І це після того, коли я її справді пожбурив у нього каменем. Я відчув, що він хоче врятувати мене, мою потоптану гідність і самолюбство, бо не неважить мене дрібусінького на цій стежці і в жаб'ячій шкурці.
І ми вирішили від дуелі не відмовлятися. Але змагатись у гуманнішій, як він сказав, і розумнішій формі. Я запропонував шахи.
– Але майте на увазі. – сказав, трохи йому підігруючи. В мене перший розряд.
Це була брехня. Але мусив сказати оцю останню блазенську фразу, щоб закріпити оту несподівану хвилю погодженості, яка між нами пройшла.
– А що буде, спитав він. – коли хтось із нас виграє?
– Вже десять разів вам казав, – мовив рішуче. – Хочу відстояти свою чоловічу гідність.
Я н справді хотів у нього виграти. Так хотів, що думав над ходами втричі довше, ніж коли ми грали, приміром, із Владеком Шарим. Хотів пересилити супротивника хоч би терпінням, втомити його – тоді зміг би піти з кону цього дійства хай не переможцем, але принаймні заспокоєним. Принаймні доказав би, що не тільки блазня вмію грати.
Мій суперник був спокійніший. Розважливий і обережний – грав він за мене ліпше. Справді, втомлювався від мого безконечного думання, але не дратувався.
До нас підійшов його батько, але визнав партію нецікавою і пішов. Це мене трохи зачепило, адже змагався я таки без дурнів. Часом не витримував, коли над ходом задумувався суперник, скакував на рівні й ходив по прибережній стежці; зрештою, від довгого сидіння й кров застоювалась у жилах. Уже й сам починав утомлюватись від цієї безнадійної гри, коли помітив, що суперник починає на мене тиснути: в нього з’явилися шанси мене обіграти. Тоді я злякався. Якщо це станеться, піду звідси, як побитий пес. Зробив кілька воістину вдалих ходів і полегшено зітхнув.
– Все, – сказав. – Скільки не крути, а нічия!
Це було не так очевидно, я навіть бачив, як має піти мій суперник, щоб мене таки подолати, але він, здасться, відчув мій стан. І знову на його обличчі з'явилася усмішка, яка мене роззброїла ще там, коли ми зчепилися ледве не в бійці: суперник погодився на нічию.
Подивилися одне на одного: і він, і я знали, що саме йому годиться виявити в цій ситуації поблажливість. Ні, цей хлопець міг би бути добрим товаришем, і я йому про це сказав. Сказав, хоч знав: товаришами нам, на жаль, не бути. Щось би заважало нашій дружбі; принаймні те, що саме йому весь час доводилося б мені поступатися.
Приходь, сказав він. Тільки без каменя в кишені.
Цього можна було не казати, бо я не такий. Можу задля приятеля накоїти дурниць, але каменя на нього не понесу – це він міг би вже й знати.
Не сердься, – сказав я, здивовано помічаючи, що вже й сонце зайшло і сутінки загортають горби в сиві покривала.
– А я й не серджусь, усміхнувся хлопець.
Я сказав якусь дурницю про чоловічу дружбу, ми обмінялися рукостисканнями – пора було покидати кін, на якому я грав, здається, не найкращим чином. Але доброго результату в цій грі таки досяг: був трохи сумний, але й очищений, був ніби оцей м'який сутінок, котрий тепло повиває горби. Ішов по м'якій білій стежці в траві й думав, що чуже щастя – це як небо над головою. Не плюй на нього, бо плювок повернеться і впаде тобі на обличчя.
Розділ восьмий
ТРИЛЬЯЖ
Двадцять один рік
І. ПЕРШЕ БІЧНЕ ДЗЕРКАЛО: ЗАЛЬОТНИК
Восени минуло року я хворів. Хвороба повернулася до мене навесні цього року, і я пролежав близько місяця в лікарні. Через це відстав у навчанні, і вся енергія моя пішла на те, щоб надолужити втрачене. Вперше я відчув, що вчитися мені важко, отож літню сесію склав навіть із однією трійкою. Для мого самолюбства це був немалий удар, бо наука завжди давалася мені легко. Зараз же я втомлювався і все частіше й частіше проводив час у безділлі: вийду на берег і довго дивлюся, як гуляє вітер по прирічкових кущах. Інколи сідав я у дворі на стілець й годинами дивився у вузький просвіт зі шматочком паркану, краєм вулиці, деревом і кущами на березі й ніби врізаний у зеленому клапоть синього плеса, який світив часом у своїй зеленій рамці так м'яко й переливно, що в мене сльози на очі вибивалися – до краси я ніколи не був байдужий.
Саме в цю пору почав ходити до моєї матері сусід–удівець. Інформацію про це я дістав швидко; мене перепинила в дорозі наша найближча сусідка, яку на вулиці чомусь називали мадам Пелехацька; в неї хворобливо–збуджено блищали очі – тими очима мадам Пелехацька дивилася на мене так, ніби я й справді був гідний її жалю, а її сухі, майже сірі вуста сповістили, що до моєї матері почав ходити отой Зальотник. Я мав би знати, що то за птиця, але я не знав, а може, й знав, але хотів, щоб вона таки подала мені ту інформацію.
– Як? – вигукнула мадам Пелехацька, і її брови скаконули вгору. – Ти не знаєш, хто такий Зальотник? Таж старий Ювпак!
