Професор Пирогов. Кажуть, світило в медицині. Даруйте мені, я знаю лише своїх соратників-лікарів. А цей — росіянин. Росія — батьківщина Герцена, щирого друга. Коли вмерла в Ніцці його, Гарібальді, стара мати, а його ж там не було тоді, всі емігранти-революціонери прийшли на похорон, як друзі, як рідні, і вночі, за італійським звичаєм, несли труну на кладовище. І Олександр Герцен був серед них.
Знову згадав першу зустріч у Лондоні, мрію про корабель — "плавучу революцію", статті Герцена в "Колоколе", дзвін якого доходив і до них, згадав хлопця-студента з "тисячі".
Хто не може боротись за волю свою,
Хай підтримає в цьому сусіда!
Ці спогади принесли заспокоєння. Йому завжди хотілося вірити в людей, йому здавалось, на його шляху стрічалось багато надзвичайно щирих людей, він любив їх, любив своїх гарібальдійців, і ця любов і віра завжди вливали сили в його душу.
Що ж, треба перетерпіти ще одного лікаря і цю перев’язку, до якої готуються його бідолашні друзі. Ріпарі і Базіле мовчки миють руки. Хоч би не застогнати. Не так уже приємно, коли щоразу віддирають бинти.
І в цей час заходять з їхнім Альбанезе підстаркуватий чоловік у білому халаті, накинутому на старомодне пальто-сюртук, і юнак років двадцяти, стрункий, з гарним, зараз схвильованим і навіть трохи розгубленим обличчям. Юнак одразу просто уп’явся очима в Гарібальді.
Старий, навпаки, підходить спокійно, діловито, з-під насуплених кущавих брів глянули зіркі очі. Нічого професорського, аристократичного, гордовитого нема ані в обличчі, ані в постаті. Просте, зовсім просте, досить суворе обличчя в рамці бакенбардів. От тільки ці пильні, уважні очі, високе, широке чоло виявляли людину глибокого, надзвичайного розуму.
[1] Переклад з італійської Н. Забіли.
[2] Наполеон ІІІ.
[3] Переклад з англійської Н. Забіли.
[4] Двічі дає той, хто дає швидко (лат.).
І раптом Гарібальді проймається до нього довір’ям, незважаючи на строгість і навіть суворість рис обличчя, а може, саме через них.
— Синьйоре професор,— каже він, намагаючись трохи підвестися зі свого ліжка-крісла, і привітна, якась дитяча, усмішка з’являється на устах хворого, немов він перепрошує, що стрічає славетного професора в таких жалюгідних умовах.
— Лежіть, лежіть,— добродушно наказує професор по-французьки і простягає руку. І Гарібальді відчуває, яка вона міцна і в той же час обережна.
— Льовушка,— звертається Пирогов до супутника по-російськи,— я посиджу подивлюся на перев’язку, хай собі спокійно роблять своє діло. Я огляну потім. Перекладіть їм.
По-різному заходять знамениті лікарі до хворих. Одні набирають одразу такого гордого, таємничого вигляду, наче тільки їм відома велика істина життя та смерті. Щоб близькі вірили в це, вони оточують себе якоюсь урочистістю. Інші, навпаки, виказують поблажливу фамільярність, немов усі думки, бажання і переживання хворий давно розкрив перед ними сам (хоча й бачаться вперше), і хворий відчуває фальш у кожному слові. А то починають розмовляти тоном, яким розмовляють з малими нерозумними дітьми, не думаючи ані про вік, ані про життєвий досвід або й просто обізнаність і розум хворого. Інколи ж навпаки, коли лікують якихось визначних осіб, бояться взяти на себе відповідальність, і тільки щоб догодити, прислухаються до слів хворих, які самі в медицині розуміють мало. В усіх цих випадках лікарі дбають перш за все про враження, яке вони самі справляють, і про ставлення до них.
Микола Іванович і зараз, як завжди, найменше дбав про те враження, яке справляв він сам. Він спокійно, тихо сидів на ослінчику, йому було видно всю процедуру перев’язки.
— Будь ласка, колеги, продовжуйте, я подивлюся звідси. У вас добрий вигляд,— звертається він до Гарібальді.— Це вже запорука, що нічого небезпечного нема.
Справді, зараз у Гарібальді жваве обличчя, температура непомітна. Пирогов уважно спостерігає за перев’язкою, схвально покивуючи головою, і це заспокоює лікарів. Що там не кажи — сам Пирогов! І якийсь давно незнаний спокій лине до Джузеппе Гарібальді, і навіть сердите обличчя Барберіні ясніє, і він непомітно хитрувато підморгує хворому.
Ні, зовсім він не суворий, цей знаменитий професор! То він суворо, навіть сердито одразу поглянув на стіни з вогкими плямами, на ґратчасті вікна, крізь які немов із зусиллям просякає сонячне світло. А на Гарібальді і на лікарів, що, хвилюючись, роблять перев’язку, він дивиться доброзичливо, уважно, з якимось добрим, товариським співчуттям.
Після перев’язки Пирогов каже Гарібальді:
— Відпочиньте. Коли дозволите, я огляну вас удень. Ми зайдемо з професором Петріджем із Лондона. Ми зустрілися з ним у дорозі. Я тільки попрошу колег принести мені подивитись прострелене взуття і уламки кістки, навіть найдрібніші, які вийняли одразу з рани. Сподіваюся, ви їх зберегли.
Льовушка намагається перекласти якнайточніше.
Барберіні поквапливо киває головою. Кістки — то справа лікарів, а от взуття — звичайно, він зберіг те взуття, що прострелила клята куля! Гм, ніхто ще цим не цікавився, але цей старий взагалі не схожий ні на кого, хто оглядав його генерала, його Джузеппе.
