Дівчата зустрілися очима: здивовано-розгублений погляд Віри і підозрілий — Оксани.
— Навіщо тобі кров? — запитала ошелешена Віра.
— Я тобі потім розповім, — поспішно говорила Оксана. — Це такий старовинний народний засіб від однієї хвороби… Родич нездужає… А… ти вже йтимеш додому? Я на тебе зачекаю.
…Додому подруги йшли пішки, і як завжди — разом. Гомоніли про те, про се…
— Ой, Вірко! У тебе часом носовичка немає? — спохопилася раптом Оксана. — Забула свій…
— На, візьми, — Віра дістала хусточку.
Оксана подякувала, підійшла до дзеркальної вітрини магазину, начебто вдивляючись у своє відображення, витерла носовичком кутики рота, склала його зворотнім боком і віддала Вірі.
Дівчата пройшли ще трохи.
— Ну, що ж, тобі — ліворуч, мені — праворуч, — мовила Віра.
— Цілуй свого малого! — усміхнулася Оксана. — Прощавай!
— Бувай! — і Віра поспішила далі.
Однак на розі чомусь не помітила трамваю, що саме повертав, і ступила просто під нього…
* * *
Удома Оксана зачинилася у ванній. Налила кров з баночки в глибоку тарілку. Дістала фотографію Георгія Івановича і опустила в темну рідину. Після цього вмочила свій палець у кров, облизала його і розсміялася.
Григорій Іванович саме повертався з роботи. Ліфт не працював, і чоловік мусив іти сходами пішки. На півдорозі зупинився, задихаючись, у голові йому запаморочилося, він зблід, схопився рукою за голову і впав…
Глава 11
Київ, 6 червня 2008 року
До невеликого кабінету майора Василя Бойка постукав і тут-таки, не чекаючи відповіді, зазирнув Ігор Опанасенко, один із членів слідчої бригади.
— Заходь, заходь, — озвався Бойко. — Мені вже телефонували з приводу результатів балістичної експертизи. Приніс "бамагу"?
— Так точно, приніс! — простягнув папірця, підписаного експертами, Опанасенко.
— І що? — пробігши очами висновок, запитав майор. — Ти коли-небудь стикався чи чув, щоб у набоях кулі були зі срібла?
— Ні, — чесно відповів Ігор.
— Отож бо й воно… — зітхнув Бойко.
— Але експертиза підтверджує, що стріляли з вікна кінотеатру, — Опанасенко хотів зачепитися в розмові за щось більш зрозуміле.
— Це ми й так знаємо, — за гільзами з туалету… — міркував про щось Бойко. — Слухай, Ігорю, а ти дивився фільм "Ван Гелсінг"?
— Бачив, — в Опанасенка округлилися очі. — Мій малий дивився якось… і я з ним…
— Ось і я, завдяки не такому вже й малому синові-студенту, переглянув його, — Бойко креслив лінії на чистому аркуші паперу. — Здається, там із нечистою силою воюють за допомогою срібних куль, стріл і ще чогось?
— Наче так… — Ігор був украй здивований. — І що?..
— Та мені цікаво, що то за кілер, який робить на замовлення набої зі срібними кулями? І в кого він власне стріляє? В бізнесмена чи в дівчинку? Чи, може, ще в когось — третього?
— До речі, — Опанасенко дістав ще один папірець. — На виході з "Метрограду" — в бік Рогнідинської вулиці — третього червня, приблизно за добу після пострілів, знайшли мертву стару бомжиху. Спочатку думали — спить п’яна, але потім один із перехожих, лікар, побачив, що вона мертва…
— Не розумію, — знизав плечима Бойко. — На нас хочуть повісити розслідування смерті невідомої старої? Це ж наче не наша парафія.
— Так, але бабу було вбито, — Опанасенко нервово поправив волосся. — З її голови вилучили кулю. Зі срібла…
Бойко, замість щось сказати, вихопив з руки Ігоря ще один експертний висновок і почав уважно його читати. Майор геть спохмурнів і відклав папір убік.
