— Вони з Галичини, з-за Буга. І вони кажуть, що Галичина теж Україна, так, як і наша Волинь5) !
— Диви, та вони щось таке знають, що навіть твій дід Ялисей не знає, хоч який вже старий! — дивувалася Устя.
— О, з дідом то вони зараз заприятелювали! Як той вищий сів з дідом на призьбі на розмову, ще й тютюном почастував діда, то аж до вечора говорили. І дід зараз сказали матері: — А що, Маріє, пішлеш свою Христю в цю школу, що ото в нас буде?
— А мати що? — не втерпіла, щоб не спитати Устя.
— Що казали?
— Казали, що пішлють, ось тільки скінчимо коноплі тіпати6). Бо той вояк казав, що коли всі наші люди вивчаться, то буде Україна!
— Яка Україна?
— Хіба я знаю? Щось таке казав, що не буде ні москалів, ні німців, тільки ми самі будемо панами. І кривди не буде нікому, ні біди...
— А хіба ж таке може бути? — дивувалася Устя. Та Христі вже ніколи було відповідати, бо з хати почувся Гапчин плач і мати закликали:
— Усте, Усте, а куди це ти пішла, що дитини не доглядаєш?
Тоді й Христя поправила хустину на голові і згадала, що їй теж ніколи.
Устя тільки гукнула:
— Жди мене, Христино, я до тебе завтра навідаюся!
— і погналася в хату.
Гапка таки розхлипалася надобре. Устя взяла її на руки і стала вколисувати: — Ааа-ааа! Не плач, не плааач... Я піду в школу... Аааа... і буде Україна...
Поки обидві не поснули на лаві: Гапка і Устя.
***
Другого ранку Устя взула чобітки, бо ранок був таки холоднуватий, накинула на плечі хустку і спитала маму:
— А не треба вам чого від тітки Марії? Може тіста квасного7)?
— Та ні, хліба я сьогодні не печу та й своє тісто маю, а тобі ось зараз треба гнати корови на стерню8)!
— Я ще з коровами вспію, мамо, а може вам так чого в тітки треба? Може дідові Ялисеєві чого занести?
— Ну й чого це ти розходилися? Певно з Христею тобі погратися треба, а корови хай голодні стоять! — вже таки нагримали мати.
Пішла Устя з коровами. Але хіба вона цьому винна, що з хати на стерню, що ось мов рукою подати — випала дорога аж через село, попри Христину хату? Христя доглянула Устю вже зразу і вибігла їй назустріч:
— Ти б побачила, що у нас діється! Вчора, коли я була в тебе, до нас трохи не пів села зійшлося. Всім ті Стрільці про Україну розказували .. .
— Хто такий?
— Та наші ж Стрільці. Вони себе так і звуть: Українські Січові Стрільці9). Ото вони про все розказували, а я слухала, сидячи за печею. Що колись була така Україна
широка та вільна, і були свої пани і свої гетьмани, а в честь такого гетьмана Мазепи то вони, Стрільці і шапки-мазепинки носять.
— Мазепи? — аж жахнулася Устя. — Та не того ж, що то його до війни панотець у церкві проклинав10) ?!
— Еге ж, того, та то не панотець винен, а так йому москалі наказали. Бо той Мазепа зібрав козаків та пішов на москаля. А цар московський розгнівався, та казав Мазепу в церкві виклинати. А той Мазепа — то Божий був чоловік: церкви Богу молитися будував, бідним помагав... — розказувала Христя, дуже горда, що вона за цих два дні вже так багато знає.
— О, чуєш, тепер там під хатою знов дядьки посходилися, а вони співають, о, чуєш?
