— І Мартуся пильно гляділа туди, куди вказувала мама.
— Цю вежу побудував колись дуже давно наш король Данило.
— Данило?
— Він так називався. А був він королем над усім краєм. І боровся з татарами...
— А татари моєму козакові ногу відрубали!
— Бачиш, вони такі недобрі, тому й Данило хотів прогнати їх з України. Та вважаймо, щоб ми до поїзду не спізнилися! Треба ж іще швидко поцілувати нашу рідну землю на привітання!
— Поцілувати? А чому?
— Бо вона свята, дитино! Так, як цілуєш хрестик чи святий образ у церкві на престолі, так треба й її поцілувати!
— То я поцілую! — І Мартуся щиро поцілувала малий килимик на долівці.
— Фю-ю-ю-ууу! Хто хоче їхати дальше, нехай всі дає! Ми зараз від'їздимо! Чах-чах-чах-чах! — І Мартуся з мамою вже були знов на своїх місцях.
— Бачиш отам, по правій руці велике місто?
— Бачу.
— Його збудував теж король ...
— Данило!?
— Так. Бачиш цю церкву на горі, з великою банею?4)
Це храм святого Юра.
— А хто такий святий Юр?
— То був колись давно такий великий лицар, що забив лютого змія. На його честь поставили у Львові цей храм. Та ми вже минули Львів. Зараз побачимо Карпати...
— А це місто?
— Ні, це гори. Такі високі та гарні і всі покриті зеленими лісами. А в горах живуть гуцули. Вони пасуть вівці і виробляють такі дерев'яні речі, прикрашені кораликами. — Тут мама показала маленьку коробочку, що стояла на її столику, і додала:
— А гуцули також співають коломийки.
— А я також умію коломийки! — покликнула мала Мартуся і, забувши, що вона в поїзді, зіскочила з крісла, взялася під боки і почала танцювати, приспівуючи: Ой нема то краю, краю Над ту Верховину, Коби ж мені погуляти Хоч одну годину!
Мама заплескала в долоні на знак, що Мартуся добре танцювала, а тоді продовжувала:
— МИ вже проїхали попри Карпати, а тепер їдемо все дальше на схід.
— А що це "схід"?
— Це там, де сонечко сходить щоранку. Туди ми їдемо. Ось бачиш: тепер ми проїжджаємо понад Збруч.
Це така річка.
— Велика?
— Ні, маленька, але погані наші вороги казали, що ми інші, а наші брати за цією річкою — знов інші.
А ми всі — такі самі!
Мартуся слухала з відкритим ротиком.
— А тепер їдемо Поділлям.5) Бачиш, які тут чудові лани пшениці!?
— А яка це пшениця?
— А ось подай мені ту коробку, що на полиці, я тобі її покажу.
Мартуся подала, і мама вийняла з неї пучечок пшеничних колосків та кілька засушених пільних квіток.
— Ось бачиш, яка пшениця. З її зеренець роблять муку, а з муки — хліб. По всій Україні шумлять золоті лани цієї пшениці. Багата наша Україна! Але сховай тепер цю пшеницю знов до коробочки та постав на поличку. Це я взяла її з нашого поля, коли ми виїздили на чужину... Так, гарно. А чи чуєш тепер цей могутній шум?
— А що це таке?
— Це наш старий Дніпро шумить. Це — найбільша і найкраща ріка в Україні. Колись по ньому козаки пливали своїми чайками — так звали вони свої човни.
Це вони називали Дніпро своїм батьком. Ось ми вже й бачимо його. Бачиш, він такий широкий, що ледве видно другий берег. Та поглянь туди вгору! Чи бачиш
там далеко, на семи горах велике місто? Бачиш високі церкви з золотими банями?
— Бачу.
— Це наша столиця, наш рідний Київ. А це собор святої Софії.6) А в ньому найкращий образ Богоматері, такий великий, куди більший, ніж людина. І весь складений із таких дрібнесеньких камінчиків. Його вже дуже, дуже давно склали.
— А який це образ?
