Вкрадена доля

Женя довго шукала роботу. Розсилала в різні місця своє резюме. Проходила співбесіди. Вже бувало діставалася майже до кінця, по всіх сходинках малого і великого начальства, яке відбирало собі кадри. Однак в останню мить, хтось чи щось, ставало на заваді. Тільки нерви псували.

Хто й придумав оті багатосходинкові співбесіди. Коли людину довго й нудно кормлять надіями, а потім безжально кажуть: "ні".

Велике збиткування… Якби Женіна воля, то вона б карала за таке жорстоке поводження з людиною. За собак навіть карають, а тут за людей.

Дівчина вже й змирилася, що робота їй не світить.

Яке ж було здивування, коли відома й багата столична фірма запропонувала роботу з першого заходу. Одне тільки було незрозумілим, що потрібно було пройти огляд у гінеколога. В жодній попередній компанії такого не вимагали. І сфотографували чомусь в різних ракурсах…

Але після цього взяли. Ще й на непогану зарплату. Хоча й це було дивним, бо робота, як для сьомого класу, якби писати вмів, а платять, мовби доброму спеціалісту. Відразу й виділили великі кошти на облаштування. Правда, змусили підписати купу документів. Та хто ж гроші дає без такого?

Зняла Женя квартиру – сама була іногородня. З віддаленого маленького містечка. Стала обживатися.

У великому місті життя веселе, жаль тільки – дороге. Проте, як більш-менш платять, то чого б і не жити, коли молода.

Так вийшло, що на роботі якось ні з ким не зійшлася. Два місяці проробила, а з жодною людиною не здружилася. Всі з нею, мов з начальницею. Офіційно, сухо.

– Ну, – думала Женя, – може так воно на великих фірмах заведено. Або з нею щось не так… Треба придивлятися, а з часом може все й поміняється.

Одного разу зайшов шеф. Здається саме на Женю подивитися:

(рос.) – Эта, новенькая?

– Вона, вона, – запобігливо сказала кадровичка, яка супроводжувала шефа.

Оглянув дівчину, немов рибу на базарі. Тільки що повертатися не заставив. Обдивився таким зажерливим поглядом, аж Жені на мить недобре стало. Великий, волохатий, якийсь весь чорний, з пекучим поглядом, він вселив у дівчину страх. Якби такий перейшов десь у темному провулку, вона б не то, що спротиву не вказала, а пікнути не посміла б.

Після цих відвідин колеги по роботі стали ще сухіші з новенькою. Було відчуття, мовби їй в жертву готували.

Однак пройшло декілька днів і Женя познайомилася ближче з дівчиною Олею, яка працювала в сусідньому відділі. Помогла невдача, що спіткала колегу. В кафешці, та, не могла розплатитися за обід – забула гаманець. А Женя прийшла на допомогу. Дала свої гроші. Так і зблизилися.

Проте на роботі Оля ніби сторонилася. От за обідами – зовсім інша справа. Балакала без упину. І все наче щось хотіла сказати, якимось важливим секретом поділитися. І мовби боролася з собою чи боялася чогось.

Врешті-решт не втерпіла, як всяка жінка, і вилила на Женіну голову таку інформацію, таку інформацію, що тій аж млосно стало.

Виявляється взяли Женю не на роботу, а ніби в гарем до шефа. І вибирали не за здібностями, а за вродою. До гінеколога посилали не просто так, а пересвідчитися, що нова "робітниця" незаймана. Тільки таких і приймають.

– Е, якшо так, то я на вашій роботі і дня не залишуся… Дякую, шо сказала, Олю. А я ше й думаю, чого до мене всі на відстані тримаються?… А це ж, виходить, вони мене вже за директорську пасію вважають.

– Не спіши, не спіши… Не знаєш куди попала… Наш шеф, Руслан, ше не таких обламував. Від нього не вирвешся… Не ти перша, не ти остання… Місяць-другий погуляє з тобою, натішиться й викине… Як добре будеш вести себе – десь влаштує, а, як ні – кажуть, всяко буває… Але, точно, шо нічого доброго.

– А чого там рватися? Напишу заяву і поїду собі додому.

– Не поїдеш… Не дадуть.

– Тоді в поліцію звернуся.

– І це нічого не дасть… Руслан горілку п'є та в баню ходить і з прокурорами, і з поліцейськими… Ше й не з простими… Помочі від них не буде, тільки можуть пришити шо-небудь… От, кожного разу дивуюся, які ви там в своїх провінціях наївні. Немов з неба падаєте.

– Ну шо такого вони можуть мені зробити?... Не вийду завтра на роботу та й усе… На фірмі ніхто навіть не знає де я живу… У такому великому місті загублюся, як у лісі. Може повезе з новою роботою.

– Знають… І вулицю, і будинок, і квартиру… Шефова охорона даремно харчі не переводить. Спочатку будуть вимагати, аби гроші повернула, які взяла взайми на облаштування… А там знаєш які проценти, яка пеня?... Довго не розплатишся… Напевно, коли підписувала, то й не глянула. Рада була подарунку… А можуть сказати, шо ти вкрала шось на фірмі. От і вибирай тоді – в тюрму або до Руслана. І, знаєш, я вже жалію, шо тобі сказала… Дивись, видаси мене – буде мені каюк. Можуть закопати де-небудь. Ніхто й знати не буде куди поділася.

– Не видам… Слово даю… Але так ти мене огорошила всім цим, не знаю, чи додому дойду…

Валік, на фірму, куди влаштувалася Женя, постачав джерельну воду. Возив своїм стареньким бусом в бутлях, з рідних країв, аж з-під Маневичів. Спочатку запропонував для проби задарма. Вода всім сподобалася. Руслан навіть визнав: як її пити, менше сушить після перепою. Згодом підписали договір.

