За біблійними поняттями, це великий гріх, але людина настільки глибоко гріховна, що мастурбація порівняно з убивством виглядає манюсінькою цяточкою невинності. Ти би жахнулася, Любочко, якби взнала, які поважні мужі займаються онанізмом. Депутати, урядовці, підозрюю, що навіть і сам президент, хоча, можливо, він уже уражений важкою хворобою і, можливо, просто вже фізично не здатний таке виробляти, наскільки би розвинутими не були в нього сексуальні фантазії.
Любочка широко розплющеними очима дивилася на нього і, здавалось, ось-ось розплачеться. А Віктор Андрійович не шкодував її й, здавалося, відповідав на її найсокровенніші питання:
— Тебе цікавить, чи займаюсь я онанізмом? Аякже! Але, Любочко, це такі інтимні подробиці, які не повинні засмічувати твою мудру голівку. Розумієш, інколи хочеш жінку, а її поруч нема. Ти думаєш про неї і робиш свою справу. Це жахливий замінник, але людина слабка, і вона йде на все, аби її фантазії хоч у голові стали реальністю. Правда, ти образилась би на мене, якби я у тебе запитав, чи ти вже жінка? Тому я в тебе цього не питаю, а ти у мене не запитуй про онанізм. Добре?
Любочка слухняно кивнула головою, хоча й не збиралася про це запитувати і готова була дати відповідь на будь-яке запитання Віктора Андрійовича.
Він уже виходив із кабінету, коли, не обертаючись, сказав:
— Кидай к чорту цю психіатрію! Тут треба або циніком бути, або вольтанутим, як ці … психи.
Останнє слово йому далося важко, але все ж він його вимовив.
Віктор Андрійович швидко опанував себе. У коридорі були відвідувачі з його пацієнтами. В кутку сидів санітар Павло і похмуро за ним спостерігав. Здавалося, будь його воля, він би заграбастав цих відвідувачів і теж запроторив їх до психушки. Погляд у нього був важкий, і санітар би здивувався, якби йому сказали, що він теж є потенційним клієнтом цього суворого закладу.
Коли до нього підійшов Віктор Андрійович, він кволо підвівся з насидженого місця, всім своїм виглядом показуючи, що це йому не подобається. Не любив він цього доктора, який корчив із себе інтелігента. Тут не пігулками, а кулаками треба лікувати цей контингент.
— Де Степан Аркадійович? – запитав Віктор Андрійович.
— Філософ? На вулиці, здається. Ні, брешу! – Павло гарцував, мов необ'їжджений кінь, але все-таки боявся господаря, а особливо коли той пильно дивився йому в очі. – В палату пішов з якоюсь книжкою. Зеленою.
— Павле, особисто прослідкуйте, щоби Степан Аркадійович приймав таблетки в обід і ввечері. Я перевірю. Хто вас завтра змінює? Василь? І йому те ж перекажіть.
Віктор Андрійович збирався йти і вже повернувся до Павла спиною, не помічаючи його іронічного погляду: мовляв, як ти перевіриш? Захочу – відберу в нього пігулки, дам кулаком в голову, він і замовкне.
Ніби аж тепер згадавши, лікар запитав:
— Як там Сергій? Ну, цей, новоприбулий?
— Спить, — широко усміхнувся Павло, радіючи, що інакше й бути не могло. – Коли прибув до нас, щось йому перемкнуло. Не сподобалося, бач, що до дурнів потрапив. – Віктор Андрійович гнівно на нього блимнув, але Павло вдав, що не помітив цього погляду. – Його вкололи, тепер до вечора буде спати, а там на ніч знову вколють.
Усмішка так і не сходила з обличчя Павла.
— Якщо піднімеш на нього руку, — звільню! – Несподівано, насамперед для самого себе, зашипів Віктор Андрійович.
— Не звільните, тут Юлія Володимирівна головна, а вона добра! – Усмішка зійшла з Павлових вуст, але на всяк випадок він запитав, ніби у самого себе: — Чого б то я мав на нього руку підіймати?
Вони б ще довго пронизували одне одного очима, але Павлові поталанило: до дверей підходила бабуся, яка прощалася з внуком. Той був сумирний і з острахом дивився на Павла. Віктор Андрійович відійшов у бік, спостерігаючи за ними.
— Синочку, тут пиріжки домашні, і кефіру я йому купила, — благала бабуся Павла. Подивися, будь ласка, щоб дитина поїла, — і тицьнула в кишеню санітара зіжмакану купюру, але Віктор Андрійович не встиг побачити номінал. Павло хазяйновито глянув у пакунок, потім зосереджено – на бабусю, кивнувши їй головою: мовляв, усе буде гаразд. Ще знайшов поглядом Віктора Андрійовича й, не побачивши нічого загрозливого для себе, взяв за плечі бабусиного онука, легко підштовхнув його, повів до дверей, витягнув ключі, відімкнув двері. Юнак приречено оглянувся, в його очах був жах, бабуся підбадьорливо крізь сльози йому усміхалась. Коли двері зачинилися, бабуся дала волю своїм емоціям. "Боже, за що ти караєш дитину?" – заламувала вона руки, і Віктор Андрійович відчув, що і йому на очі навертаються сльози.
У коридор виглянула Юля і, угледівши Віктора Андрійовича, махнула йому рукою: мовляв, зайди до мене.
Кабінет у неї був скромний, але весь насичений домашнім духом. У кожній дрібничці відчувалася жіноча рука.
Юля закурила і, мружачи очі від тютюнового диму, не то в себе, не то у Віктора Андрійовича запитала:
— А якщо я тебе сьогодні з нагоди твого дня народження відпущу додому?
Знаючи підступність Юлечки, Віктор Андрійович не поспішав їй дякувати – і був правий.