— Так… — Бойко протер очі. — Сьогодні п’ятниця, всі нормальні люди вже їдуть рибалити, юшку варити, відпочивати… А в нас тут заварюється така каша… Ох, заварюється…
— Невже це третя, не знайдена досі куля? — невідомо в кого запитував Опанасенко. — Але ж усі свідки кажуть про поранену чорняву дівчинку… А не стару бабу!
— Але факти, як мене колись вчили, "уперта річ", — барабанив пальцями по столі майор. — Ось що, Ігорю. Луцик нехай ще раз опитає всіх зафіксованих свідків — хто там був, біля машини Трача. Зеленський хай поговорить з усіма співробітниками кінотеатру, які працювали в той день — касирки, білетерки, буфетниці, прибиральниці… І нехай покаже їм фотки Трача і цієї мертвої старої. Там уже нехай трохи підрихтують її зображення, ну, щоб люди не лякалися… Втім, я сам зараз Луцику й Зеленському передзвоню. А ти поговори з шофером Трача, — так, упритул, — може, той щось згадає. Для нас важливі найменші подробиці. Й ще раз "мерс" оглянь. Машину, звісно, вже замацали всі, але хтозна, раптом щось знайдеться… А я потрушу цього бізнесмена. Відчуваю, він ще не все нам сказав… У понеділок, о п’ятнадцять нуль-нуль, збираємося в мене з новими фактами, ідеями, версіями…
Глава 12
Київ, листопад 2007 року
Минуло сорок днів по смерті Григорія Івановича. Ніна Петрівна саме повернулася з церкви, де ставила свічку за упокій. Жінка зайшла до квартири, втомлено сіла на канапу. І раптом чи не вперше звернула увагу на глибокі чорні очі невістки. Ніна Петрівна почала пильно вдивлятися в розширені зіниці Оксани, яка у відповідь холодно позирала на свекруху.
— Я, здається, зрозуміла, — схвильовано заговорила літня жінка. — Відтоді, як ти з’явилася в нашій сім’ї, нас переслідують нещастя! Григорій Іванович помер, Андрій весь час нездужає, ходить нездоровий… Я також кепсько себе почуваю… Навіть Альфа здохла!
— Та ви що? — занервувала Оксана. — Це лише ваші вигадки!
— Я знаю такі випадки! Може, ти — відьма?! — геть рознервувалася Ніна Петрівна.
— У такому віці — й розуму нема! Кажете якісь дурниці! — зашипіла Оксана.
— Ти лиха людина, я відчуваю! — схвильовано говорила свекруха.
Розлючена Оксана кинулася до Андрієвої кімнати. Там вона знайшла м’ячика для гри в пінг-понг, намалювала на ньому фломастером якісь знаки і розкрутила його на столі, немов дзиґу. М’ячик обертався довкола своєї осі, крутився, а Оксана уважно слідкувала за ним.
Ніна Петрівна в цей час пішла на кухню, мало не автоматично виконуючи звичні дії. Вона підійшла до газової плити, запалила вогонь, хотіла було поставити на неї каструлю з водою… Але жінці стало млосно, вона якось дивно почала крутитися на місці й тяжко впала…
Глава 13
Київ, 1 березня 2008 року
Як завжди вранці, Андрій поспішав на роботу. Квапливо допиваючи каву, він глянув на дружину й раптом усвідомив, що час неначе й не торкнувся її: вигляд у неї був такий же, як і тоді, коли він уперше звернув увагу на уважну ученицю. Серйозну, але жваву, з вогником у чорних очах, натхненну, таку принадну, п’ятнадцятилітню… Андрій відверто милувався Оксаною. Та, піймавши його погляд, кокетливо опустила очі, ледь усміхнулася кутиками вуст… Чоловік згадав, що хотів сказати.
