Випадок з черевиками — історія давноминулих днів. Що ж до кожуха і шапки, то справа мала місце. Але гроші своєчасно сплачені, внесено їх ще за кілька тижнів до ревізії".
— А якщо Нещадим напише на мене?
— А що ж він може написати на таку кришталево чесну і принципову людину, як ви, Едуарде Кайтановичу? Та й слава ж про вас іде, як…
Благоуханний поморщився, ніби чув не слова, а їв недостиглі саблуки.
— Не бійтеся, не напише, — уже лагідніше посміхнувся Стратон Стратонович. — У кожного з нас є свої слабенькі місця. У вас, приміром… А втім, про вас досить. У мене… І про мене досить. Словом, один любить попадю, інший попову парафію… Нещадим любить крісло — він його матиме… Це вже мій клопіт. А поки що йому можете написати, — підвівся Стратон Стратонович і почав міряти свій кабінет такими точними кроками, яким позаздрив би навіть досвідчений спеціаліст по метражу з будь-якого житлового управління. — Беріть олівець і аркуш паперу…
— На ваш лист, — почав диктувати Стратон Стратонович, — за номером таким-то, повідомляємо, що факти, наведені у вашому листі, частково, підкреслюю, частково підтвердилися. Тов. Ковбик С. С. справді виписав собі кожух і дві ондатрові шапки, але взяв їх небезкоштовно, як пишете ви, а заплатив за них гроші. Номер квитанції такий-то. Число і дата, — закінчив Стратон Стратонович і поглянув на Благоуханного так, ніби той вимагав ще якогось співчуття або чарку на похмілля. Ковбик розцінив його благання по-своєму: — Як тільки Нещадим з Чадюком заспокояться, я вам поверну негативи. А зараз я вам тільки подарую оці фотокартки— як пам'ять про нашу зустріч. Зі мною і з Карлом Івановичем Бубоном. Чудесний, повинен вам сказати, головний бухгалтер. Йому б у міністерстві працювати… Але, бачите, досі ніхто не помітив… Отож приносьте листи. На фірмовому бланку. З кругленькою печаткою і підписом вашого завфінвідділом чи як він у вас там називається… А я уже вам негайно негативчики… Цілу стрічку. Навіть з першими поцілунками, що ви мені подарували Після п'ятої чарки, освідчуючись у коханні…
— А записів у вас випадково нема? — поцікавився Благоуханний.
— Теж хочете придбати? — глянув на нього Ковбик. — Ні. Цим наша фірма поки що не займається. Але в цьому щось є… Можливо, я колись скористаюся вашою підказкою. Хоч не певний, що до цього дійде…
— За це дають по шапці,— нагадав Едуард Кайтанович.
— А за що не дають? За неправильні фінансові операції теж дають, але хто не ризикує, той не їсть… А тим більше не п'є… Чи не так, Едуарде Кайтановичу?
— Жорстокий ви чоловік!
— Дорогий мій, у цьому світі кожен захищається, як може. А щодо жорстокості, то це ви в мені породили такого. Жорстокість породжує жорстокість. Зло — зло, а добро — тільки добро.
— Не породив, а пробудив. Так правильніше сказати. Ковбику не сподобалися ці слова.