Старого Ювпака я знав: він пас на нашій вулиці корову. Скільки себе пам'ятаю, той чоловік стояв біля корови, сірий, похмурий та урочистий і дивився в глибину світу палючим поглядом – я навіть побоювався його. Потім та його корова здохла; дехто казав, що це наслідок війни двох родинних кланів на нашій вулиці: Ювпаків та Жданенків, але подробиць тієї історії я не знав, та й не цікаво було. Факт той, що Ювпак опинився без корови, але продовжував виходити на берег, так, ніби продовжував ту корову пасти. Ніби ота корова була невидимо присутня побіч, бо всі рухи цього дивного чоловіка свідчили про те, що має із кимось діло. Отож Ювпак так само стовбичив на березі чорною примарою, інколи повертав голову і щось гукав: сусіди при цьому однодушно визнали, що старий трохи з'їхав із глузду, але так себе він вів лише на початку, бо згодом із берега зник.
Тільки вряди–годи зустрічав його на вулиці: йшов замислений, ні на кого не дивлячись і ні з ким не вітаючись, і його маленькі чорні очі блищали, як два шматки антрациту, ні, цього чоловіка несповна розуму не назвеш. Згодом у його біографії настав момент новий: почав відгороджувати свою половину обійстя від обійстя власної дочки. Загорожа була зроблена нечупарно, з обаполів, з яких звисала необчухрана кора, зате була вона висока, а обаполи набивалися дошка до дошки, отже, не було в тій загороді ані дірочки, ані щілини.
Я змушений викладати цю малоцікаву інформацію, бо саме цей чоловік вирішив утрутитися в моє життя, зовсім не зважаючи: подобається це мені, а чи ні.
Ювпакову жінку я знав візуально: непомітне, затуркане створіння. Був у старого зять, була й дочка, але з ними я знайомства не водив. Коли ж померла Ювпачиха, духовий оркестр грав–надривався, зібралася ціла вулиця, за труною понуро йшов цілий клан Ювпаків, і я, дивлячись на їхні міцні, ніби сокирою тесані обличчя, думав: ось вони, діти землі, котрі ту землю покинули! Ступали на дорогу твердо, очі їхні пострілювали коротко, вони й справді були ніби об'єднані якимось особливим внутрішнім зв'язком, хижі, пильні і самовпевнені. Я пам'ятаю те враження, бо й собі пішов із пустої цікавості подивитися на них – так, це були люди, з породи завойовників. Колись вони жили в селі і надривалися, щоб вибитись із нужди й стати заможними. П'явками всмоктувались у землю й пили її соки, витягували з неї що могли, аж доки не відірвали від тієї землі їх самих і не витрутили геть. Тоді вони рушили на місто. Один за одним, сприяючи й допомагаючи своїм, вони вже вгризались у міський брук, аж доки не відчули, що саме цей брук – для їхніх твердих ніг.
Мої предки по батьковій лінії також були селяни, але селяни нікчемні: ані до господарства, ані до завойовництва! Щось мали в собі м'яке, інтелігентське, навіть той мій нововідкритий дядько, котрий дозволив, щоб по могилах його предків пройшовся плуг; ми не були дітьми землі, а швидше її пасинками. Ми жили кожен по собі і кожен у своєму болотці товкся, – ці ж жили кутно, разом, тим‑то я і вразився, коли побачив, як монолітно й дружно йшли вони за труною старої Ювпачихи.
– Знаєш, чого його назвали Зальотником? – тонким голосом спитала мадам Пелехацька; здається, розповідати мені про старого Ювпака було їй по–особливому приємно. – Він обійшов уже всіх удів на вулиці.
Це я також знав, бо чув од матері. Ми сиділи якось увечері, і вона зі сміхом розповідала, що старий Ювпак пішов у місто, купив собі капелюха, краватку й нового костюма. Купив черевики, які начищав до блиску, і, натягти все це добро на власну високу, сухопару істоту, почав регулярний обхід вуличних удів. Чинив це за певною системою, рухаючись від початку вулиці до кінця, і, здається, кандидатками на дружину не вельми перебирав, тобто не цікавився ані рівнем заможності, ні зовнішньою подобою обраниці: здається, єдиною його вимогою було те, щоб обраниця була не старша за нього. Але мав якісь свої вимоги до характеру й господарчих здібностей предмету своїх зацікавлень, отож починав балачку, яку цілком можна було б назвати тестом. Не чув і не бачив, що з нього насміхалася вся вулиця, а йшов, куди бажалося, високо звівши голову, у вовняному капелюсі, від якого по його скронях стікало два струмочки поту, зі зведеною головою і двома антрацитними вогниками в очах. Губи його при цьому міцно підтискалися, а черевики чорно лискали, коли здіймав їх над дорогою.
– Зальотник іде! – радісно казали вуличні кумасі, і їхні очі аж тріпотіли в очницях од цікавості.
Успіху у вдовиць Зальотник не мав: одні йому відмовляли, а від інших відмовлявся й сам. Отак і переходив од однієї до другої, суворо дотримуючись номерів: від менших до більших, аж доки не побачив я його на вулиці біля нашого дому. Було мені в той день самотньо й тужно; вночі випав дощ, ранок стояв сутінний і задушний, і я сидів у дворі, дивлячись на той‑таки клаптик синьої, а сьогодні сірої річки. Отоді й уздрів старого Ювпака: він заслонив мені краєвид, з'явившись над дашками хвіртки.
Доброго дня, сказав, пильно мене розглядаючи. – Я того… чи мати твоя удомочки?
– Удомочки, – єхидно відказав я. – А вам чого?
Ювпак відвів од мене очі й подивився кудись вгору.
– Та це, так на так, діло моє, мовив він. – Твоє діло сказать, чи вона удомочки.
– Удомочки, – не без глуму відказав я, – але просила передати, що коли ви прийдете, то щоб сказати: її удомочки нема…
Ювпак подивився на мене круглими оченятами, тоді витяг здоровенну носову хустину і, знявши капелюха, витер обличчя.