* * *
Від тої самої хвилини, коли було вирішено, що професор їде, і саме він, Льовушка Модзалевський, супроводитиме його, юнак перебував у неймовірно збудженому стані.
Усі товариші щиро і неприховано заздрили — Італія! Побуваєш в Італії! Гарібальді! Подумай, побачити Гарібальді!
Але сам він хвилювався найдужче, спочатку тим — чи поїдуть? Потім — несподівані перешкоди у дорозі, зміна розкладу швейцарських поїздів, вони спізнювались на консиліум, про який їх сповістили у телеграмі-відповіді. Це все заважало приходити в захоплення від Альп, від не бачених досі краєвидів. Добре професорові, він проїздив тут не раз і в Італію їде не вперше.
А втім, коли переїхали італійський кордон і дихнули італійським, хоч уже ледь осіннім жовтневим повітрям, почули італійську мову, юнакові здалося все сном. І сьогодні, зараз — він з Пироговим був у Гарібальді.
Він стільки бачив портретів героя і навіть мав невеличку картку (їх в Петербурзі продавали спочатку потай, а згодом майже відкрито), що пізнав би його одразу, коли б зустрівся і не в таких обставинах, але жодне фото, жоден портрет і малюнок не передавали насправдішнього Гарібальді.
І не благородство правильних рис красивого обличчя, немов якогось античного героя, здивували юнака. Це можна було уявити і по портретах. Здивував ясний, щирий погляд добрих блакитних очей, ясна, щира дитяча усмішка. І в очах, і в усмішці світились довір’я, доброзичливість. Юнак знав про легендарну хоробрість Гарібальді, і він уявляв людину, хай хоч і поранену, і полонену, але яка вражає своєю силою. А тут ця дитяча щирість і усмішка... Раптом Модзалевський зрозумів: саме за такою людиною йдуть тисячі, їй вірять, в ній нема нічого "для себе", а тільки для інших. Нічого для показу, усе від душі.
І от жалюгідна кімната, майже в’язниця, рана, над якою мудрують, і він — поранений, благородний, зараз безпомічний лев у тенетах.
Пирогов зосереджений, насуплений, йде мовчки. Не годиться зараз задавати йому питання. Стає страшно. Там, у Гейдельберзі, здавалось — варто Пирогову поглянути, і все буде гаразд. Але ж невідомо, що скаже ще Пирогов, коли погляне! Юнак не витримує, проте заводить здалеку:
— Миколо Івановичу, не пощастило нам, що спізнились на консиліум.
Але професор каже:
— Нічого, може, це й краще. У кожного свої звички, свої прийоми огляду. Можливо, вони протилежні моїм, а заперечувати одразу було б незручно. Краще я огляну наодинці. Оцей англієць, професор Петрідж, якого ми зустріли в дорозі, людина спокійна, коректна, з ним ми дійдемо згоди. А тутешні — Альбанезе інформував нас — все сперечаються між собою. І знаєте, друже, в кожного народу є свої традиції лікування, свої звички, що переходять із покоління в покоління. Якщо вони не шкодять, можна з цим примиритися і не заперечувати, щоб не ображати національного почуття.
Він помовчав трохи і раптом засміявся по-старечому добродушно:
— Ну приміром, французи люблять клістири, а англійці їх не терплять і інколи можуть сперечатися з піною на губах. А це ж не має ніякого значення. Друга справа, коли деякі звички і методи явно шкодять. От про що я думаю завжди.— Він замовкнув, і хлопець зрозумів, що не треба зараз відволікати його своїми балачками.
"Як він усе враховує, скільки в ньому такту, чулості,— з захопленням подумав Льова.— Хоч би йому, саме йому пощастило вилікувати Гарібальді".
І хоча тільки-но він вирішив не заважати роздумам професора, знову не витримує:
— Миколо Івановичу, а все-таки так хочеться, щоб саме ви вилікували. Це буде така гордість для всієї російської медицини.
Пирогов зупинився, глянув строго:
— Знаєте, у мене з дитинства, поряд з глибокою любов’ю до батьківщини — про це не годиться говорити, але я підкреслюю, щоб ви зрозуміли,— так, поряд з безмежною любов’ю до батьківщини розвинулась якась гидливість до національних хвастощів і будь-якого шовінізму. Це завжди породжує національну ворожнечу, що неодмінно нищить наукові прагнення. Наука повинна мати безмежні простори для думки, слова, діяльності. Нам треба допомогти цій винятковій людині. Треба її врятувати — от головне. Ну, до четвертої ви вільні. О, та нас наздоганяє той гарібальдієць, який так люто дивився, коли ми зайшли. Коли б зустрітися з ним у горах, можна було б злякатися. Певне, йому набридли всі лікарі і він уже нікому не вірить...
Але Барберіні був не тільки не лютий, а, навпаки, весь доброзичливість і готовність до послуг.
— Будь ласка, синьйоре, от взуття. Може, вам ще що треба? — І він весь час додавав, невідомо чому: — Грація, грація! (Спасибі! Спасибі!)
Льовушка одразу вирішив скористатися з дозволу професора.
— Коли дозволите, я пройдуся з ним,— сказав він Миколі Івановичу.— Якщо ваша ласка,— звернувся він до Барберіні,— я хотів би, щоб ви провели мене до моря, показали місто.
Барберіні тільки того й хотів.
— Грація, грація! — повторював він метушливо: — Прего, прего! (Будь ласка!)
Як добре, що хлопець знає італійську мову. Барберіні розповість йому про всі інтриги, що плетуться навколо пораненого генерала. А лікарі й досі не знають, де куля. Хай, хай він усе передасть своєму професорові.