До того ж, встигла зловити на собі погляд ревниво-заздрісний директорської дружини. Зрозуміло: молода, приваблива, якби чогось не вийшло.
Хотілося все ж забутися.
На другий день сама набилася в компанію – вже до молодших, тих, хто вчителює тільки років зо три – ровесники майже. Цікаво має бути.
Ці вели себе, як з рівнею. Протиставляли старшим, старалися показати свою сучасність, що не піддаються знебарвлюючому впливу шкільних довгожителів. Грали в карти, вмикали голосно музику, травили анекдоти. Здавалося б – чого більше треба? Все, мов недавно в гуртожитку. Однак не заходило... Чогось і цього не сприймала Лариса Іванівна – не тягло… Точнісінько неначе до воєнрука. Знов згадала, як просто й невимушено з Толіком, як все-таки затишно з ним. І розголосу, здається не наробив, вдовольнив її прохання.
Находившись по гостях, стала після уроків вертатися до себе, в своє помешкання.
Рибак, напевно слідив за нею. Видно бачив: перестала з дому збігати.
Чекати не заставив. Взявся з порога, вгледівши заплакані очі:
– Заспокойся, дурненька, – перейшов на "ти" і цим ще більше приголомшив дівчину, – ну чого ти нервакуєш? Шо такого нового сталося в цьому житті?... Хлопець з дівчиною зійшовся – та таке на кожному кроці. Ну вчителька ти, і шо?... Не людина?... Перестань себе зводити, нічого не трапилось… Я тебе не по-ки-ну! Чула?... Не по-ки-ну! Мені добре з тобою... Закінчу скоро восьмий клас, піду працювати й будемо разом відкрито жити, як всі люди. Схочеш – поженемось. А зараз потерпимо-поховаємось. Ніхто про нас не взнає, я постараюсь. Ну!... Чого ти, Ларко?
– Ларко???... Може й в школі будеш так називати?
– (Зареготав)… Нє!... В школі нічо не міняється. Буду тебе шанувати-величати. Навіть краще тобі буде – в обіду не дам, дражнити перестану.
– І на цьому дякую. Заспокоїв… Але, як тепер жити буду, й сама не знаю.
– Я знаю… От дай пригорну, обніму – тоді й почуєш себе.
Дійсно, обняв і ніби все відлетіло, ніби відпало, мов грязюка з підошов. Справді почула полегкість, почула його силу, захист – те, чого так не вистачало в її житті.
"Ну, що ж – нехай буде, як вже буде. Може так і судилося, може так і написано на долі" – подумала в обіймах.
Тим часом на світі потепліло. Сніг почав танути й збігати з землі ручаями. Зима поступилася зеленому, барвистому, гамірному. Вербові котики змінилися черемхою, проліски й підсніжники тюльпанами. Цвіло-квітувало…
Немов набравшись сили від весни, розквітла після важкої хвороби й Лариса Іванівна. Кидалося в очі, як вона ще погарнішала, стала якоюсь привабливо-загадковою, з якимось новим чаруючим виглядом, однак одночасно і дорослішою, задуманою в щось своє. Діти в школі помічали, коли вона частенько відволікалася од уроку, замріяно кудись неначе відлітала, повертаючись часом з тривогою на лиці, а часом усміхнена. Можна було думати, що закохалася в когось, але ж скільки не підглядали, нікого поблизу не бачили. Вирішили, що весна так подіяла.
А нова пара, яка потайки з'явилася в селі, переживала, напевне, найкращі свої часи. Вони й миті вже не могли одне без одного. Дочекатися вечора не мали сили й терпцю. Рахували до зустрічі не години, а хвилини, секунди. В обіймах жили, поцілунками напивалися, близостю заміняли собі сон та їжу. Світ поза ними перестав існувати, він був тільки для того, аби міняти день на очікувану ніч, аби бути свідком їхнього неземного блаженства.
Під вікнами хат набубнявілися, почали розпускатися червоні півонії, ванільним запахам стали манити півники, зелене жито піднялось у полі до колін – ознака закінчення шкільного року. Десятикласники вирядилися в нове вбрання і прийшли до школи з великими букетами.
Останній дзвоник... Для багатьох шкільне безтурботне життя закінчилося.
З великим полегшення зустріла цей день Лариса Іванівна. Всі тривоги й переживання залишалися позаду. ЇЇ обранець перестає бути школярем і вони матимуть право на відкрите спілкування. Вони витримали, вдержали в таємниці свої почуття, своє спільне раннє життя, яке піддавали такому великому ризику. Загроза розкриття їхніх таємних стосунків тепер не висіла над ними, не затьмарювала їхнє щастя.
Молода вчителька стояла на шкільний лінійці і невимовно раділа. Це був її день. День, якого вона так чекала.
Несподівано директор школи виступив з оголошення про її героїчний вчинок – спасіння утопаючих малюків. Їхня сестра вирішила нарешті признатися й розповісти про зимову подію матері, а та – директору.
Оплески великого гурту вчителів, учнів, батьків посипалися на приголомшену Ларису Іванівну, немов рясний дощ при сонці. Діти засипали її букетами, затискали обіймами, дорослі – потисками рук.
Вчителька густо почервоніла від такої уваги, знітилась, однак почувала себе такою задоволеною, такою щасливою, що аж дух переймало. В цю саме мить вона почула всередині себе, десь під серцем, якесь таке, якого ще ніколи не відчувала.
А може то ще тільки так здалося…
Олександр Мінович