На обличчях трьох хлопців читалася погано прихована настороженість, а дехто з дівчат дивився на нього навіть злякано. Я між тим відзначив на його босих ногах витатуйовані слова "Вони стомились". Чоловік мав непропорційно великі ступні, які, здавалося, було підкачано, як надувні подушки. І стояв він так, ніби погойдувався на тих надутих камерах. Було йому на вигляд років сорок. Куховарка не забарилася винести кульок солі, і чоловік, подякувавши, пішов від нас. Куртка із цупкої чорної тканини мало не тріскалася на його спині. В кремезній постаті вчувалася могуть звіра. Ніщо мене так не насторожило в ньому, як одна обставина: волосся в нього, на голові, й на обличчі було однакової довжини. Це викликало підозру, що він і його супутники — втікачі. А людям, які свідомо йдуть на втечу з табору, як правило, вже нічого втрачати, Отож, першим моїм рефлексом було віддати наказ негайно зніматись. Я не зробив цього тільки тому, що побоявся видатись боягузом. Натомість покликав у намет хлопців і поділився своїми підозрами. На тій раді ми вирішили, що вночі по черзі будемо вартувати. Зарядили берданку й наган, що їх мені видав під розписку начальник експедиції, і аж тоді вийшли до ватри, де дівчата гріли воду на чай... Сталося те, чого я й боявся. З сутінками з’явилися всі троє. Мені одразу впало в око, що заросли вони однаково. Один з трьох був довгий, худий, білявий — повна протилежність вивідувачеві. Другий — нічим не примітний чоловічок, віком, мабуть, за п’ятдесят... Пропущу в розмові те, як вони знайомились, а потім підспівували студентам. Воно і в пам’яті провалилось, і уві сні не згадалося. Подія почалася з того, що кремезний чолов’яга, який приходив по сіль, узяв до рук гітару. Вона в нього враз заквилила, немов жива. Звуки її спершу були якимись болючими, а тоді стали первинно дикими, майже істеричними. Він так грав, ніби то була його остання гра. Довго відводив душу. Студенти сиділи немов заворожені. В сутінках уже не можна було побачити облич, але я вгадував настрій: вони були збентежені, навіть приголомшені тією грою. А тоді зблиснули білі зуби гітариста і він завів жалісним, майже дитячим голосом: "Ой, начальнику, начальничку-у, а-а відпусти додому-у..." Доспівавши останній рядок цієї пісні, раптом так ударив по струнах, що дивно, як вони не порвались, і вже зовсім іншим голосом почав вульгарні табірні куплети. Я не витримав:
— Одну хвилинку, — перебив я, намагаючись бути спокійним. — Ці дівчата і юнаки — студенти першого курсу, їм не можна слухати таке.
— Студенти! — ніби аж зрадів гітарист. — Першого курсу! Та ми ж теж студенти! Я, наприклад, дев’ятикурсник, он Костиль, — він кивнув на худого, — одинадцятикурсник, а Линда гриз науку чотирнадцять курсів.
— Авжеж, — ворухнувся білявий Костиль, що досі сидів з підібганими по-східному ногами. — І так нам та наука в печінках засіла, що ми плюнули на неї та й пішли світ за очі. Хрін з ними, з тими дипломами. ..
— Чьо світитесь, чьо світитесь!? — обізвався третій із гостей злим голосом. — Чули, що бугор сказав: не можна їм слухати ваших куплетів, розтаку вашу перетаку! Не можна. — Він підвівся і попрямував до річки.
Його поплічники покірно подалися слідом.
Довго не могли поснути студенти. Звуки гітари глибоко запали їм у свідомість і щось там оголили. Було в тих звуках те, чого людину непомітно для неї позбавляла цивілізація — повна, майже тваринна, розкутість. Я піймався на думці, що звичайна симпатія до тієї пишненької під впливом почутого стала раптом проростати у глибоке почуття...
А ніч брала своє. Хтось із хлопців уже белькотів уві сні. Тільки я лежав під відхиленою запоною і не зводив очей зі стану сусідів на другому березі, їхній абияк напнутий намет у сяйві місяця був схожий на брилу породи. А надворі тихо-тихо, ніде ні шелесь. Тільки терпкий запах хвої нечутною хвилею то накочувався, то відкочувався від місця моєї схованки. Було вже далеко за північ. Мені лишалося вартувати ще півгодини. А потім я мав розбудити одного із студентів. І тут до слуху долинуло шарудіння. Здавалося, то заворушилася якась із дівчат на ліжнику в сусідньому наметі. Але скоро те шарудіння розтануло в тьмяній тиші. Підозри воно не викликало — з шатра-бо на тому березі ніхто не виходив. Та все ж невдовзі мене охопило почуття неусвідомленого жаху. Він, здавалося, не в мені зародився, а десь інде, а моя підсвідомість тільки відгукнулася на нього. Зараз я вже можу стверджувати, що то був жах іншої людини, на який я внутрішньо відгукнувся. За якусь мить хтось завовтузився й водночас почулося хрипіння. Я вислизнув з-під запони і кинувся до крайнього намету. А там, у двох кроках від полотняної стіни, широчезна чорна спина пригнітила дівчину; її білі ноги мигтіли в медвяному місячному сяйві й несамовито били по ліжнику. З-під руки ґвалтівника, якою він затис їй рота, чулося тільки хрипіння. Не довго думаючи, я щосили садонув його носаком в ребра, аж там щось хряснуло. Зразу ж почувся кашель. То бородань відпустив рота дівчини... У цього чоловіка була звіряча реакція: я й не отямився, як він, уже в повний зріст, насувався на мене, немов ведмідь. Не пам’ятаю, як він замахнувся, а пам’ятаю лише удар в голову — блискавичний і нищівний. Я відлетів на кілька метрів і знепритомнів... Отямився від дикого жіночого крику. Бандюга, схопивши гітаристку за руку, тягнув її в хащу. Я, ледь зіп’явшись на ноги і хитаючись, пішов слідом. Тим часом, розбуджені криком, повибігали напівголі студенти, а до річки з протилежного боку поспішали вже поплічники ґвалтівника. І тут мені клепнуло в потьмарену свідомість, що в мене ж під штормівкою заряджений і знятий з запобіжника наган. Я вихопив його і без вагань навів у голову бороданя. Він був метрів за вісім від мене, до того ж смикався, намагаючись утримати дівчину. Я цілився не так очима, як інстинктом, мені й на думку не спадало тоді, що я можу схибити, або, ще гірше, влучити в дівчину... Здавалося, то був не звук пострілу, а гавкнув великий собака. На мить мені примарилося, що в чорного чоловіка збито капелюха. Сам він, шарпнувшись, повалився на лапи ялини. Упала й дівчина. Підбігши, я побачив на гілках якісь білі драглисті шматки, що волого поблискували в сяйві місяця. Дівчина мить лежала непорушно, а тоді зробила спробу встати. Але її було ніби прикуто до широкої чорної постаті на землі. Рука напасника вже мертвим браслетом стискала їй зап’ястя. Ще й тепер відчуваю закляклу силу пальців, які мені довелося відгинати аби звільнити дівчину... Потім я не раз згадував ту мертву хватку, коли мені десь за тиждень по тому одягли наручники.
