Якщо ви відповісте на нього, ми залишимось друзями.
— Слухаю вас, сеньйоре Олів'єро.
— Жінка не говорила вам нічого... так би мовити, політичного... ви розумієте мене... В країні неспокійно. Такі люди, як вона, порушують спокій громадян, спричиняють невдоволення і, зрештою, доводять справу до братовбичних сутичок. Гадаю, що ви не прихильник кривавих ексцесів і допоможете запобігти неприємностям.
Професор розвів руками. Він нічого не знав. Жінка не сказала їм жодного слова, яке можна було б тлумачити в політичному смислі. Взагалі, вона весь час була непритомна.
Професор підвівся з-за столу. А за ним — Бунч і Самсонов.
Комісар Олів'єро надів капелюха. Він був злий і насуплений. Ступив крок до дверей, раптом став.
— Сеньоре професор, — мовив неголосно, з притиском на кожному слові, — я розумію вас краще, ніж ви думаєте. Мені не хотілось би вам погрожувати, але моє службове положення зобов'язує застерегти вас: ви даремно квапитесь у дорогу! Я б радив вам зачекати пароплава й повернутися назад — туди, звідки ви прибули. Не забувайте, сеньйоре професор, що сельва має свої закони!
Він бундючно вклонився і поквапно вийшов із хижі.
ДО СЕЛИЩА АРЕКУНІВ
ДВА ДНІ ХОДУ
Експедиція вирушила в дорогу з першими променями сонця. Тумаяуа квапив Крутояра. Він знав у цих місцях всі стежки й броди. Йому не раз доводилось ходити із свого селища в селище каучеро. Не більше двох днів зайняв би для нього перехід через дикі нетрі. Але тепер із ним були білі люди. Кволі й безпорадні в сельві, вони пробиралися крізь гущавину надто обережно й повільно. Та це й не дивно. Адже вони жодного разу в житті не зустрічали господаря лісу — пуми, а про араньямону навіть не чули.
Правда, у білих людей був один револьвер, пара рушниць і два мачете, подарованих капітаном Пабло. Окрім того, вони вміли користуватися невеличким кружальцем із скла й заліза. Молодий сеньйор, якого всі звала Самсоновим, визначав по ньому схід сонця і край холодних вітрів. Коли грозова хмара закривала небо і в лісі ставало так темно, як у трюмі ланчії, білі люди дивилися на крихітну живу стрілку, і вона показувала вірний шлях.
Однак треба було поспішати. Якщо загін апіака зустріне їх у сельві, їм не уникнути лиха.
— Не треба брати багато їжі, — казав професорові Тумаяуа. — Легко ходити — далеко ходити.
Але сам він бере дуже багато їжі. І всього іншого, що може знадобитися в далекій дорозі. Він хоче бути і носієм, і провідником, і добрим порадником білих людей, які ще там, на "Голіафі", стали йому друзями. Серце юнака відкидає думку, що вони — "аборісадо", погані чужинці, про яких так часто говорить батько, ті самі "аборісадо", що занапастили їхню країну і своєю жадобою кинули тінь смутку на вічно веселе сонце. Не може того бути! Тумаяуа вірить веселому, доброму Олесеві, і його батькові, і товаришам його батька. І тому Тумаяуа вибирає найлегший шлях і в очах його, що звертаються до білих братів, стільки суворої, земної турботи.
А сельва все важче зводиться перед ними, і ліани, ніби живі, тягнуться зі всіх боків, звисають зміями, обплутують дерева лапами спрута, корчаться в повітрі. Ліс такий чудернацько великий, темний, німий, він так давить, навалюється на мозок, впивається зеленими очима в серце, що вже зовсім не відчуваєш ні своїх ніг, ні своїх рук. І здається тобі, що не ти йдеш, що не ти ступаєш по м'якому, прілому листі, а хтось інший іде, а ти — тільки дивишся на нього оддалік, стежиш за ним повним зеленої каламуті поглядом. Все тут стерте, змішане, розчавлене вагою велетня. Вологі солодкувато-млосні випари немов змішалися з чорним мороком і проникають у кров, як отрута.
