давно прокляв Люта, відцурався од нього, готов був простромити сина мечем і водночас я зрадів, що він об'явився. Скільки у мені живе Чагрів... і кожний Чагр з іншим обличчям та іншою душею?"
Василько не зважився одним махом обрубати батькові втішну бадилину, він чипів перед ним, як перед загадкою, бо ж добре знав Чагра рішучого, безжального і страшного у своєму гніві на Люта.
— В пивниці Глібовій обертається... того Гліба, котрий корчемцю тримав поблизу Тисменицьких воріт,— прийшов Василькові на поміч унот Кирило. Чагр запам'ятав його з тієї днини, коли унот, на відомщення за безчестя Предславине, за сльози галицьких матерів, вимагав Лютової смерті.
— Ти вислідив його? — нахмурився Чагр. Кирило згорда розправив плечі.
— Ні, бракує мені для цього часу, бо разом з братчиною скудельників по твоєму слову вартую Тисменицькі ворота. Про Люта же повідав син гончара Родима, Данько. Родим братом доводиться Глібові...
— За вість дякую, — сухо перебив Чагр. — Та тільки ніколи мені з Лютом воловодитися. По брані хіба, по всьому... Тоді всіх лихварів і Люта э ними приберемо до рук.
— Не пізно буде, батьку Чагре? — в запитанні унота чулося приховане глузування.— Чи не станеться, що, замість чесної брані, Володимирко учинить криваве побоїще?
— Мовиш, як віщун.— Старий дереводіл не приховував ворожості до унота, яка розбрунькувалася в ньому і росла. Щоб урвати неприємну розмову, позіхнув і закинув ноги на лаву, готуючись знову лягти.
— Ти ще не все почув, отче,— заступився за приятеля Василько. — Лихо не в тому, що Лют причаївся, як лис. Лихо, що він таємно винюшковує поміж нами по-кручів. Тому ж Данькові обіцяв плату, аби скудельни-ків підмовляв на зраду, усім підмовленим дарує борги і рези.
— Що може лихішого вчинити Лют від того, що ним уже накоєно? — роздратовано відмахувався Чагр.— Галич на колодиці,— додав. Але впевненості в його останніх словах отроки не зачули.
— Вся таїна, отче, якраз у тому, що Лют добирає ключі, аби нашу колодицю відімкнути. Підмовлені ним ску-дельники повинні відчинити ворота в умовлену годину. І Володимирко...
— Брешеш! — крикнув Чагр, замахнувшись на Василька.
Однак не вдарив. Рука повисла вздовж тулуба, як зчімхнута гілка. Всякої напасті міг очікувати старий Чагр од Люта, всякої, але не цієї, не підлої зради. Втім, чому б і ні? Хіба не є правдою те, що муж, котрий у малому нечесний, без вагання скоїть безчестя велике? Надто Лют.
Чагр похнюпився, похиливши на груди голову. Син-підліток ждав од нього негайної дії, бо кожна мить дорога, бо, може, якраз у цю хвилину Лют сіє зраду, а замість твердого воїна, тисяцького над зворохобленим і гордим у своїй ворохобі Галичем, бачить Василько перед собою скоцюрбленого, пригніченого старця, який упівголоса, мов удома перед іконами, розмовляє з богом. Син ловив молитовні батькові слова, як, бувало, ловив у долоні, граючись, камінчики на дністровому березі... камінчики його не гріли і не боліли, він ще не вмів виміряти глибини батькового болю.
— Нащо мені, господи, ще й цей хрест? Я без і^ього згорбатів, двигаючи тягарі свої і людські. Та коли воля твоя, я не зрікаюсь і цього, гріх мій великий, що-м спородив упира, який дотепер точив кров з убогого люду по краплі, а нині ж готовий розлити її цілим озером. Вкажи мені, господи, стезю, на яку повинен ступити. Є у мене меч, але є і право, дане мені батьківством, умити руки, як умив їх Пилат римський перед розпненням твого сина.