— Оксано, шеф веде нас на екскурсію до лаврських печер: каже, що на місці пояснить принципи "давніх біотехнологій", як він висловлюється, — Андрій, кажучи про роботу, завжди ставав жвавим і енергійним. — Раціональне харчування і молитви лаврських ченців — своєрідні медитації, — на думку нашого улюбленого шефа, сприяли довголіттю тих людей і нетлінності їхніх тіл після смерті… Є на що подивитися й над чим подумати. Ходімо з нами, якщо хочеш…
— На жаль, я не зможу… — думки Оксани були десь далеко, а запрошення Андрія було їй вочевидь нецікавим. — У нас лабораторні роботи… Мабуть, триватимуть довго… Та й не люблю я всякої попівщини…
— Ну, тоді до вечора! — стримуючи розчарування, мовив Андрій.
У Лаврі екскурсовод вів гурт відвідувачів до печер: Андрій не слухав його, а уважно, наче вперше, дивився на храми, бані соборів…
У печерах всі мимоволі принишкли, поводилися стримано, тихо. Розглядали залишки фресок на стінах, сліди графіті… На одному з поворотів рух валки екскурсантів уповільнився. Андрій зупинився, озирнувся і несподівано побачив бліде зображення на стіні: молодий чоловік, який чимось обкурює дівчину, виганяючи таким чином з неї потворного біса. Обличчя хлопця на фресці було разюче подібне до Андрієвого, а дівчини — до Оксаниного. Андрій вражено, майже з жахом розглядав зображення.
— Не може бути!.. — прошепотів він.
Потім звернув увагу на ледь помітний напис: "…ізгнаніє… Товит… 6…".
Тут усі рушили далі, й Андрій змушений був іти за прочанами й відвідувачами.
…Додому повернувся рано. Ходив по квартирі, дивився на жалобні портрети батьків. Потім неначе щось згадав, знайшов у книжковій шафі Біблію, почав гортати. Нарешті розкрив на Книзі Товит, главі шостій, і прочитав: "Коли увійдеш ти до шлюбної кімнати, візьми курильницю, поклади до неї серце і печінку риби і обкури, і демон відчує запах і піде геть і не повернеться ніколи".
Андрій сів, похмуро подивився у вікно. Потім заховав Біблію і сказав сам до себе:
— Треба з кимось порадитися.
Глава 14
Київ, 10 березня 2008 року
Сумний, блідий і вочевидь нездоровий Андрій розмовляв на роботі, в лабораторії, з колегою Людмилою, якій він, поза всяким сумнівом, подобався.
— А що лікарі кажуть? — запитувала молода жінка.
— Людмило, ну що вони скажуть? У мене ж нічого не болить, все наче гаразд, а почуваюся недобре.
— А ти п’єш "Амброс", як усі ми? — про щось подумала Людмила. — І справді, чудовий препарат — не лише тому, що це наша власна розробка…
— П’ю звичайно… — кивнув Андрій. — Але, вочевидь, він не діє на мене так, як на інших.
— Слухай, Андрію, а чи не сходити тобі до ворожки?
— Ворожки? — здивувався молодий чоловік.
— Так. Ти не переймайся — всі зараз ходять, — поспішила заспокоїти його Людмила. — В мене є знайома бабця, вона бачить усе! Розповідає людині, як є і як буде. Всю її долю. Просто диво! Дати адресу?
— Гм! Давай, — Андрій вагався, але відкинув сумніви. — Спробую заради цікавості.
— Візьмеш із собою, як будеш іти, паляницю і білу хустку, — по-діловому напучувала його Людмила. — Не забудь!
Глава 15
Київ, 13 Березня 2008 року
Андрій довго їхав якимись манівцями, відриваючись від керма автомобіля лише тоді, коли необхідно було швидко звіритися з мапою міста. Нарешті на далекій околиці він за номером будинку й описами Людмили впізнав потрібну будівлю.
…І ось Андрій уже стукає у двері будиночка.
— Ти від кого? — долинуло без привітання запитання бабці з-за дверей.
— Від Людмили… Дмитрівни! — голосно відповів Андрій.
Баба відчинила.
— Заходь!
— Здрастуйте!
— Приніс усе? — бабця пильно вдивлялася в обличчя хлопця. — Сідай біля столу.
— Ось, — Андрій подав хліб і хустину.
— Нічого мені не кажи, — наказала стара. — Я тобі сама все розповім.
Хліб баба заховала, а хустину розстелила на столі й висипала на неї купу темних сухих бобів.