Тільки Тумаяуа іде вільно й легко, і байдуже йому до ліан, до дурманливо-вогкого смороду, до зелених очей сельви. Пружною ходою ступає він по ледь видимій стежці, перестрибує з стовбура на стовбур, рубає тесаком густе плетиво ліан. І здається, він зовсім не втомлюється і ця безугавна гра в довгої лози з ліанами й гілками наче завдає йому втіхи. На його обличчі немає й сліду виснаження, тупої байдужості. Навпаки, він увесь час жадібно вбирає в себе гру навколишніх барв, він ловить якісь таємні голоси пущі, він радіє незбагненно-прекрасним звукам. Кожен порух, кожен жест його гнучкого, бронзового, лискучого тіла немов пройнятий веселою безтурботністю. Зрідка він спиняється, впевнено, твердо, несподівано, і тоді вся його Істота кам'яніє, зливається з сельвою. Вже не розрізнити ні рук його, ні обрисів голови, ні всієї високої, гінкої постаті. Він розтанув у каламутно-зеленому потоці сельви, у вічному потоці століть. Маленька душа древнього воїна ніби ввібрала в себе всі звуки і всі шерехи сельви, напружилась, гаряче тремтить в чеканні. Очі індіанця рівно і владно дивляться в холодну пітьму. Шукають чогось у глибині нетрів.
— Якщо сеньйори бажають, — каже Тумаяуа, — я покажу сеньйорам печеру з таємничими знаками.
— Далеко звідси?
— Тумаяуа не поведе сеньйорів у болота, Тумаяуа добре знає дорогу.
Він повертає праворуч, просто в зелений мур, в густу вологу пітьму, розриває тесаком сітку ліан і виходить на невеличку галявину — глибоке озерце поміж врунистими берегами лісу. Йому не терпиться, тіло його вихоплюється на осоння, зблискує матово і зникає в рудій, круто спадаючій стіні.
— Прошу сеньйорів сюди! — знову з'являється його широке, вилицювате обличчя і ледь розкосі очі під чорним, рівно підрізаним волоссям.
Це і є печера. Темний тунель, заплетений зеленню, веде кудись у незбагненні прірви, під ногами чується холодок кам'яних плит, на стінах — вологість. Тумаяуа засвічує ліхтарик, і темінь вогко осідає по кутках. Стелі не видно, стіни волохатяться примарною пітьмою, тиша неймовірна, кам'яна тиша.
Кружальце світла біжить під ногами, впирається в якусь грубо тесану брилу, тремтить на ній, як перелякане звірятко. Біля нього сідає другий промінчик, третій, і ось уже всі бачать, як під темними світляками проступають ледь вловимі букви, викарбувані на камені.
— Та тут цілий заповіт! — промовляє Крутояр із затамованою радістю.
Самсонов сміється. Справжнє послання венеріанських гостей до своїх майбутніх спадкоємців. Пальці географа пожадливо обмацують кожен виступ, кожну заглибнику на кам'яній сторінці древнього манускрипта. Всі зібралися біля нього, важко дихають, насторожено ждуть.
— Це латинське письмо, — констатує Крутояр. — Але розібрати його майже неможливо.
Теплі зайчата світла сполохано стрибають з каменя на стелю, на стіни, на долівку, шукають там затишку і знову повертаються до кам'яного манускрипта.
— Місіонерський скит? Як ви гадаєте, Василю Івановичу? — цікавиться Бунч.
— Не думаю, — розмірковує вголос Крутояр. — Місіонери вибирали собі пристойніші й затишнішІ місця. Мабуть, ми натрапили на стоянку якогось древнього індіанського племені, що вже засвоїло іспанську "культуру". — Професор повертається до провідника. — Тумаяуа, ти не знаєш, які люди були в цій печері?