Зумів Валік знайти в Києві ще зо два десятки замовників. Так і зробив своє власне мале діло. Цим грошей багато не заробиш, але на життя вистачало. І не потрібно на когось горбатитися. Залежиш тільки від самого себе. А води в джерелі не вибереш. Здається – на всю столицю хватить.

Хлопець, коли дізнався про бандитську славу Руслана, хтів перестати возити йому свій товар. Але прикинувши, що воно й до чого, вирішив: вода та гроші всім треба. Тому й продовжував. Раз на два тижні ганяв "Варшавкою" до Києва. Туди з повним, а назад з порожнім.

Йому, одинаку, любителю духової музики й природи, таке було дуже до вподоби. Кермуй собі лісами, слухай вальси і марші. Часом зупинявся, з'їжджав подалі від траси збирати гриби чи ягоди. Купався в річці Льва з чистою, але червонястою водою. Як втомлювався, та коли було тепло, лягав горілиць на траву і годинами дивився на небо, на хмари, на сонце, що заходило й ховалося за лісом.

Дівчини тепер не мав. Колись ходив до одної, але так вийшло, що не зійшлося в них. Вона мала його за дивака, який літає не знати де, а він її за якусь дуже вже приземлену й практичну.

В черговий понеділок Валік завіз свої бутлі і здав на складі підлеглим Руслана. Після цього пішов до офісу виписати податкові накладні. Їх видавала нова дівчинка, яку хлопець вже бачив раз чи два, але не знав навіть, як звати. Коли сів за стіл біля неї, то в очі впало, що дуже вже вона чимось заклопотана або настрахана. Писала нервуючи, не могла ніяк втрапити у строчки. Руки тремтіли.

Хотілося хлопцеві чимось їй допомогти, та не знав, як приступитися. Просидів мовчки, поки дівчина заповнювала бланки, а потім підвівся й пішов до виходу.

На вулиці зловив себе, що не може відволіктися – весь час думає про ту новеньку, яка накладні виписувала. Перейнявся за неї ніби за себе. Пробував вже машиною рушати додому, а мислі не дають. З таким і їхати не можна, ще зіб'є когось.

Поставив автомобіль біля скверика, а сам повернувся назад. Вирішив розпитати знайомого на складі. Той спочатку говорити про дівчину не хотів, але, побачивши, що Валік дуже нею зацікавився, розповів про все.

– Бути такого не може… Хіба ж таке можливо в наші часи? – щиро здивувався Валік, коли вислухав розповідь свого знайомця.

– Ти просив – я розповів по дружбі. Але, як шо… То я тебе не бачив і не чув… За ці мої балачки може мені не поздоровитися. Тут у нас хлопці в директорській охороні такі, знаєш… Чикатися не будуть.

Валік після цієї розмови довго ходив по вулиці. Не міг ніяк прийти до тями. Не знав, що його робити. Все кинути й вертатися додому не міг, совість не дозволяла. Було відчуття, ніби кошеня збираються переїхати, а він – осторонь. Проте й вмішатися не можна, проблем не відберешся.

Нічого так і не надумав, але ноги самі понесли назад в офіс.

Знову сів за той самий стіл і вголос сказав, що треба виправити в накладній помилку, а сам взяв ручку, швидко написав на листочку паперу: " Втікай зі мною!".

Підсунув листок до дівчини.

Та взяла його в руки і довго читала. Напевно, не один раз. Згодом підняла зажурені очі й подивилася на хлопця.

Це була лиш дуже коротка мить – їхній погляд. Її очі в його очах. Однак, обоє мов потонули, пірнули в глибоку, глибоку воду.

Якби хто раніше таке про Женю сказав, вона сама не повірила б. Щоб отак довіритися незнайомцю, справді, з першого погляду? Може відчула, що пройнявся щирим жалем до неї?... Може відчула справжню, давно вже небачену нею, підтримку та бажання допомогти?

Хай там, що, а через десять хвилин дівчина вискочила з офісу й прибігла до скверика, де призначив пошепки зустріч незнайомий хлопець.

Валік не дав і слова сказати. Тараторив, неначе з автомата стріляв. Чітко та швидко давав вказівки дівчині, як має дальше діяти.

Женя вислухала й мовчки пішла робити, що було сказано.

В офісі заявила, буцімто дуже розболілася голова і вона сьогодні робити більше нічого не може. Змушена йти додому. На пропозицію підвезти відмовилася, сказала – хоче чистого повітря дихнути, може легше стане.

Тільки-но сіла в машину, Валік рвонув з місця, немов вже за ними гналися.

– Ти де живеш? – до дівчини.

– На Борщагівці.

– Як туди краще?

– Паралельно швидкісному трамваю. Потім на кругу треба буде звернути, то я там скажу.

– Квартиру знімаєш?

– Угу.

– Значить так... Забігаєш до себе... Швидко збираєш все, шо конче треба і біжиш до мене… Записку залиш квартирній хазяйці. Напиши: захворіла й поїхала додому…

Батьки де живуть?

– За Коростенем.

– От добре… Вже повезло… Якраз по дорозі.

Не пройшло й півгодини, як вони звернули з Окружної на Коростень. Валік трохи розслабився, немов зробив все діло, однак розум підказував – воно тільки попереду. Глянув на Женьку, зловив довірливий погляд, прикрив її долоню своєю. Так і їхали мовчки майже до самого дому батьків дівчини.

Тут Валік дав нову вказівку… Потрібно зайти ненадовго та повідомити своїх, що від'їжджає в Херсон. Ніби там знайшла нову добру роботу. Скоро приїхати в гості не зможе і якийсь час з нею не буде зв'язку. Потрібно залишити в батьків свій телефон, немов забула.