Василько осмілився перервати батькову молитву.
— Поспішити б нам, отче.
Отрок справді ще не пізнав науки вимірювання глибин батьківського болю, наука ця приходить разом з першою дитиною. Василько сприймав світ білим і чорним, людей поділяв на добрих і злих, на друзів і ворогів. Тому й дивувався Чагрові.
А Чагр, покинувши недовершену розмову з богом, раптово штовхнув Василька у вир суперечностей і сумнівів, тіней і півтіней, не простягнувши йому й палиці, замість весла.
Пливи, отроче, і відповідай ясно і прямо:
— Ти жадаєш йому смерті? Братові?
— Чого ж смерті? — борсався Василько посеред виру. Бив долонями по каламутній воді, прагнучи зачепитися бодай за гриву баранців... баранці-хвилі випорскували з-під рук, не даючи ні опори, ні надії на порятунок. Щойно тепер Василько почав осягати, з чим пов'язаний його прихід у княжу гридницю. Зі смертею Лютовою... смертею... а він, Лют, який не є, а таки рідний брат.
— То чому не відповідаєш, га? — питав його Чагр.— А мене квапиш.
— Я всього не зважив, отче,— понурився Василько.
— Одна з мудростей життя якраз у тому, Васильку, щоб наперед виважувати свої слова і вчинки, аби потому не каятися. Я оце поклав на терези батьківське моє почуття до Люта. Повір, воно таки ще живе. Й на диво велике, тяжке, мов брила кам'яна. І все ж таки воно — пірце супроти злочину Лютового. Тому кажу вам, вої, тобі, соцький Михасю,— повернувся старий до Заїки,— ідіть і приведіть сюди покруча. Хай завтра вічеве коло судить його. Що постелив собі син, на тому й виспиться
Глава десята, з літ минулих
Вже не лягав...
Сидів на лаві у порожній гридниці, ждав. Не траплялося йому відколи живе такого довгого ждання, як нині. За цей час можна було заново сотворити світ... сотворити і випалити його дотла сірчаним дощем.
А вони не поверталися...
Не один раз був готов рвонути двері і вибігти в хур-деличну ніч. І вибіг би, коли б не боявся, що серед пітьми ждання не подовшає. В гридниці принаймні потріскують і шиплять смолоскипи, вогонь — це теж жива істота; вогонь буває гнівним і добрим, вогонь народжується і вмирає. Повідають старці, що колись на треби-щах поганських предки вітали народження вогню співанками, і не хто-небудь плекав той молодий вогонь, а тільки діви, котрі ще не скуштували гріха з мужем.
Вогонь... діви... Лют... народився в полі... якраз Мама брала коноплю... в полі побачив світ, а ніколи поля не любив... крикливим удався, не дай біг, і пожадливим на молоко... висушив Маму на скіпку... серед ночі прокидався і просив цицьки. Мусив Чагр уставати... вставав, брав сповиток на руки, приспівував: "Я тобі, синочку, хлібця дам... розмочу 'го в меду і дам. їж хлібець святий — поправляйся. Мамі на радість рости, татові на потіху, людям — на добро".
На потіху, на добро, на...
Гірка зморшка покраяла Чагрові лоб.
Ая, натішився ти, Чагре, первінцем, далі нікуди. Нікуди, бо... Бо двері скрипнули.
Першим увійшов соцький Михась, а за ним >— гур-мою Василько, унот Кирило і ще два вої. Тримали попід руки скрученого мотуззям Люта. Був простоволосий, засніжений, сніг танув і стікав по лиці Лихваревому брудними патьоками.
Син...
Виглядав жалюгідно. Тремтів не то від морозу, не то від ляку. В Чагра заболіло серце. Сльоза навернулася на око.
Син же...
— Як же це ти, Люте, га? — питав старий понуро.— Чи правда, що зраду готував?
