Краще попрошусь з обіду або завтра. А поки що мені треба швидше переконатися, що історія а мішком — не сон і не вигадка моя. Нічого дивного: останнім часом уже не довіряю собі. Іноді все так переплутається в голові, що не завжди відрізняю, що було насправді, що приснилося, а що я безсоромно вигадав. Така вже у мене вдача. Мабуть, це справді тому, що цілими днями в степу я тільки те й роблю, що фантазую.
— То що, будемо висаджуватися? — висовується з рубки капітан. Тепер він уже навіть без майки, проте на голові — загнутий капітанський кашкет з дашком і величезним "крабом".
— Будемо! — відповідаю. — Я готовий.
— Але знову доведеться вплав, — каже він. — Підійти ближче не можу. Тут такі місця, що можна сісти на мілину.
Уплав, то й уплав. Мені байдуже. Я знову лише в шортах і сандалях. І взагалі, хіба мені звикати? Вода, звичайно, холоднувата... Але там, на острівці, на мене чекає якийсь таємничий мішок.
Гіві співчуває мені і навіть пропонує рятувальний круг, однак я відмовляюся. Не вистачало ще, щоб я плавав на крузі.
Ось ми й біля Козацького. Бот зупиняється, я спускаюсь залізним трапом і кидаюсь у воду. Вона ще холодніша, ніж я припускав. Ніби в ополонку пірнув. Усе тіло моє одразу крижаніє, і я починаю гарячково, безладно вимахувати руками й ногами, побоюючись, щоб мене не пойняла судома.
— Ну що, норма?! — цікавиться Гіві, сміючись.
— Н-н-норма!
— А що ти робитимеш там?!
— Поки що таємниця! — цілком серйозно відповідаю я. Та водолаз сприймає це, як звичайнісіньку відмовку.
— Ну, роби свої таємниці! — кричить мені навздогін. — На зворотному шляху заїдемо за тобою! Але краще не чекай нас! День буде спекотний!
6
І ось я знову у своїх володіннях. Виходжу з води й швидко оглядаю острівець. За ніч тут нічого не змінилося. Хіба що до піщаної коси прибило якусь дошку. Але сьогодні вона мене не цікавить. Гратися в Робінзона мені ніколи. Є справи серйозніші.
Бот уже далеченько, але я ще бачу Гіві. Він махає мені рукою. Я теж махаю у відповідь і чекаю, поки бот відійде якнайдалі. Не хочеться, щоб водолази бачили, де знаходиться те, що мене цікавить. Якщо вже сказав, що мої справи на острові — таємниця, так і повинно бути.
Сідаю на камінь посеред острівця і роззуваюсь. Ногам одразу стає тепліше. Дивно... Вода в нашому озері завжди тепла. Тутне так глибоко, як у морі, й вода прогрівається швидко, особливо на мілині. Сьогодні ж вона здалася крижаною. Мабуть, дощ холодний був. А може, вітер з моря повіяв. Якщо вітер — вода за ніч дуже остигає. А бувають у нас ночі теплі-теплі. І місячні. Торік, у серпні, ми з хлопцями купалися навіть опівночі. Вода аж парує, місячно, наче й не ніч, а так, найшов легенький туман, і не знати, в чому ти пливеш: у воді, в тумані чи у відкритому космосі. А тиша така, що як крикнеш, то відлунює звідкись аж від місяця.
А ходили ми купатися вп'ятьох: я, Стась, Сашко Неділко, Микола Коржань і Віктор Романенко. Хоча вчора ми й погиркалися, — і вже не вперше упродовж цього літа, — але, якщо правду казати, якось так воно завжди виходить, що все ми робимо вп'ятьох. І в школі всі вважають нас друзями. Якщо це справді дружба, то виходить, що вона у мене не така, як у людей.
Бот уже далеко. Босоніж біжу до кручі, під якою має бути моя знахідка. Пісок вологий і холодний, але мене це не турбує. За час свого чабанування я так загартувався під дощами, що ніяка простуда мене не бере.
