Любов, Президент і парадигма космосу

А тут я простягую руку, і ось воно! Новий світ! Правда, ще в 60-х Сартр вважав, що кожен факт слід піддавати сумніву.

Президент різко повернувся до Теренса.

– Як легко і просто бути філософом!

– В якому розумінні?

– В елементарному. Якби я був філософом – за покликанням, чи за фахом – я б дозволяв собі різні варіанти.

– Що вас гнітить? Сумніви?

– Мене гнітять не сумніви, а страх за державу. Чи може вона взяти на себе таку відповідальність?

– Не розумію, містер Президент?

– Нам обіцяна допомога. Тільки обіцяна! Якщо ми, українці, зможемо її взяти, якщо ми встанемо з колін нашої пасивності, збайдужіння, а часом і невігластва й безгосподарності… Повторюю: нам не дарують допомогу. Ми мусимо взяти її власними руками. Взяти оті мільйони кіловат енергії з глибин планети! І найперше це значить навести лад в своєму домі, і щоб кожен зрозумів, що йому випадає зробити, що він мусить зробити і ким має стати. Праця до виснаги, думка до абсолюту, кожна хвилина на обліку, і так кожного дня, і всі дні, і все життя. – Президентові наче забракло снаги, він опустився в крісло і заплющив очі. Аж тоді по довгій паузі мовив відстороненим, різким голосом: – Скажете батькові, президентові "Мажестік-12", що ми пропонуємо йому великий діловий контракт. Дуже великий, може, на роки, на століття. Напевне, разом з Росією і Федеративною Республікою Німеччина.

– Сьогодні ж я доповім батькові про вашу пропозицію, – підвівся з дивану Теренс. – Ви обіцяли мені машину.

– Авто біля дому, – сказав Президент. – І прошу: завтра ж подзвоніть мені. О десятій я вилітаю в Київ.

* * *

Цілого дня було б забагато, хоч якісь справи намічалися. Теренс вирішив: поїде найперше в штаб українського флоту, розпитає про капранга Сікору, він – добра душа, мусить знати все про Віруню. Одначе коли машина влетіла на севастопольські проспекти, водій мовив досить рішуче, як про давно вирішену справу:

– Зараз їдемо до мера. Так сказав Президент.

Для водія президентові веління, як видно, були незаперечним дороговказом на всі випадки життя. Ну, що ж, хай буде мер, хай буде сам чорт, аби хутчіше дістатися до Сікори!

Ось вони вже на центральній вулиці, ось поворот навколо великої клумби, і вже перед ними величаве будовисько міської ради. Тут Теренс Реттіган почує найтяжче (або ж найблагосніше) слово про свою кохану.

Вони зупиняються. Теренс вилазить з машини, озирається, і враз… наче з-під землі виростає перед ним у своїй флотській офіцерській формі капітан другого рангу Сікора. Виявляється, чекав на нього. Радо піднявши в привітанні руку, тепло посміхнувся.

Вони обнялися. Від Сікори пахне морем, він увесь сяє (мабуть, усе гаразд, з такою усмішкою можна хоч пливти на іспанських каравелах до американських берегів!).

– Теренсе, ви справді вмієте їздити по наших дорогах. Мені повідомили звідти, що машина вийшла о шостій вечора (себто повідомили з державної резиденції!) і ось ви тут. їхали рівно годину і п'ять хвилин. А тепер прошу до мера, він чекає.

– Ти вважаєш, що це необхідно? – невдоволено кривиться Теренс. Він страшенно втомлений після всіх переживань, після отого шаленого перельоту в повітряному балоні через гори, після майже катастрофічного падіння в море…

Капітан 2 рангу, тримаючи міцно під руку молодого художника, веде його до входу в мерію. Так, вони мусять зустрітися з міською владою. І якомога хутчіше. Бо у міської влади є президентське доручення. Святе, можна сказати, доручення! Яке саме? Зараз, зараз про все довідається шановний шукач пригод містер Теренс Реттіган!

Поминули в дверях міліціонера ("Американець? Прошу, вас чекають"). Ось уже широкі сходи, килимова доріжка, цікаві очі, перемовки, довгий коридор і нарешті відчинені двері до просторого кабінету. В кабінеті плечистий чоловік у темному костюмі (їй право вдягненому задля урочистого випадку!). Він стоїть за своїм столом, і непідробний щирий усміх сяє на його моложавому, строгому обличчі. Мер виходить з-за столу і міцно тисне Теренсові руку. Припрошує до довгого столу засідань. Сам сідає навпроти. І аж припадає до нього грудьми.

Капранг хоче представити свого американського друга. Та мерові то все зайве.

– Знаю, що ви говорите по-нашому. Мені казала Віра Олегівна, – баском мовить мер. – Після дороги трохи відпочиньте, шановний. Вип'ємо кави. – Він робить комусь знак рукою. – Маємо час. Хоч уже вечір. Ми вам щиро раді, пане Реттіган!

Що за радість, поки що неясно. І чому взагалі стільки радісного галасу, блиску, високих слів, метушні в коридорах і приймальні – також поки що не зрозуміло. Та притьмом все з'ясовується. І чому фоторепортери пхаються до кабінету, і за ними телеоператор з чорною камерою на плечі, і на стіл ставиться пляшка коньяку, і ще й вноситься великий, шоколадно оздоблений торт.

– Я пропоную тост за славний рід Реттіганів! ~ виголошує мер, підносячи чарку з бурштиновим напоєм. – За вашого батька, опору могутньої фінансової корпорації Америки! І за її сина, можна сказати – борця зі світовою мафією! Не відмахуйтесь, не треба! Знаємо про ваш політ через гори. Сам Президент дзвонив нам.