— Нам дипломатичні стосунки не варто ускладнювати, — промовив він. — По-моєму, в цьому не зацікавлені ні ви, ні я. Тому ходіть здорові, як казав мій покійний тато, і ревізуйте собі хоч до пенсії. Я вам не заважатиму спокійно спати. Тепер, після знайомства з вами, я й сам почуваю, що сплю значно міцніше і бачу море рожевих снів і сновидінь, чим до вашого приходу я похвалитися не міг…
Коли за Благоуханним зачинилися двері, у Стратона Стратоновича раптом настрій упав, як він казав, нижче нуля. Отже, Нещадим! Але звідки у Нещадима такі дані? Особливо про черевики. Про це знає тільки він і, може…
Історія з черевиками давня. І дуже неприємна. Принаймні Ковбик коли її згадував, то навіть наодинці сам
Із собою червонів. У кожного з нас є така помилка молодості, за яку ми завжди потім червоніємо. Таким ганебним вчинком у його житті (тепер так і сам Ковбик вважав) була ота неприємна історія з черевиками. Але кому ж він про неї розповідав? Хто міг про це знати?.. Ковбик марно ламав собі голову: "Здається ж, нікому… Але звідки про це стало відомо Нещадимові
і Чадюку, а тепер — Благоуханному?" У роті було гірко. Хотілося чогось кислого і хмільного…
А Благоуханний тим часом, залишивши кабінет Ковбика, опустився на перший поверх і, як кажуть фінансисти, не відходячи від каси, завернув до фіндіпошівського буфету. Взяв у Карапєт-старшої пляшку горілки і запевнив буфетницю, що це на трьох.
— А воно мені нада знать і вообще, — відповіла вона. — Хоч на трьох, хоч самі випийте у три прийома.
Мені аби гроші і харчі хороші…
Благоуханний витяг гроші, розплатився і піймав себе на думці, що за останніх три роки він вперше виймає гроші на випивку із своєї кишені.
РОЗДІЛ XIX,
у якому Сідалковський їде у Бровари, а опиняється в ситуації, де навколо нього яхти-термометри, індонезійські віяла, екзотичні зарості, дві пляшки з незвичайними етикетками, фігурне трюмо, лимонні часточки, божевільна романтика, гулящий вітер з метелицею, рогатий місяць і голубенький шовковий костюмчик у валізі
Того зимового вечора, після кафе "Хрещатий яр", Сідалковський так і не повернувся додому. Хотів по телефону попередити Айстру, щоб не чекала, але телефон мовчав.
Сідалковського це здивувало й насторожило, навіть на душі стало тривожно, чого ніколи раніше з ним не бувало.
"Інтуїція пробудилася, — подумав він словами Ковбика. — Інтуїція — не Айстра, вона ніколи не зраджує… Що ж, наздожену оцю пихату розумницю, вдома все одно робити нічого, а якщо почне набивати собі ціну — наб'ю їй пику… Ну-ну! — знову проклюнулося у ньому Ковбикове. — Це щось на вас, Сідалковський, не схоже… Та то я так, для красного слівця", — виправдався він.
Тася-Рая, що спочатку зробила вигляд, ніби хоче загубитися у вечірньому натовпі, несподівано зупинилася перед станцією метро, дочекалась Сідалковського, відверто і дещо нахабнувато сказала:
— Що ж ви так, мій лицарю: спочатку позалицялися, тоді споїли дівчину коньяком, який аж тепер її розібрав, і цілком по-сучасному залишили… А де ж фінал? Хто мене сьогодні проведе додому?
— Люба моя, фінал завжди попереду, але наскільки я зрозумів, вам до вподоби тільки генії і супергенії. Я ж всього лиш талант…
— Що ж, я не горда, сьогодні опущусь до рівня звичайнісінького таланту… Я трохи переграла, — примирливо мовила вона. — Гадала, що ти справжній ловелас, а ти борщагівський хлопчик у модному кожушку…
Сідалковського пересмикнуло. Він ледь не випалив усе, що думав про неї. А вона спокійнісінько продовжувала:
— Я тільки гостра на язик, коли розкручусь. Насправді ж м'яка…
— Я бачу. Як дві подушки на попа, — кольнув за "борщагівського хлопчика" Сідалковський.
— Ти не хочеш мені поступитися у дотепах… Пробач, але мене не дошкулиш нічим. Навіть тоді, коли скажеш: "Звичайно, через таку товщу сала…" Я товста, але, запам'ятай, фігуриста. Тобі, бачу, кокетування ні до чого. Ти вже й язика проковтнув. Чи тобі подобається відкритий текст? Що ж, буду з тобою відверта: я теж не з Києва… Я з Броварів. Досить мені це сказати, як ти зараз знайдеш добру сотню причин, аби тільки не проводжати мене додому. Скажеш, я помилилась?