Спускаюся з кручі, але не знаходжу нічого, що нагадувало б мішок. Куди ж він міг зникнути? Беру тріску і копирсаю мул в одному місці, в другому. Вода надто холодна, тому я довго не витримую, вискакую на берег і відігріваю ноги на теплих камінцях. Зрештою мені набридло це длубання, і я виріптив зайти в воду востаннє. І тільки для того, щоб переконатися, що шматок гуми, який я прийняв за мішок, давно знесло хвилею. Але саме тоді нарешті натрапляю на свою знахідку. Просто за ніч її страшенно замулило.
Я знову терпляче копирсаюсь у суміші глини, піску й дрібненьких камінців, але відкопав не більш, ніж учора. Пробую проткнути гуму тріскою, проте вона надто міцна, і тут потрібен ніж. Встромляю паличку біля мішка, для певності обкладаю його камінцями, щоб залишилася мітка на завтра, і повертаюся на острів. Що робити? Податися додому та принести ніж? Але яка користь від цього? Якщо це справді мішок і в ньому щось є, то я тільки напущу в нього води, так і не дізнавшись, що саме в ньому заклеєно. Ні, тут потрібен ще хтось. Це така таємниця, яку одному не розкрити. Але кому сказати? Батькові? Він посміється, як сміється завжди з моїх вигадок. Та й не цікаво це — розплутувати таку таємницю з батьком. І коли він ще над'їде. Хіба що, може, Філові? Філові, звичайно, можна. А якщо виявиться, що це звичайний шматок гуми? Тоді Філ знову вдасться до бійки, кричатиме, що я несусвітній брехло, і розпатякає про мою невдачу на все село. От якби поговорити про це з водолазами!.. Якщо потрібно буде, вони працюватимуть навіть у костюмах. Отоді ми вже докопаємося до цього скарбу, чи що воно там таке. Ні, з водолазами — це таки ідея!
Задоволений, я повертаюсь до великих каменів, сідаю на більший з них, схрещую ноги і в позі турецького султана обдумую, як краще підступитися до водолазів і з кого саме почати. Мабуть, найперше треба поговорити з Гіві. Він серйозна людина й одразу зрозуміє мене.
— Еге-ге-гей! — це кричить Стась. Щоб переконатися в цьому, мені не треба навіть повертати в той бік голову. Але я все-таки повертаю. Стась уже неподалік, на сусідньому острівці. На всяк випадок кладу біля себе невеличкий камінець. Хоч настрій у мене зовсім не бойовий. Але нічого не вдієш — від Філа можна чекати чого завгодно. — Еге-гей! — знову кричить Філ. — Ти чого там?
— Яке тобі діло? — бурчу у відповідь, хоч знаю, що бурчання мого Філ не почує.
— Я йду до тебе! Можна?
— Іди! — кричу я і стиха додаю: — До дідька.
Філ не чує цього. Та, навіть якби й почув, все одно перебрів би невеличку протоку, що роз'єднує наші острівці. Не повертатися ж йому назад. Невідомо лише, чому, з якого дива він раптом питає у мене дозволу? Щось раніше я не помічав за ним такої чемності. Заздрить моєму знайомству з моряками — он воно що! І підлещується, щоб завтра теж покататися на боті. Проте нічого не вийде. Нехай навчиться цінувати дружбу.
— Що ти тут робиш? — відхекується Філ уже за моєю спиною.
— Сиджу.
— А чого ти сюди заплив?
— Ти ж мене загнав зі своєю "гільдією", от я й сиджу. Дома переночував і знову прийшов.
Філові холодно. Він весь тремтить, і шкіра — наче в скубаного гусака.
— Сідай на камінь, грійся, — змилостивився я. — Вода, як у ванні, а тремтиш, ніби тебе з ополонки витягли.
— Нічого собі ванна, — огризнувся Філ. — Звичайно, тебе підвезли сюди катером, мов короля...
— Не катером, а ботом, — уточнюю я з цілковитою зневагою до невігластва цього розбишаки.
— Бот? А що це за бот? Чого вони тут шукають? — одразу ожив Філ. Миттю всівся на камінь поруч мене і зазирає у вічі, склавши лапки, мов лев перед дресирувальником.