— Тумаяуа не знає цих людей, — озивається індіанець з мороку, де він стоїть увесь час нерушно й німо, не втручаючись у розмову білих сеньйорів.
— І твої воїни ніколи не заходили в печеру?
— Люди арекуна перші відкрили її. Великий вождь Палехо забрав усе, що належало йому по праву розподілу здобичі.
Он як! Тут була здобич! Що ж тут було, що забрав собі великий вождь Палехо? Цікаво, дуже цікаво!
Тумаяуа розповідає: кам'яні стріли, сокири, списи, багато жіночих прикрас.
— І більше нічого? Згадай, Тумаяуа!
Більше він не може пригадати нічого. Адже тоді його ще й на світі не було. Великий вождь Палехо покаже їм усе, коли вони прийдуть до нього в селище. Він завжди показує гостям речі "таємничих духів".
Знову вони йдуть лісом. Усе важче й важче стає продиратися крізь хащі. Вперта сельва кидає під ноги мандрівникам цілі завали гниючих дерев, накриває їх шапками ліан.
— Гляньте на це дерево, — показав Бунч на чудернацький покручений стовбур. — Це — матамата, черепахове дерево. Все, що ви бачите на ньому, — пишний цвіт і віття з жорстким колючим листям — то паразити.
Олесь у подиві підняв голову. Велич матамати зачарувала його.
Він стояв біля неї, як пігмей біля ноги міфічного Голіафа. Дерево й справді здавалося йому живою істотою.
Юнак підбіг до товстелезного стовбура і вхопився за одну з гнучких ліанових гілок.
— Ой-ой! — закричав він і в ту ж мить, випустивши з рук ліану, впав на землю.
З болісним стогоном хлопець навкарачки одповз від дерева. Обличчя його було спотворене страхом. Нестерпно пекучий біль розлився по всьому його тілу.
— Тебе щось вкусило? — кинувся до нього батько.
— Ой, вкусило, ой, болить! — Волав хлопець і щосили рвав на собі сорочку. — Ой, подивіться, змія. Бо-ли-ть.
До нього підбігли всі. Зірвали сорочку.
— Вогняні мурахи, — заспокійливо констатував Бунч, узявши кінчиками пальців маленьке створіння, яке швидко перебирало лапками. — Кусюча, але не бійтеся — не смертоносна потвора.
Бунч зосереджено озирнувся навкруги. Погляд його упав на дерево матамату, і він одразу ж усе збагнув. На його обличчі проступило вдоволення натураліста. Він обережно підійшов до дерева й обдивився густу ліанову поросль.
— Олесь сам накликав на свою голову біду, — сказав він тоном викладача, який з'ясовує перед студентами важливу наукову проблему. — Ці комахи водяться переважно на деревах. Хлопець шарпнув гілку і струсив на себе цілу колонію кузьок.
Бунч дістав із своєї польової сумки жовту мазь і змастив хлопцеві попечені місця.
— Чудові екземпляри тропічного царства, — заговорив він, енергійно натираючи маззю Олесеві тіло. — Ненажерливість їх не знає меж. Їхній укус надзвичайно болючий. Вогненні комахи окупували місто Авейру на річці Тапажос. Мешканці були змушені покинути свої домівки й заховатися в лісі. Кілька разів поверталися господарі додому й щоразу знаходили в своїх квартирах ненажерливих мурах. Зрештою місто обезлюдніло й заросло лісом...
Загін рушив далі. Необачний Олесів крок нагадав усім, що сельва — не принадна оранжерея й що краса її — підступна й небезпечна.
З усіх боків мандрівників обступили непролазні хащі. Все частіше доводилося звертатись до гострих мачете, щоб прорубати собі дорогу. Тумаяуа ішов першим і прокладав шлях. Він швидко навчив своїх друзів користуватись цим знаряддям.