— Правда! Правда! Правда!!! — виляскував у гридниці Лютів крик. Усі вздріли, а з ними й батько Чагр, що цибате його лице багровіло від злості, що булькаті гли-павки гострили ножі.
— Чого ти такий, сину? — м'яко промовив Чагр.— Чи думав ти, яке лихо скоїлося б, коли 6 відчинив ворота князеві?
— Я думав про себе. Всяке лихо має два кінці, отче: для кого воно лихо, а для кого — гаразди,— зухвало відбивався перевет. Чи не уявляв, що його чекає?
— Бодай один раз у житті повинен би ти забути про своє і, якщо не послужити громаді, то хоч би не йти супроти неї. В обступленому городі сотні жінок, чада дрібні... Володимирко не пощадив би.
— Князь Володимирко все 'дно не пощадить. Не нині — то завтра. Чернь не може правити ні городом, ні землею.
— З кого ж би ти лупив свої борги та рези, коли прирік нас на погибель?
— Князь наш щедрий. По собі знаєш.
Так, Чагр, син Микули, пам'ятав про золотий ланцюг, повішений князем Володимирком йому на шию. Воістину, це був княжий дар... дар чи, може, плата за те, що смерд засіяв три скиби житом, щоби в Галичі множилося багатство, аби ріс він і могутнів. Бо Галич теж — княжа вотчина. Батько сіяв жито... син задумав жито витолочити.
Може, хотів витолочити, упавши в гнів, у безрозсуддя дике? То чому ж тепер, тут, перед ними, перед братом молодшим, перед соцьким, унотом і воями не впаде на коліна? Чом не кається в тяжкому грісі?
Сказав про це Чагр синові.
— Ти, отче, і ввесь Галич твій зворохобився супроти князя, права свої обстоюючи. І це ви гріхом не вважаєте. Чому ж я, про себе турбуючись, маю почуватися грішником?
— Крім усього, повинен ти мати у грудях серце, а в ньому — милосердя! — гримнув Чагр кулаком по лаві. Йому починала надокучати ця бесіда. Василько помічав, що батько смикає себе за вус, а це свідчило: сходить у ньому ярий гнів.
— А ти, всі ви мали до мене милосердя? Хіба не ти просив тоді у гуртиська меча або сулиці, щоб убити мене? — знову літав під склепінням гридниці високий
—
Лютів крик.— Де жона моя Доброніга? Чом обходили-сте ня як прокаженого?
— Бо ти був і є прокажений. Прокажений злотом. Тяжка це слабість. Не тримав за душею нічого святого, нічого і ніщо не любив: ні отця з матір'ю, ні людей, ні города свого. Любов твоя — злото. А за Добронігу нас не кори. її душа — на твоєму сумлінні. Завтра її душа теж прилетить на віче градське, з нею також душенька Предславина... Многії мертві й живі прийдуть, щоб судити тебе.
— Мене?! — отямився Лют. Відразу зів'яв, де й поділася наїжачена пиха.— І ти, вітець, мій, що Галич нині держиш у своїй волі, позволиш?
— Через те, що я отець,— не суддя-м тобі. Але тому, що я старший на Галичі, мушу повести тя на суд. А люди вже осудять. Не тільки за здирства твоі осудять, ні. За те, що погубу готував Галичу. Кинь, Михаиле, перевета в пивницю до ранку. Хай вої стережуть 'го пильно.
Вої будуть стерегти пильно, пивниці в князя Володимирка глибокі, чорні, перебудеш в одній такій від великодня до коляди й осліпнеш навіки. Лют не осліпне... йому нарокована одна ніч... завтра вранці... завтра; колись я не одну нічку просидів над ним, малим... болесть причепилася... вогневиця обвуглила губенята... воно ж жебоніло: пити, пити! Коли болесть миналася... син лякався світла... нипав із заплющеними оченятами по хижі і, розпростерши руки, натикався на стіл, лавиці, як сліпець. Мама з розпуки кусала губи, а я різдвяну свічу засвітив...