— Люба моя дівчино зі спареним ім'ям, як прожектор з гарматою. Хочете відвертість на відвертість?
— А чого ж!
— Варто мені уявити милі ямочки під вашими пухленькими колінцями — і ваш сучасний лицар, маючи в кишені грошей в один лише бік, готовий поїхати не те що в Бровари — до чорта в зуби! — Сідалковський зумисне грубив, аби вона лиш пирснула і пішла геть.
— Спасибі за комплімент. Таких мені ще ніхто не казав. У тебе й справді багата уява.
— Це не комплімент….
— Але й не образа. Ти мені сподобався, Єв-гра-фе! Ловлю тебе на слові, лови таксі…
Крити було нічим.
І ось Сідалковський у цій заміській дачі чи особняку. Але зовсім не в Броварах, а на одному із пагорбів Печерська. Великі, а головне — високі й екзотично умебльовані кімнати чимось нагадували йому одеські квартири капітанів і штурманів торговельного флоту: засушені краби, черепашки, карнавальні маски Центральної Африки, якорі-термометри, яхти-термометри, мініатюрні фрегати, вітрильники, шхуни, веселкові папуги, канарки, фікуси, пальми, позолочені японсько-індійські, а може, індонезійські віяла, рогожки — все Ще підказувало Євграфові, що він в гостях у донечки якогось бувалого моряка.
Сідалковський сидів біля шикарного фігурного трюмо, натягнувши на себе закордонну піжаму, яка, хоч і не на нього шита, личила йому. Він не спускав очей сам із себе, чистив пилочкою нігті і, м'яко похитуючись у м'якому шкіряному фотелі, думав про загадкову особу, яка тепер дзенькотіла на кухні посудом, як перед цим язиком, і наспівувала веселу морську пісеньку.
— Пахне кавою, — сказав Сідалковський своєму відображенню в дзеркалі,— і, боюсь, натуральною. У прямому й переносному розумінні.
— Як ми тут влаштувались? — зазирнула в кімнату Тася-Рая і почала роздягатися з таким розрахунком, Щоб Сідалковський не спускав очей з трюмо, хоч кокетливо зауважила: — Сподіваюсь, ми не дуже лупаємо очима на знайому незнайомку?..
— Чесно кажучи, не дуже, — не спускаючи очей з Цієї загадкової артистки, нахабнувато збрехав Сідалковський.
Тася-Рая, професіонально виконуючи кімнатний стриптиз для одного глядача, продовжувала демонструвати свою досить непогану вгодованість. При цьому, не міг не оцінити Євграф, дівчина зуміла зберегти усі свої принадні форми… Нарешті вона накинула на себе тільки срібно-блакитний халат, підійшла до гостя, повисла на його шиї і піднесла під самий ніс дві пляшки з такими етикетками, яких не було навіть у тумбочці-барі Сідалковського.
— Що будемо пити, мій лицарю темно-сіро-кароокий? А й справді, Сідалковський, що в тебе за очі? Я ще ніколи таких очей не бачила! Якого вони кольору?
— Все залежить від халата!
— Ні, ти мені таки подобаєшся! Останніх два місяці я тільки й полюю за сучасним мужчиною, але ти перший не побоявся їхати зі мною…. Я бачу, і тебе трохи лякає моя загадковість. Буду з тобою відверта. Не бійся нічого. Зараз сюди ніхто не зайде. У двері не постукає. Щоб ти знав і не тремтів. Боягузтво чоловіка — не кращий супутник таких зустрічей, як наша. А я б хотіла, щоб твої красиві слова не розходилися з красивим ділом… Довго ти у мене не пробудеш: уранці, десь годині о п'ятій, я тебе вижену. Прошу, нічого не питай у мене. Хай тебе ніщо не цікавить. Нічого я тобі не скажу. Хочу єдиного: сподобатися тобі і запам'ятатись.