— Не твоє діло, — відповідаю, і обоє довго мовчимо. Філ не знає, що йому діяти далі. Повертатися на берег ні з чим йому не дозволяє самолюбство. Та й не переживе він, щоб завтра оцей бот знову відійшов від причалу з Русланом Горочем на борту, і знову без нього, Філа. Тому зараз він сидить і, зло насупившись, чекає, коли мені увірветься терпець.
— Ну от скажи: скільки днів минуло, як почалися канікули? — не витримую я нарешті. Не сидіти ж нам мовчки до ночі.
— Та небагато. А що? — питає Філ.
— А скільки разів ми з тобою сварилися за цей час?
— Та хіба це сварки, Руслане? — І він підбадьорливо підштовхує мене плечем.
— Ні, ти скажи, скільки?
— Та, мабуть, разів п'ятнадцять, — зітхає Філ. — Ну, такий у мене характер. Ну, що я зроблю?
— А я — за справжню дружбу. Щоб не сваритися через дрібнички, не розпускати кулаки тільки тому, що річ, яка здалася другові літаком або "літаючою тарілкою", насправді виявилася баком для пального. Тепер у мене є справжня таємниця, але ти ніколи не дізнаєшся про неї.
— Таємниця? Ти щось знайшов? — підхопився Філ. — Тут, на цьому острівці?
— Може, тут, а може, й ні.
— Слухай, Руслане, ти жмене знаєш, — не витримує Філ. — Між нами всіляко бувало. Але ж ти знаєш, що ніхто так не зберігатиме твою таємницю, як я. Ніхто, розумієш?
Я й сам розумію, що ніхто, але ж не казати про це Філові.
Якийсь час я мовчу. Так, для годиться. Потім нарешті зважуюся:
— Ну, гаразд, — кажу. Почувши ці слова, Філ зривається з місця і підстрибує, хапаючись на льоту руками за ступні ніг, — цирковий номер Філа під час кожного "виходу на манеж". — Спочатку про бот...
— Шукають затонулий у війну катер, — випереджає мене Філ.
— Ти слухатимеш? — суворо запитую його і, знову витримавши належну в таких випадках паузу, продовжую. — Бот цей — водолазний. Вони обстежують дно біля коси. — І розповідаю йому все, що почув від Гіві про греблю, перекачування солоної води в море, а прісної в озеро, про шосе, що проляже по греблі.
— Фантазіон! — каже Філ. Він наївно вважає, що це вся моя таємниця. — І все це озеро буде прісним? Тут ростимуть очерети, сади, а воду можна буде пити?
— Але це не має ніякого відношення до моєї таємниці, — кажу я і бачу, як Філ застигає з широко розкритим ротом. Не знаю, що його так вразило: чи те, що я маю ще більшу таємницю, чи те, що він так легко піддався на балачки про опріснення озера. — І взагалі історія з озером — ніяка не таємниця. Незабаром про це знатиме усе село. Гіві навіть сказав, що скоро сюди приїде інженер, який додумався до цього.
— Що тут додумуватися? — стенув плечима Філ. — Усе дуже просто.
— Ти б, звичайно, одразу спроектував, — уїдливо підтакую йому.
— Чому б і ні? Якби був конструктором... Кажи краще про діло, не мороч голову.
— Гаразд, ходім зі мною.
Ми йдемо до кручі, Філ весь час роззирається, сподіваючись помітити "щось таке" раніше, ніж встигну показати йому. Така вже вдача у Філа. Він не може миритися з тим, що хтось довідується про якусь дивину раніше за нього. Або виявиться спритнішим. Занадто самолюбивий.
Нарешті ми на кручі. Філ здивовано дивиться на мене. Попереду невеличка озерна затока і нічого такого, загадкового. Вода і мул — тільки й усього.
— Бачиш у воді тріску, обкладену камінцями?
Філ не відповідає, біжить з кручі, влітає у воду й одразу хапається за ріжок мішка.
— Що це? — запитує він, упершись ногами в дно і намагаючись вирвати мішок з мулу.