— Але за однієї умови, — продовжила вона після нетривалої паузи. – Якщо даєш відповідь на моє запитання… Вітю, чому ти тоді зі мною не одружився?
Доктор рішуче піднявся з диванчику й відрізав:
— Краще я відпрацюю весь робочий день.
— Хам! – На очах у Юлі блиснули сльози. – Я ж знаю, що ти ненавидиш свої дні народження. Але навіщо свою злість зганяти на медперсоналі, хворих? Дуй додому – і…
Вона ще щось хотіла йому сказати, але їй забракло повітря.
Віктор Андрійович ціною неймовірних зусиль зібрав в один кулак свою волю і навіть усміхнувся:
— Чекаю на тебе сьогодні в гості. Можеш подарувати якусь книжку з психіатрії. Урочистості розпочнуться о дев'ятнадцятій нуль-нуль.
Віктор Андрійович вийшов, не глянувши на Юлю, а та зробила глибоку затяжку, аби не розплакатись.
Перш ніж покинути улюблений дурдом, Віктор Андрійович обійшов колег, запрошуючи їх на день народження. Любочку це стосувалося теж, хоча вона ще ніколи не була у нього вдома.
Виходячи за ворота закладу, Віктор Андрійович втягнув у себе неспокій весняного повітря і вирішив трішки пройтися. Планів убити вільний час, який несподівано з'явився в його розкладі, у нього не було, а йти додому явно не хотілося. Прогулянка збадьорила мозок, і Віктор Андрійович став думати про красиву маму, яка привела нині Сергійка. Він згадав кожну складочку на її обличчі, бо мав чіпку пам'ять, і доволі швидко дійшов висновку, що вона теж подаруночок, пара своєму коханому чоловікові. Уявив її психози й істерики у домашній обстановці і зрозумів, що Сергійко рано чи пізно мав би потрапити до нього. Ну, не до нього, так до якогось іншого психіатра. Добре, що потрапив рано, так що у нього ще є шанс повернутися до повноцінного життя. І все ж татусь і мамуся стали лише каталізаторами, які прискорили падіння Сергійка. За словами юнака і плутаної розповіді батька, він зрозумів, що Сергій вживав наркотики. Вони й почали руйнацію мозку. Але наскільки незворотнім став цей процес? Віктор Андрійович розумів, що має крихітний шанс виграти цю битву, тільки треба розумно до цього підійти.
Раптом Віктор Андрійович з жахом подумав, що залишив сто доларів у кишені халата, але, глянувши в гаманець, побачив, що заокеанська купюра мирно спочиває в товаристві лесь українок, тарасів шевченків і дрібних іванів франків, іванів мазеп і володимирів великих. "Автоматизм – золоте правило ідіота", — повторив про себе вичитану колись в якійсь книзі крилату фразу і аж тепер зрозумів, що настрій у нього суттєво поліпшився.
Ще здалеку Віктор Андрійович помітив красиві жіночі ноги й припустив за ними. Наблизившись, загальмував і вдавав з себе байдужого чоловіка. Білявка скочила у трамвай, і йому довелося зробити те саме. Винагородою було її красиве обличчя, сум і спокій на ньому надавали особливого шарму, і Віктор Андрійович, не відводячи погляду, дивився на неї, а вона, здається, нічого не помічала. Їхали доволі довго, і це почало йому набридати. Ще в студентські роки він бавився у шпигунів-розвідників, пас красивих жінок, як у дитинстві – корів у селі в бабуні, ходив за ними (жінками, звісно, а не коровами) без видимої причини – і закінчувалося це нічим: його або вираховували, і тоді доводилося з байдужим виглядом розпрощатися з незнайомкою і буцімто йти у своїх справах, навіть не оглядаючись, лише шепочучи невидимому напарнику, що він на нього здає об'єкт стеження, або ці безцільні ходіння йому набридали самому – і він перемикався на інший об'єкт; у будь-якому випадку йому ніколи не вистачало терпіння, яке, на його думку, мало бути притаманне справжнім розвідникам, а він таки хотів бути шпигуном, точніше, розвідником, і вести, як Штірліц, небезпечні ігри з ворогом.
Трамвайна незнайомка несподівано сплигнула, а він не встиг, бо двері зачинилися перед самим його носом. Тепер вона дивилася на нього, і весь її вигляд, здавалося, говорив: "Ну що, старий? Упіймав облизня? Не встиг? Де тобі ганятися за молоденькими дівчатками?". А вона й справді була молоденькою, вдвічі молодшою за нього, як Оля, про яку він знову згадав, але вже ображено, бо й досі не привітала його з днем народження. Він ще помітив, поки трамвай не зробив гак убік, що незнайомка повисла на юнакові, всім своїм видом показуючи, що робить це на зло йому, Вікторові Андрійовичу, який за п'ятнадцять хвилин поїздки не спромігся сказати їй жодного слова, хоча за цей час можна було прожити все життя.
Наступної зупинки довго не було, і Віктор Андрійович внутрішньо сміявся, що він такий бовдур. Якийсь хлопчина, коли трамвай притишив хід, піднімаючись угору, виламав двері і вискочив, двері не зачинялись, і Віктор Андрійович вискочив і собі, чуючи прокльони кондукторки і на свою адресу теж, хоча не він ламав двері трамваю, а той хлопчина.
Це місце було йому не знайомим, він точно тут ніколи не бував, хоча жив у цьому місті вже років двадцять, починаючи з того часу, коли почав навчатись у медінституті. Назва вулиці теж йому нічого не говорила. Несподівано налетів вітер і почав накрапати дощ. Парасолі в нього з собою не було, і Віктор Андрійович заскочив у першу кнайпу, що трапилася йому по дорозі, аби перечекати негоду.