— А ось такий, як наш, цей у кутку, під мережаним рушником, тільки такий великий-великий ... І скільки вже разів не находили вроги, скільки разів не руйнували та не палили цієї церкви, все таки ніхто не зумів знищити стіни, що на ній цей образ. А ось бачиш, над Дніпром стоїть велика статуя з хрестом у руках. Це святий Володимир. Він теж був колись князем в Україні. І він охристив усю Україну, бо до того часу в Україні Бога не знали. І за це він став святим у небі...
— Та ось ми вже за Дніпром. Тепер уже недалеко і до бабусі. Ось ще переїдемо Трубіж7) — це така річка — і пора нам уже готовитися висідати. Поглянь добре, чи ти гарненько зачесана, чи суконочка чистенька, щоб
бабуся не мусіла стидатися своєї внучечки!
— Ось глянь! Від цього камінного хреста вже починаються наші поля, а там, у садку проти сонця — дідова пасіка.
— Фю-ю-ю-ууу! Станція Калинівка! Прошу висідати! Бачиш, ми вже висіли, але треба пройти стежечкою
ще шматок дороги. О, бачиш — уже видно нашу хатку...
І мама з дочкою підійшла до картини, що на стіні.
— А дідо і бабуся сидять на призьбі та так дуже зрадіють нам, а бабуся пригорне тебе до свого серця, отак...
І мама так щиро і довго обнімала Мартусю, поцілувала, і чомусь почали нараз по її лиці плисти сльози. А опісля обтерла сльози і сказала швидко, ніби байдуже:
— Іди вже бавитися, Мартусю. Наша подорож уже скінчена.
— Ой, так шкода! Правда, мамочко, ми ще колись поїдемо туди?
— Поїдемо напевно, дитинко! І не на-ніби, а таки справді! Тільки треба тобі бути чемною і дуже просити Матінку Божу, щоб прогнала ворогів із нашої землі. Тоді напевно поїдемо туди — і вже направду!
І мама пішла варити обід, бо незабаром батько мав прийти з праці, а Мартуся осталася сама з Наталкою-Полтавкою, козаком та книжечками. Та від цього дня вона завжди додавала до щоденної молитви:
— І дай, Матінко Божа, щоб ми справді повернулися в Україну!
1) Наталка-Полтавка — назва оперети, що її написав Іван Котляревський. Там говориться про дівчину Наталку з Полтави.
2) Татари — монгольський народ, що нападав у давні часи на Україну.
3) Чардак — поклад, верх корабля.
4) Баня — дах церкви, у формі півкулі.
5) Поділля — височина в Україні, між ріками Бугом та Дністром.
6) Собор Софії — величезна і прегарно розмальована церква в Києві, що її збудував наш князь Ярослав Мудрий 900 років тому.
7) Трубіж — річка, що вливається до Дніпра з лівого боку, на південь від Києва.
ЗОЛОТЕ ЯНГОЛЯТКО
Прикрашував Янгол у небі ялинку для чемної Орисі та її братчика Левка. Понавішував і цукорків, і золочених горішків, і янгольського волосся. Всього навішав — і ще ніби чогось недостає! Взяв він тоді з полиці паперове золоте янголятко і застромив на самий вершок ялинки.
Взяв ялинку і полетів поміж рожеві хмаринки аж у хатку в Америці, де жили Орися та Левко з батьками. Тихесенько поставив ялинку у вітальні, а сам вилетів крізь зачинене віконце, бо Янголи й таке вміють.
Побачили Орися і Левко ялинку — і зраділи ж нею! Показували її і мамі, і батькові, і бабусі, і всім тіткам. А Орисину лялю Наталку таки посадила під ялинку, щоб бодай вона там ночувала, бо їй не треба було йти спати, а Левко та Орися вже точно в дев'ятій годині му сіли бути у своїх ліжечках.
Настала ніч, в хаті погасили світло, а тоді, як знаєте, всі забавки починають говорити. От і спитало янголятко лялю:
— А що це за такий дивини та гарний одяг маєш ти на собі?
— Це полтавський одяг.
— А чому ти його вдягнула?
— Бо сьогодні велике свято, Різдво, а я — Наталка-Полтавка, з Полтави!1)
— З Полтави? А це далеко звідси?
— О, дуже далеко, аж за океаном, в Україні.
