Було й кілька цивільних молодих людей. Тут він побачив товариша по гімназії Михайла Лукаша. Микола зрадів. Михайло був розумний, дотепний хлопець, співак і музикант, з ним було завжди приємно і весело.
— Давно ти тут? — спитав Микола.
— Другий день.
— Також на запрошення комітету?
— Звичайно.
— Що ж тут робиться?
— Муштруємось. Ось зараз прийде інструктор, і почнемо муштру. Триває це годину-дві, а потім байдики б'ємо.
— А де їсте, спите? — питає Микола.
— їмо в благодійній кухні, якою завідує наша відома патріотка пані Пухнацька, а спимо поки що в школі, на соломі, згодом, кажуть, будуть сінники і, може, навіть ліжка,— відповів, усміхаючись, Михайло.
— І все це серйозно? — дивувався Микола.
— їй-богу, не знаю, здається, що ні. Мені здається,— він підійшов ближче,— що скоро москалі дадуть їм та-ких легіонів, що своїх забудуть.
— І я так думаю і сюди вплутуватись не маю наміру. До речі, щось тут попівських синків не видно,— не переставав питати Микола.
— Чого захотів! — відізвався Михайло.— Добре, що свого репетитора прислали.
— Ти про кого?
— Про репетитора синів отця Кубрака.
— Де він?
— Ось вийшов зараз із-за дерева.
— Що й казати, патріотичний вчинок! Замість себе наймита післали. Не для панів ця справа,— сказав Микола, показуючи на групку новобранців, яка після перепочинку почала знов марширувати.
— Чого захотів! — відізвався Михайло.— Вони воліють менш небезпечні заняття, як от гру в карти; та й забави зі служницями далеко цікавіші, ніж військова муштра... Ти вже йдеш? — спитав він, бачачи, що Микола збирається відходити.
— Йду і тобі раджу йти зі мною,— відповів Микола.
Михайло подумав.
— А справді, маєш рацію,— сказав він.— Мене навчили ходити, як мав я півтора року. Чого мене має переучувати якийсь фельдфебель?
І вони пішли, щоб більше сюди не повертатись.
6
У місті був надзвичайний рух. По вулиці сновигали тисячі людей, як у відпуст, що буває тут два рази в році: на Івана Купала і на Ганни. На державних установах майоріли австрійські чорно-жовті прапори. На станції ревли паровози — там щокілька годин відходили ешелони на схід.
Микола подався на вокзал. Тут також панувало небувале за нормальних спокійних часів пожвавлення. Маленький вокзал був переповнений військовими. В залах стояли і сиділи в повному озброєнні солдати і підофіцери, чекаючи своєї черги для від'їзду на фронт. По перону бродили офіцери, черниці якогось невідомого чернечого ордену в своїх довгих чорних сукманах і білих накрохмалених косинках, що щільно облягали їхні ситі лиця, і пані-патріотки. Черниці носили в торбинках об-разки релігійного змісту та бляшки із зображенням архангела Гавриїла, що мечем поражає змія; цими святощами вони обдаровували солдатів, які їхали на фронт. Бляшки радили чіпляти до шапок, а образки тримати на грудях. Сувеніри мали охороняти воїнів від ворожих куль, як панцирі.
Микола побродив по перону, а коли поїзд рушив, повернув знову до міста. Не пройшовши й ста кроків, побачив Михайла, що поспішав на вокзал.
—■ Куди ти? — зупинив його Микола.
— На ешелон хотів подивитись.
— Запізнився, поїзд відійшов,— сказав Микола.— Єдине цікаве, що міг би побачити, це новий і досить оригінальний вид зброї, яку прийняв австрійський уряд на озброєння армії.
— Що саме? — здивувався Михайло.
— Святі образки. Михайло не зрозумів.
— І бляшки.
Михайло стояв, усе ще не розуміючи, про що йде мова.
Микола оповів, що бачив на вокзалі.
— Я бачив інше,— сказав Михайло, вислухавши товариша.— Зараз у церкві йде відправа на честь якогось Габсбурга. Повна церква офіцерні й війська, від порога до вівтаря м'які фотелі, позбирані від усіх багатих мешканців міста. На тих фотелях сидить вищий командний склад. Ходім побачимо, як будуть виходити із церкви ці військові світила. Кажуть, є там і один генерал, подивимось. Служба, мабуть, буде не довга, Пухнацький її швидко відкалатає, бо йому за неї не заплатять.
Одначе отцю Пухнацькому не довелось відслужити службу божу. Не встигли приятелі дійти до церкви, як із-за рогу вилетів на коні улан — вістовий якогось штабу. Він зупинив коня біля церкви, кинув поводи вартовому жандармові, що стирчав коло порога, не пускаючи нікого всередину, і, влетівши до церкви, на весь голос крикнув:
— Росія в Сатанові!
Після цього вискочив з церкви, сів на коня, і викрикуючи на весь голос цю тривожну фразу, пронісся, мов вихор, через усе місто до казарм.
В одну мить церква спустіла. Незважаючи на чини і ранги, офіцерство юрмою висипало з дверей і зразу ж розбіглося. Вістові, що стояли з кіньми за церквою під час служіння, подали своїм офіцерам коней. На коня підсадили опасистого генерала, і він в оточенні ад'ютантів і офіцерів поскакав також у бік казарм. Не минуло й години, як із казарм у повному озброєнні, зі шкіряними турністрами за плечима, вирушив останній батальйон піхоти — залога Теребовлі. Ця частина п'ятнадцятого полку складалась переважно з українців. Були там поляки і чехи, але в невеликій кількості. Всі солдати одягнуті в нові мундири і шапки, обвішані бляшками. Микола показав на них товаришеві:
— Дивись, побожні черниці встигли побувати і в казармах.
