Вони обоє вперто мовчали.
— Не мовчи, — наказала вона одному із двох. — Піднімайся. Я ляжу на стіл.
— Він переламається, — нарешті подав голос Вітольд.
— Хто? — перепитала вона. — Якщо це справді трапиться, запишемо в Книгу Гіннесса.
— Я про стіл, — уточнив він.
— Так би й сказав. Ми багаті, ми інший купимо.
Він підвівся й допоміг їй лягти на стіл. Справді, на цьому картярському столі було незручно. Маленький столик скрипів і трохи похитувався на одній своїй ніжці з чотирма страусовими лапками. Вітольд підставив під нього два крісла. Роксана поклала на них ноги і мовила:
— Тепер можна сказати, що я перед очима дамського лікаря-любителя, і вся краса моя чудова — у тебе на виду, — вона знову розсміялася. — Тепер у нас щось таки вийде?
— Спільними зусиллями, — вона переклала ноги з розкішних билець Людовиків на його плечі і підвела очі на Вітольда. Він глянув на неї, на стіл у стилі французького короля минулих століть і раптом відчув, що в ньому все оживає... Тепер артпідготовка, як казала Роксана, була зайвою. Боєць вискочив з окопу і, здавалося, без команди пішов в атаку.
— Не так швидко, — мовила Роксана. — Ми не збираємося одразу захоплювати другу позицію супротивника.
— Вітольд її більше не слухав. А вона не вгавала. Нарешті він не витримав і поцікавився:
— Звідки у тебе ця військова термінологія?
— Від тата-генерала, — промовила вона. — Я часто чую голосні сни свого покійного татуся. І досі уявляю, як він йде в атаку і згадую його термінологію. Коли ще ми жили у військовому великому наметі, тато вмикав музику своєї радіоли (тоді він мав звання капітана) і мамі говорив, що він знову йде в атаку. Мама тільки уточнювала, який уже раз...
Вітольд у відповідь не сказав нічого. Він ретельно займався своєю роботою. Нарешті відчув у цьому смак. Забулося вчорашнє сімейне цунамі, і йому тепер хотілося, щоб ця насолода ніколи не закінчувалася...
IV
... Автомобіль в'їжджав у ворота двоповерхового салатного кольору особняка. Двері гаража, як і ворота, автоматично відчинилися, і вони опинилися в підземному гаражі. Здавалося, в'їхали в саме черево великого оригінального будинку, над яким, вочевидь, працювали кращі архітектурні голови і дизайнери України. Вітольду подобався цей будинок. Він вважав його своїм духовним пам'ятником, а для Роксани нині він був іменним подарунком.
Роксана прийняла душ і попрямувала до свого улюбленого ліжка, над яким вона вивісила пам'ятку, яку принесла з телестудії, під заголовком:
"ЧОГО НЕ ЛЮБЛЯТЬ ЧОЛОВІКИ В ЛІЖКУ?!"
Пункт перший нагадував жінкам, що чоловіки терпіти довго не можуть жінок, які ніколи не виступають ініціаторами в сексі. Роксана ж тепер постійно брала в свої руки ініціативу і це була чи не перша її перевага перед Альбіною. Вітольду, як кожному колишньому провінціалу, така поведінка городянки дуже подобалась.
Пункт другий стверджував: "Чоловіки не люблять, коли жінки перекладають усю провину на них за свій оргазм".
Пункт третій: "Чоловіки терпіти не можуть жінок, які в постелі лежать, як музейні мумії. Вони їх називають "сексуальні трупи"".
Вітольд після цього пункту асоціативно згадував свою секретарку Мілу, якій весь час хотів подарувати ксерокопію Роксаниної "Пам'ятки", але чомусь не наважувався.
Пункт четвертий: "Чоловіки терпіти не можуть жінок, які в ліжку сміються і щось негарне кажуть на адресу чоловічого "паспорта", якої б форми і величини він не був. Чоловіки таких жінок називають "домашніми критиками" і намагаються пошвидше поміняти їх на авторів хвалебних од і псалмів на свою адресу".
Пункт п'ятий: "Чоловіки терпіти не можуть жінок, які не люблять оральний секс".
Пункт шостий: "Чоловіки не люблять після сексу пристрасних, жадібних поцілунків партнерші, які не дають змоги їм після відпочити".
Пункт сьомий: "Чоловіки не люблять в постелі дуже серйозних жінок".
Пункт восьмий: "Чоловіки не люблять поверхових, примітивних жінок".
Пункт дев'ятий: "Чоловіки терпіти не можуть жінок, які говорять у ліжку про фінанси і господарство в сім'ї".
Пункт десятий: "Чоловіки терпіти не можуть жінок, які розповідають про своїх попередніх коханців і наводять порівняння".
Він пам'ятав усі пункти і якщо Роксана один з них порушувала, казав:
— Пункт четвертий!
Вона тієї ж миті замовкала й проводила пальчиком по своїх губах. Мовляв, дивись — я вже затулила рота.
Якось він, згадуючи Альбіну, не витримав й олівцем дописав:
Пункт одинадцятий: "Чоловіки люблять, коли під час оргазму жінки кричать так, ніби вони від кохання помирають..."
Але зараз Вітольд згадав свій дубовий стіл, який стояв у його вітальні, і він, часто дивлячись на нього, думав, що ніхто з приятелів навіть уявити не може, що більшість свого сексуального часу вони з Роксаною проводять саме на цьому столі. На столі, де тепер вона часто ставить його друзям французький коньяк "Луї XIII" і кладе у тарілочку з блакитною смужечкою тонко нарізані золотисті кільця лимона, що постійно купаються у прозорому липовому меду.
— Я хочу до нашого столу, — шепотів він, цілуючи її в мочку вуха.
Вітольд горів бажанням дізнатися, що нового придумала Роксана. Він уже на собі відчув, що таке її витівки й фантазії та її звуковий супровід відповідно до одинадцятого пункту, який так старанно відтворювала тепер і Роксана. Їй ще було далеко до Альбіни. Але, як про себе міркував Миронович, вона робила у цьому звуковому напрямку перші кроки...
— Перші кроки молодого бійця, — посміхалася задоволено Роксана, пильно дивлячись йому в очі. Він відповідав їй взаємністю і вона здогадувалась, що йому це подобається.
— Ще не Сирена, але ми виробляємо в собі командирський голос, — Роксана залишалася вірною власному почуттю гумору.
Мироновичу, як провінціалу, що десь на денці його душі ще затрималися залишки сумління, згадувався у такі хвилини малий Альберт. Він пригадав вечірній час, коли на прохання сина залишився на вечір в академіка Ластовецького. Альбіна, мабуть, навмисне увімкнула передачу "Аудієнція".