І обидві заслухалися, як там на подвір'ї співали:
— Хто живий, вставай,
Боронити край,
Вкритий вогнем і мечами,
Не буде тобі
Сумно в боротьбі
Між Січовими Стрільцями...11)
Так слухали, аж почувся сухий тріскіт. То Устині корови вже майже зовсім виламали пліт, досягаючи ротами сіно з оборога12) на подвір'ї. Не було ради, погнала їх Устя на стерню пастися — і думати. А думати було про що. І як його зробити, щоб батьки дозволили їй піти у цю стрілецьку школу?
***
Устя просила батьків, але не помогло. Батько боялися, що якби москалі повернулися, то можуть ще за цю школу покарати. Дармо Устя плакала, що ось вже і Христя і дядьків Трохим, і сусідська Мокринка туди ходять. Не помагало. Устя тільки часом заглядала на хвилинку крізь віконце до школи, як там діти вчилися. А панночка якась, що то після тих стрільців приїхала, щось їм там таке цікаве розказувала... І книжечки давала. Христя не раз показувала їх Усті: а там були якісь такі поважні славні гетьмани, і царі навіть були, тільки не московські, а українські13) . Та стільки всього було й Усті. І хоч ця панночка і приходила до них до хати, просити батьків за Устю, Гапці цукерок принесла, але батько вперлися — і нічого було робити. А Устя стояла під піччю і тільки сльози капали.
Стало щораз холодніти. І ось одного вечора прийшла Устя з коровами домів, та щось мов не теє з нею стало творитися: і їсти не хотіла, і якісь чорні цятки перед очима бігали, і спати всю ніч не могла, бо раз було гаряче, мов у жнива, а раз зимно, як у зимі в снігу. А ранку Устя вже й не пам'ятала. І не пам'ятала, як довго пролежала отак без тямки. Тільки коли пробудилася, то побачила над собою ту панночку, що в стрілецькій школі вчила...
Протерла Устя очі, бо не знала, чи правда це, чи сон. Панночка говорила з мамою, а мама їй так дякували, та так дякували:
— Ви мені, дай вам Боже здоров'я, мою дитину від смерти врятували! Та хто б то другий біля чужої дитини цілими ночами сидів, та ліки приносив, якби не ви!
— Кожен так зробив би! — відповідала вчителька. — Хіба ви не чули, як наш стрільці допомагали тим нещасним, що то їх війна прогнала з Полісся14), що ні хати ні куска хліба не мали?
— Та як не чувати, але я таки й не знаю, навіщо вони це робили? — відповіла журливо мати.
— Оце ми всі робимо, бо всі ми разом українці, то й треба нам одним одним в біді помагати. Того ми й заложили школу у вашому селі, щоб ваших дітей добра вчити
та готовити їх до іншого, до вільного життя!
— Бог вам заплатить, — відповіли знов мати. — А що лиш моя Устя подужає, то її віддамо у цю вашу школу!
— Ой матінко, віддайте! Я теж хочу вчитися про Україну! — аж закликала з лави Устя. — Я вже зовсім здорова!
— Ого, вже й здорова, коли в школу може йти! — засміялися мати.
— Хвалити Бога, тобі вже краще дитино! — підійшла до Усті вчителька. — Та ще тобі треба б полежати, поки зовсім поздоровієш. — і погладила Устинне змарніле личко.
— Я так, я скоро подужаю! — обіцяла палко Устя. — Бо я хочу вчитися, і хочу, щоб скоро була Україна і щоб усі були такі добрі, як ви!
— Дай Боже, дай Боже! — доповіли мати, колихаючи на руках малу Гапку.
1) Упряж — реміні, що ними припрягається коней до воза.
2) Діялося це в 1916 році. Волинь належала до часу першої світової війни до Росії, а Галичина до Австрії. Австрійцям вдалося в війні зайняти Волинь. Але австрійські вояки це були здебільшого чужинці і вони дуже погано поводилися з українцями, мешканцями
Волині. Українські Січові Стрільці були частиною австрійської армії. їм вдалося дістати дозвіл поїхати на Волинь, щоб там помагати нашим українцям.
