Решту розлили собі.
6
Василь вислав за Петром машину, сказавши, що нікому труну виносити.
Сідаючи в автомобіль, Петро ще раз оглянувся і з великим сумнівом поїхав, бо боявся, що без нього яму засунуть, не дивлячись на те, що дільничний залишався.
Він устиг ще до початку відправи і ледь утиснувся в крихітне місце між кухнею і туалетом. У бік йому впиралася тумбочка з телефоном. Покійної з цього кутка він не бачив, лише людей, які були перед ним.
Священик говорив задушевні слова, однак закінчення його речень не було чути, бо унітаз у туалеті самовільно спускав воду.
Задзвонив телефон, і Петрові коштувало чималих зусиль якось випростати руку, щоб узяти слухавку.
— Попросіть сина покійної, — без привітань почувся голос, і Петро впізнав священика.
— Він біля матері, йде прощання. Що ви хотіли, отче?
— Скажіть, щоб він не ховав на нашому цвинтарі. — Священику було байдуже, що його впізнали. – Люди однаково не дадуть цього зробити.
Петро хотів було вступити з отцем у дискусію, але відчув на собі невдоволені погляди людей, тому йому нічого не залишалося, як натиснути на важіль і відкласти слухавку вбік.
— Священик дзвонив. Казав, аби ми не ховали на тому цвинтарі, — виправдовувався Петро, а люди лише похитали головами.
7
Процес прощання з покійною затягнувся. Від нерухомості заніміло тіло. Унітаз виспівував свою мелодію. Йому акомпонував холодильник, який відключався так, ніби заводили танк.
Слів священика Петро вже не розбирав, лише чекав на цапове завивання дяка, аби якось перетерпіти оте прощання. Хреститися зі всіма він не міг, бо неможливо було випростати руку, і лише трішки нахиляв голову, коли всі хрестилися.
Якійсь старій жінці стало млосно, і її почали виводити з кімнати. У коридорі люди притискалися до стін, як могли, але ніхто не вийшов. Вільніше не стало, проте всі перегрупувалися, і біля Петра опинилася жінка років тридцяти. Вона стояла до нього боком, і хотів він цього чи ні, але повинен був дивитися на неї.
Здається, нічого видатного на її обличчі не було написано. Звичайна жінка, яких Петро бачив щодня. Але, дивовижно, всередині у нього народжувалося почуття, подібне до того, коли він уночі писав вірші. Петро не встиг сам собі пояснити цього, бо жінка невдоволено, здається, глянула на нього, і Петро змушений був повернути голову вбік і дивитися в стіну, хоча великого захоплення це у нього не викликало.
8
Нарешті обряд прощання закінчився. Священик сказав останні слова і дав усім поцілувати хрест. Петрова сусідка нагнулася до хреста, і Петро відчув її тіло. До журналіста отець не зміг дотягнутися, а Петро, пам'ятаючи злий погляд жінки, не наважувався притискатися до неї. Священик якось невиразно помахав хрестом над Петром, ніби роздумував, вірить той у Бога чи ні, – і на цьому все скінчилося.
Вслід за отцем люди виходили із квартири, а Василь шукав поглядом Петра, аби той виносив труну. З чоловіків були лише пенсіонери, але вибирати не доводилось, і Петро розумів, що весь тягар ляже на нього.
Покійна мешкала на третьому поверсі "хрущовки", і поки знесли труну надвір, з Петра сім потів стекло.
Труну встановлювали на вантажівку і прибивали гілочки ялини до килиму, а священик проводив на подвір'ї мітинг:
— Ось бачите до чого вони довели людей?! Чи мають вони Бога в серці, коли не дозволяють ховати православного?! Брати мої й сестри! Нам, можливо, доведеться бути побитими, але гідно пронесемо свій хрест до кінця!
Петро сказав Василеві, що пора їхати. Василь, підійшовши до священика, повторив Петрові слова. Отець, докінчивши фразу, пішов до машини, заплутуючись у рясі. Люди посідали в автобус – і покійна поїхала в останній шлях до своєї вічності.
9
В автобусі Петрові випало бути поруч тієї незнайомої жінки. Він стояв перед нею і відчував її груденята на своїй спині.
Люди стиха гомоніли, а Петро просив Бога, аби дорога до цвинтаря стала коротшою. Він розумів свою нехристиянську поведінку під час поховання, бо його думки витали далеко, але нічого з собою вдіяти не міг.
— Ви не скажете котра година? – Незнайомка ще ближче притиснулася до нього, і він відчув її гарячий подих у себе під вухом. У горлі пересохло, кудись зник голос, і Петро просто випростав руку і показав незнайомці годинник. Вона подякувала і запитала, чи не можна триматися за його руку, бо їй незручно стояти. Він знизав плечима, що могло означати "звідки я знаю?", але вона витлумачила це правильно, бо насправді Петро хотів мовчки кивнути головою на знак згоди. Коли незнайомка доторкнулася до нього, він відчув, що у нього піднімається тиск, причому це дійство починалося з низу живота.
Тепер усю дорогу до цвинтаря він думав про те, чи вистачить йому мужності, вийшовши з автобусу, подати їй руку, як і належиться гречному джентльменові.
Автобус пихкав на підйомі, й, здавалося, Петровим мукам не буде кінця.
10
За якихось двісті метрів від цвинтаря дорогу похоронній процесії перегородило чоловік із двадцять. В автобусі почули їхні зойки, і Василь повернувся до Петра:
— Що робити будемо?
— Ховати, — просто сказав Петро і вслід за Василем вийшов із автобуса, забувши про свої джентльменські зобов'язання щодо незнайомки.