— Патріотизм, гідний наслідування, — усміхнувся іронічно Михайло.— Але,— додав він,— судячи по настрою солдатів, вони не дуже вірять у чудодійність сувенірів.
У солдатів справді був дуже не бойовий вигляд; у декого блищали на очах сльози. Сотня, що якраз проходила повз товаришів, співала церковну пісню "Назарета любий цвіте". Цю пісню звичайно співали під час бого-служень у церквах. Любили її старі баби, бо вона була тягуча, жаліслива, сльозлива; співали її також старці на папертях церков, гнусавили лірники. Чомусь саме цю пісню вибрали собі австрійські вояки. Чи був це аванс небу? Як би там не було, звучала вона у них зовсім заупокійно.
— Ти чуєш? — спитав Микола товариша.
— Чую. Тут видно роботу Пухнацьких.
— Мені здається,— сказав Микола,— що армія, яка іде з такими піснями в бій, перемогти не може.
Увечері товаришів чекала нова несподіванка. У місто пригнали російського полоненого. Провели до штабу, але що там нікого не застали, привели у єдине в Теребовлі місце, де можна було завжди застати офіцера, тобто в кав'ярню. За старих мирних часів ця установа була своєрідним офіцерським клубом. Тут пили каву і міцні напої, грали в карти, більярд. Зараз там теж сиділо кілька військових, але уже не таких безжурних, як колись, і не за карточним столом. Що це за офіцери, конвоїрів не цікавило. Треба ж було полоненого кудись здати. Де цього бідного солдата піймали чи сам у полон заблудився, ніхто не знав, проте сенсація була величезна. Перший раз в житті люди бачили ворожого солдата. Правда, цей "ворог" так самісінько говорив, як і мешканці Теребовлі, тобто чисто по-українськи, але шинель на ньому була сіра, і замість синюватого френча — гімнастьорка кольору хакі, та ще замість обмоток мав на ногах чоботи. Це була несподіванка, бо про російську армію йшли чутки, ніби вона мало не гола й боса,, а щодо зброї, то й казати нічого. Справді ж, рушниця в солдата була відмінна від австрійської, ремінь мала гірший, а дірка в прикладі була наче не за зразком, а самочинно видовбана. Словом, не так, як в австрійській рушниці. Проте кулі були гострі, австрійські ж — тупі. Це трохи лякало обивателів. Говорили, що це куля дум-дум, тобто розривна. І цей полонений солдат, який нічим не був винен, що кулі в його державі гострі, викликав мимоволі неприязнь у багатьох глядачів, які зібралися великою юрмою довкола нього. Можливо, дехто уявляв таку кулю у власному тілі, і деякі з тих, що юрмились довкола солдата, раділи, що вони в цивільній одежі і їм безпосередньо вона не загрожує. Тоді ця хвилинна неприязнь до "ворога" уступала місце байдужості. Видовище закінчилось, як полоненого повели в кав'ярню. Офіцери наказали привести його до себе, щоб мати уяву, як виглядає живий противник, з яким вони незабаром зустрінуться на полі бою. Після того, як полонений зник у коридорі, цікаві розійшлися.
— Що ж, може, досить на сьогодні? — спитав Микола товариша.— Надивились тут усяких чудес, і треба рушати додому, розповісти про те, що бачили і чули.
— Сьогодні вже й додому? — здивувався Михайло.
— А чого ж чекати? *
— До легіонів ти категорично не записуєшся?
— Більше ніж категорично. Навіть не думаю.
— Не піду туди і я. До біса! — сказав по деякій задумі Михайло.
— І правильно зробиш.
— Я маю чудову ідею,— сказав захоплено Михайло.— Ти підеш до мене на ніч, увечері ми поспіваємо трохи, побавимось. У нас в селі є гарні дівчата, і хлопці непогані, багато твоїх знайомих, а завтра повернемось до Теребовлі. Додому тобі все одно далеко, та й утомився за день.
— До тебе теж не близько.
— Рукою подати. Уже ж не те, що до тебе.
Микола довго думав, але нарешті погодився. Посидіти вечір у молодому товаристві, якого він давно позбавлений, могло бути і приємним, бо додому справді задалеко, він був утомлений, а не уявляв, що і один день може заважити.
— Запрошення приймаю, але з тією умовою, що ти колись завітаєш до мене,— сказав він.
Михайло обіцяв, що обов'язково колись зайде. Друзі скоро минули добре знану зелену гірку, на якій стояло кілька одиноких дерев, немов сторожа міста, і вийшли на дорогу, що вела в Михайлове село. На сході раптом загриміло. Хлопці оглянулись. Небо було чисте.
— Що це, грім?
— Щось не те, небо наче чисте.
— Невже почалось?
— Видно, почалось. Ти боїшся? — спитав Михайло.
— Страшно. Що буде з нами? Війна може зламати все наше життя.
— А може, поправить, хто знає?
— Цього не вгадати.
Хлопці замовкли, прислухались.
— Знов ударили гармати,— промовив Микола.— Видно, добра каша заварилась! Чому ж я не вертаюсь додому, а йду кудись далі?
— Не журись, завтра будеш удома. Микола заперечив:
— Тепер уже нічого певного не можна сказати.
7
Другого дня вранці Микола вертався до Теребовлі. Ніч проспав спокійно і відпочив після вчорашнього повного вражень дня, але вечір, як обіцяв Михайло, не був ані. приємним, ані веселим. Артилерійські постріли на кордоні нагнали паніку на народ. Пішли найрізноманітніші чутки, одна за одну страшніші, одна за одну безглуздіші. Говорили про звірства "москалів". З'явились "очевидці".