3) Коли Україна попала в російську неволю, росіяни старалися скасувати навіть саму назву "український", а про все, що українське, казали "малоросійське". Дійшло до того, що навіть самі українці не раз не знали своєї справжньої назви.
4) Велика частина австрійських вояків знала лиш німецьку мову і тому вояки не могли ніяк порозумітися з місцевими українцями.
5) Галичина і Волинь, дві українські західні країни сусідують одна з одною. Тільки довгі роки ділила їх границя поміж двома ворожими займанщинами: московською і австрійською.
6) Коноплі — рослина, що з її стебел добувають нитки, щоб ткати з них полотно. Щоб видістати волокна зі стебла конопель, треба їх бити "тіпати" на окремому приладі.
7) Дрібку квасного тіста додавали до нового тіста, розчиняючи його, щоб все тісто виросло і хліб був пухкіший.
8) Стерня — поле, що з нього зібрали збіжжя. При землі ще остають низькі рештки стебел, і їх може їсти худоба.
9) Українські Січові Стрільці — це був український легіон в австрійській армії. Вони створилися, коли Австрія розпочала війну з Росією. Вони відзначилися переможними битвами з москалями на горі Маківці, Лисоні та в багатьох інших боях. Опісля відіграли важну ролю у зриві першого листопада 1918 року, та вславилися як найкращі частини війська відродженої Української Народної Республіки.
10) Московський цар Петро який захопив владу теж і над Церквою, примусив своїх священиків проклинати гетьмана Івана Мазепу раз у рік, відтоді, як гетьман виступив проти царя Петра в обороні волі України. Проклинали його навіть у тих церквах, що їх сам гетьман Мазепа вибудував своїм коштом!
11) Це уривок стрілецької пісні, що починається словами: "В горах грім гуде".
12) На селі складали сіно (суху траву на поживу худобі) під дахом, що стояв на чотирьох палях. Цю будівлю звали оборогом.
13) Тут мова про українських князів, тільки Устя не знала цієї назви.
14) Полісся — українська країна на північ від Волині.
ЩО РОЗКАЗУВАВ КАМІННИЙ ЛЕВ
На вулицю у Львові1) летіло пожовкле листя. Летіло тихенько, а тільки врядигоди щось стукнулося об камінь хідника. Це падав з дерева каштан.
Коли закінчилося навчання і школярі вибігли гурмою з дверей школи, тих каштанів нападало вже дуже багато. А каштани, відомо, на те, щоб ними воювати. Отже, за хвилину вони літали вже вліво і вправо, школярі кидали їх та старалися зловити на льоту, бігали, скакали, викрикували. Все це було дуже весело, аж враз поміж веселі вигуки вмішався таки жалісливий, болючий крик.
Що сталося? А звичайно, Ґрішка вже знов схопив в руки першого хлопця, що йому попався, та молотив своїми величенними кулачиськами! І то не на жарти, бо в Грішки кулаки страшні, а серця зовсім немає!
Коли Ромко й Левко, почули крик, покинули самі дальшу битву:
— Левку! А кого це Ґрішка дістав у руки? — спитав Ромко.
— Певно Володька! — старався розпізнати Левко у суматосі черевиків та кулаків.
— Чоловіче, ми вже побігли рятувати! — вигукнув
Ромко і обидва кинулися бігом. Ромко підставив Ґрішці ногу, так, що той простягнувся зразу на камінні, а Левко витягнув наляканого Володька з-поміж юрби хлопців.
І вже всі три гналися вулицями, завулками, перехідними брамами.
Аж зупинилися червоні та задихані на якійсь безлюдній площі на краю передмістя.
— Де я ? — спитав з острахом білявий, завжди і так не мов наляканий Володько.
— У Львові! — відповів Ромко і засміявся. — А де ж би ? Хай тебе тепер Ґрішка шукає, коли хоче!
Володько не знав, що йому казати. Він приїхав недавно з мамою з Луцька2).