Ззаду натовпу агресивних парафіян Петро угледів дільничного, який непевною ходою заходив з тилу. Здебільшого це були самі жінки, і Петро зрозумів, що поховати матір Василя їм не перешкодять, але буде багато лементу, і, головне, треба стриматись, аби не піддатися на провокацію.
Петро поспішив до машини, де сидів священик, бо розумів, що саме той може стати причиною конфлікту, і попросив отця йти до цвинтаря пішки і вже там чекати біля могили, а тут вони самі дадуть собі раду. Петро просив наполегливо, і священик погодився з ним, хоча по ньому було видно, що він готовий мало не до рукопашних баталій з опонентами, а якщо треба – то й життя віддасть за віру православну.
Коли отець вийшов з машини, натовп перемкнув свій гнів на нього.
— Ідіть, отче, не звертайте уваги, — благав Петро, але священика вже важко було зупинити. Він вигукував до ворожого йому натовпу слова зневаги, і люди відповідали йому тим же. Все це нагадувало базарний лемент, лише замість долара згадувався Бог.
Зрозумівши свій програш у даній ситуації, Петро поспішив до труни і разом із сусідами покійної почав знімати її з машини.
Люди залишили у спокої священика, який з почуттям виконаного обов'язку почимчикував до цвинтаря, і горою встали на дорозі труни, гаряче заявляючи, що не допустять поховання.
Петро йшов попереду прямо на галасливих пенсіонерок, які плювали йому в обличчя, тягали за волосся, а він лише смиренно повторював:
— Що ж ви робите, людоньки добрі? Чи маєте ви Бога в серці?
Дільничний нарешті згадав, що він на роботі, і відтягнув на себе декількох жінок. Хлопці з православної громади, які думали повибивати зуби греко-католицьким чоловікам, не знали, як воювати з жінками, і щільним кільцем оточили труну, аби не допустити розпашілих жінок.
Таким чином процесія дійшла до цвинтаря. Супроводжуючі висмикувалися по дорозі, і біля самого цвинтаря уже лише дві жінки лаялись і посилали прокльони.
11
Вітер дмухав так, що тріщали кістки. Коли священик почав відправу, жінки припинили свій лемент і пішли геть. Вітер не давав можливості багато говорити, і незабаром усе скінчилося. Священик поспішив до машини, люди – до автобуса.
Василь розраховувався з п'яничками, які стерегли яму, а Петро, простоволосий, стояв над свіжою могилою і ні про що не думав.
— Побудь з хлопцями ще тут трохи, бо ті погрожували викопати труну, — сказав Василь, і Петро слухняно кивнув головою. – Як трохи вляжеться, я пришлю за вами машину.
Петро глянув на автобус. Незнайомка вже сиділа біля вікна і, здавалося, дивилася на нього. Виразу її обличчя він не бачив.
Коли автобус рушив, п'янички запросили до свого гурту Петра, і він випив за упокій душі три стопарики, аби зігрітися.
Зуб у дільничного вже не болів, але міліціонер теж ще хильнув добряче, поки не сказав, що йде, бо має роботу.
Миршавенькі чоловічки забулися, що півгодини тому поховали людину, і почали співати. Петро ледве достукався до їхньої совісті.
12
Коли за Петром приїхала машина, миршавенькі чоловічки були далеко від життя. Петрові довелось як дітей припроваджувати їх до машини, а потім розвозити по домівках.
Коли він приїхав до Василя, вже сутеніло, але сусіди й не думали розходитись, а Василь чухав потилицю, міркуючи, чи вистачить йому горілки.
Петрові знайшлося місце біля незнайомки, яка взяла над ним шефство, підсипаючи різні салати, аби він не захмелів.
Коли, помолившись, гості почали розходитися, Василь сказав Петрові:
— Проведи Лілю. Вона живе в твоєму керунку.
Петро слухняно кивнув головою.
З'ясувалося, що Ліля жила в центрі міста. Вони минули Барабський міст. Вітер ущух, і було приємно дихати свіжим повітрям. Вони йшли мовчки, і Петро не знав, з чого почати розмову. "Хоч би вона запитала, котра година, як тоді, в автобусі", — розпачливо думав Петро, але Ліля мовчала. На щастя, незабаром вона сказала:
— Ось тут я живу. Дякую, що провели. До побачення!
Петро щось мугикнув у відповідь і почвалав додому.
13
Поки Петро дійшов додому, в голові народилися вірші:
Зима прощалася з весною,
І літо – з осінню, а з осінню – зима.
Тебе давно нема зі мною.
Тебе давним-давно уже нема.
Вірші мали бути присвячені Лілі, але Петро зрозумів, що його мозок працює трішки в іншому напрямку. На оду кохання до Лілі сил не вистачало, можна було сподіватися лише на статтю до газети про поховання і протистояння двох конфесій.
Дружина ще не лягала спати і зустріла Петра нервово:
— Абись вже вдусився від тієї горіляки! Був би привід – ти завжди нап'єшся. Іди хоч зуби почисти, щоб від тебе так не смерділо.
Коли дружина захропіла, Петро легенько встав і почвалав на кухню писати статтю.
14
— І що це ти написав, Петре? – Редактор витягнув із шухляди статтю, написану Петром, і похилитав її перед його очима. – Ти хочеш, щоб завтра конфесія пішла на конфесію? Ти цього хочеш? І хочеш, щоб наша газета за це відповідала? Ще не вистачало, щоби мер звинуватив мене у розпалюванні міжконфесійних пристрастей!
— Ніякого розпалювання там немає, — мляво відбивався Петро. – Стаття написана виважено.