— А як же ти звідти аж сюди забрела?
— Я, там ніколи не була. То ще батьки Орисі та Левка приїхали звідти! Там залишили вони свою сестру, а вона теж має діточок: Івася та Харитго...
— Як же ти все це знаєш? — спитало цікаво янголятко.
— Бо Орися залишається сама дома, коли її батьки йдуть до праці, а Левко у школу. Тоді вона говорить зі мною довго-довго і все мені розказує. Казала мені, що вона ще й не бачила Івася та Хариті, а дуже хотіла б їх хоч раз побачити.
— Так чому ж вона не поїде до них?
— О, бо там панують такі погані большевики! Вони її відразу вбили б, і Левка теж, а мені певно розчерепили б голову, бо моя голова із справжньої порцеляни!
— То чому ж Івась та Харитя не приїдуть сюди, а мусять жити з ними?
Тут уже ляля Наталка не вміла нічого відповісти янголяткові і замовкла.
А янголятко подумало-подумало, а далі стріпотіло золотими крильцями, вскочило в піч, що якраз уже була вигасла, і комином вилетіло надвір. Струснуло сажу з пір'ячка і полетіло. Питало дороги то в кучерявих хмаринок, то в зірок, що моргали на небі, то в пташок-мев, що літали понад океаном. І так полетіло аж в Україну та сіло на вулиці якраз проти одного дому в місті Полтава.
Побачили його крізь віконце діти, вибігли на вулицю, забрали в хату і посадили поміж свої забавки.
І знов настала ніч, коли то забавки говорять, і янголятко спитало ляльку, що сиділа біля нього:
— Як тебе звуть, лялю?
— Катюша! — відбуркнула лялька. — А тебе як?
— Мене — Янголятко.
— Яке погане ім'я! — зареготалася лялька. — А ти звідки?
— Яз неба, а ти?
— З самої Москви!2) А неба нема; так учив моїх дітей їх батько, Я добре чула!1)
— Та хто ж такий їх батько? — вжахнулося янголятко.
— Большевицький комісар!
Янголятко аж здригнулося від страху.
— А він не розчерепить тобі голови?
— Мені ні, бо моя тверда, дерев'яна, але зате він висилає багато-багато українців у далекий, холодний Сибір. Я сама чую про це щодня. Ось і сьогодні при обіді він хвалився, що вислав туди одну українську родину з дітьми Івасем та Харитею...
Та янголятко дальше вже не слухало. Воно шугнуло в мишачу дірку і довго-довго блукало темними хідниками, поки знов дісталося на поверхню землі в лісі, далеко від людських осель.
А тоді полетіло, що сили стало, шукати в Сибіру Івася з Харитею. Дорогою помагали йому, пораду давали то звірі в лісах, то пташки на деревах, а деякі з них і в гніздо чи в нору погрітися пускали.
І залетіло воно в такий край, де вічний сніг та непроходимі ліси. Побачило там убогу хатку — не хатку, нору — не нору, а в ній двох маленьких, худеньких дітей, що закостенілими пальчиками розпалювали вогнище з соснових полін.
А коли вони побачили янголятко, дівчинка аж заплескала в долоні:
— Ой, яка гарна цяця! Я хочу такої!
А янголятко злетіло до них і спитало (бо там завжди ніби ніч, і воно могло говорити), чи не бачили вони де Івася та Хариті, що то їх большевики заслали у Сибір?
— Та це ж ми! — зрадів хлопчина.
Взяли вони янголятко в хату, а воно почало їм розказувати, як то приніс його Янгол із неба, як розмовляло воно з лялею Наталкою, як летіло понад океаном, як попало в хату недоброго комісара та ляльки Катюші, як утекло від них, щоб шукати Івася та Харитю в Сибірі, щоб розказати їм, як дуже тужать за ними їх братчик Левко і сестричка Орися в Америці.
А коли питали його ще і ще, то воно розказало, як гарно, як тепло та ясно було в небі і як малий Ісусик прийшов на світ в убогій хатині, такій, як їхня — прийшов, щоб потішити всіх і їх на засланні теж!
Так розказувало, а діти слухали, аж поки прийшли домів батьки Івася та Хариті.