— Вакуло, — перебив я, тамуючи поблажливі нотки в голосі, — це все був сон?
Досі Вакуленко дивився на своє відображення у вікні і розповідав ніби йому, а тепер повернув голову до мене: його брови — два пожухлих кущі колючки — ворухнулись, з-під них визирнули жовтувато-зелені очі.
— Ні, колего, — відказав він. — Це була дійсність. А сон виявився набагато лихішим... Мені приверзлося таке: коли я кинувся на шурхіт і побачив, що бандюга намагається зґвалтувати дівчину, я злякався. І, як кожна злякана людина, почав міркувати не над тим, як врятувати дівчину, а як уникнути небезпеки самому. Рішення було соломоновим: поки жертва, рот якій міцно затис долонею бандюга, не подає голосу, я нічого не бачу, нічого не чую і нічого не скажу... Може, тобі доводилося зустрічати східний талісман із трьох мавп, перша з яких затулила собі лапами очі, друга — вуха, а третя — рота? Тоді, уві сні, я уособлював той талісман у найцинічніший спосіб... Якщо ж дівчина закричить, — подумалось мені, — то я вискочу разом з розбудженими студентами, може, навіть на хвилю раніше. При такій юрмі напасник безперечно накиває. Якщо ж вона не закричить... Ну, що ж — їй не пощастить. Згадав я тоді й про наган. Але у той же час подумав і про відповідальність, якщо, не доведи Боже, потрафлю вцілити в людину... Розбудив мене, колего, розпачливий крик дівчини. Уві сні, уві сні... пролунав той крик. Від сорому, якоїсь незрозумілої люті на себе я не міг заснути до ранку. Вже пізніше зрозумів, що в події минулого втрутилася моя теперішня сутність і внесла в них відповідні корективи... А сон — лише попередження про те, що я перебуваю на крайній межі самозбереження, за якою вже починається підлість.
— Ти й справді вчинив би тепер так, як уві сні, коли б довелося той випадок пережити знову? — озвався я.
— Скажу, що ні. Але це я кажу під впливом сорому, якого зазнав, коли прокинувся. Якби ж подія відбулася, так би мовити, без підготовки, то хтозна, що взяло б у мені гору: інстинкт людської взаємодопомоги чи логіка врятування власної шкури... До речі, про шкуру. У мене на тілі в ділянці серця з’явилась якась пляма, схожа на родиму. Поява її співпадає з моєю прогресуючою глухотою й сліпотою до чужого болю. Часом здається, що то слід пуповини, яку немов би відсічено при самому тілі. Пляма не свербить і не болить, але я весь час її відчуваю.
Поїзд стишив хід і невдовзі зупинився. І тут ми побачили високого худого чоловіка з гітарою і біляву жінку, що повисла в нього на руці. Слідом за ними — повненький чоловічок з двома валізами. Це була та компанія з сусіднього купе, яка частувала нас музикою. Я очікував, що ось зараз хтось зайде і покладе край нашій бесіді, але поїзд рушив, а ми лишилися самі.
— Вакуло, чого ти мені про той випадок ніколи не розповідав? — запитав я.
— Розповів колись одному... Так він перестав їздити зі мною у відрядження. Але найгірше — про це довідався ще дехто з колег.
— Ми з тобою працюємо пліч-о-пліч багато літ. Але нічого такого я не чув.
— Інші чули... Маю підозру, що в їх числі — і наш завідуючий.
У примружених очах Вакуленка засновигали жовті бісики, а в зморшках доволі вже пожмаканого виду зачаїлось єхидство, чи то іронія.
— Зізнайся, колего, — мовив він з усміхом, — адже після почутого тобі важко буде не бачити в мені вбивцю?
Я мов би пропустив його слова повз вуха, натомість поцікавився:
— Ти казав, що тобі одягли наручники... Ну й чим усе скінчилося?
— А чим? Слідство було коротким. Допитали студентів. На місце події вислали слідчу групу на вертольоті. Невдовзі зловили Костиля й Линду.