– Спасибі, спасибі! – киває головою Теренс.

– А тепер мій вам подарунок, містер Реттіган молодший. Так, здається, у вас кажуть. – Тут мер підводиться, розкриває яскраво червону теку і добуває з неї аркушик паперу. – Прошу всіх уваги! – Виявляється, він тримає в руках загсовий документ: – Мене попросили… ну, скажемо відверто… дружина Президента… щоб ми допомогли становленню молодої сім'ї. Скажемо так: міжнародної сім'ї! Зараз стало модним говорити про спільні підприємства, а ми говоримо: Спільна Сім'я! Точніше – міжнародна сім'я!

– Розумію, про що ви говорите, містер мер… – зашарівся художник. – Виходить, моя наречена міс Віра жива і здорова! Так? – Він рвучко підводиться з бокалом вина в руці: – Ми з міс Вірою стали, як ви кажете – Міжнародною Сім'єю? Спасибі вам, містер мер!

– Тільки поставите підпис.

– Хоч зараз!

– Е ні, підпис поставите разом зі своєю нареченою Вірою Олегівною Сікорою. Поставите в нашому центральному ЗАГСІ, під музику, в присутності шановних гостей. Звичайно, прийде командуючий українським флотом, прийдемо ми усім керівництвом мерії, і ясна річ – Віруніна рідня, славний капітан 2 рангу Серж Сікора, і ще багато гідних людей нашого чудового міста!

У Теренса яснішає зір, він повертається до капранга Сікори, киває йому головою:

– Спасибі, друже! Це ти постарався, знаю.

Капранг тактовно понижує голос і ледь нахиляється до американця:

– Тобі ж сказали, хто клопотався… Президент, а точніше його дружина. – Капранг перезиркується з мером: – Ці наївні американці не знають деяких наших виразів, а ми їх пам'ятаємо ще з більшовицьких часів: наприклад, "турбота про людину"! Гарні то були слова! А тепер, містер Реттіган, постав чарку і потисни руку нашому міському батькові, нашому мерові. Він не тільки допомагає молодим сім'ям, а й шанує наш український флот. Будинки будує морякам, про місто бойової слави клопочеться, організовану злочинність викорінює… Не всю, правда, ще викоринів, але, сподіваємося, що з нашою допомогою і з підтримкою Президента і в цім благороднім ділі врешті поставить крапку. Одне слово, мої дорогі друзі і ти мій шановний містер наречений Теренс Реттіган, пропоную тост… – Сікора звужує хитрувато очі: – за нашого мера!

Ще півгодини турчання телекамер, розмов про те, про се, і врешті мер всаджує гостя з його другом капітаном 2 рангу в машину. Авто рушає, мер стоїть на тротуарі в юрмиську шанобливих чиновників, махає прощально услід рукою. Місто вже горить вогнями, і тільки далеко над морем небо всіялося зорями. Гарно і спокійно навкруг.

– Не знав я, що у вас такий щирий, сердечний мер, – каже розчулено Теренс.

– А ще й вельми діловий… До речі, як і ваш батько барон Реттіган.

– Батько? – не зрозумів художник.

– Авжеж, – усміхається Сікора. – Ваш милий татусь підписав документ на інвестування в міську казну 100 мільйонів доларів! Чи як він зізнався: "во славу Господа, який врятував мого сина!"

– О, він у мене любить гарні жести. Правда, це: вже й не жест. Старий любить мене по-батьківськи. До того ж він тут у Криму багато чому навчився.

Теренсу кортить побачити Віруню. Та, мабуть, пізно вже турбувати її в лікарні. Головне, що жива, що куля терориста виявилася несмертельною.

– Хто б міг так озлобитися на неї? – дивується Сікора. – Нікому не вчинила зла. Цих кілерів вішати треба! Прямо на майданах, перед усім народом!

– Через мене це, – бубонить глухо Теренс.

– Не розумію… поясни.

– Банда фанатиків, ховаються в горах. Нащадки тих німців, котрі тут наклали головою у минулу війну. До речі, я теж німець по крові, то вони хотіли перетягнути й мене в свою зграю. Мають підземні виходи в море і, здається, користуються підтримкою якихось чорних чи сірих HJIO з космосу… їх виловити буде непросто. За ними стоять величезні сили.

– Маєш на увазі всесвітній тероризм? – супить брови Сікора, суворо дивлячись у вітрове скло.

– Всесвітній… А, може, й космічний! Наша наука перед цим ще безсила. Вона досі чіпляється за закони квантової механіки і марксистського матеріалізму. А ми ж – діти Космосу. Що тобі казати, Серже? Ти сам постраждав від них. Це вони, космічні терористи, загнали ваш корабель "Салют" у часову дірку на шістдесят років. Але, слава Богу в Космосі є і справжні Боги. Можемо назвати їх: єдиним Богом, Богом Розуму, Богом Гармонії.

Вирішують їхати в готель до барона Реттігана. Пізній час, чи не зайшов повечеряти в ресторан? Так і є, умостився скромненько за пальмовою діжкою, п'є чай. Побачивши сина в пом'ятій джинсовій сорочці, зривається на ноги, склянка перекинулася, старий хапливо застібує ґудзики свого чорного піджака.

– Мені сказали, що ти живий, – лепече він сухенькими губами, обнімаючи Теренса. – Мушу летіти у Штати. Погані справи!

– В "Мажестік-12"? – насторожується Теренс, відсовуючи від себе тарілку, в яку перелився чай.

– В "Мажестік".

– Я повернусь і ми наведемо там лад.

– Адміністрація завжди була до мене прихильна, – каже старий.