Жаїра. Том 2. На волі

Досвідченим оком ареси скоро оцінили її і зро­зуміли, що їх чекає важке життя. Мальовничі гори із сходу добре боронили від небезпеки, але не обіцяли поживи, горбкувата місцевість їжилася уламками скель і не лишала багато місця під управу, а ріка справді викликала страх і недовір'я. Схована в землі, вона високо підносила західній берег і лише десь далі, де терен сходив униз, давала до себе крутий і вузенький доступ. Цим доступом був потік, що біг із сходу і, промивши глибоке річище, вливав свої води до Ітараре.

З розчаруванням і важким серцем ареси взялися до роботи: позводили оки, вичистили й вирівняли ґрунт під майбутню радну площу, викопали ганчарну піч, а тоді за­ходилися біля всяких інших справ. Головною з них було — вишукати кусника землі й обробити під майбутнє поле.

Але найбільше часу відбирало полювання і риболовство. Двісті шлунків вимагали щодня поживи, а її важко було роздобути.

Сторожиха казала правду: племені в недалекому май­бутньому загрожував голод. До врожаю треба було чекати кілька місяців, а в аресів лишилося дуже мало кукурудзи, фасолі й мандьокових балабушків. Мадіаї з першого ж дня зарядив скрайню ощадність на ці рештки, але бачив, що й найбільша економія ситуації не врятує. Асусаві цілими днями мок у ріці, ловлячи рибу, кількоро чоловіків неустан­но полювали, а у висліді плем'я могло раз у день наїстися риби, а раз на три дні з'їсти по кусникові м'яса з оленя, паки, чи капібари. Решту надолужував кожен, як міг: хто підбив птаха, хто піймав черепаху, а хто знайшов у лісі якийсь овоч. Тому всі, як Божого змилування, чекали на одужання Татаурани, вірячи, що він щось придумає. Але ослаблений морубішаба якось дуже поволі вертався до здоров'я, і Аракшо суворо заборонив його турбувати, а навіть наближатися до нього.

Змарніла, аж прозора Жаїра не цікавилася ні майбутнім племени, ані не поділяла його турбот. З'їла, що приберегла мати, виходила поза оселю й блукала, як запаморочена, пильно дивлячись собі під ноги. Ніхто не зауважив, як при виході з підземелля дівчина раптом нагнулася, щось під­няла з землі і, мало не скрикнувши, затиснула в кулаці. З того часу ходить Жаїра, мов запаморочена, пильно див­лячись собі під ноги. Не бачить людей, не чує голосів, не розуміє їх і все шукає чогось у землі. Часто нагинається, підносить і, або розчаровано відкидає свою знахідку геть, або, злодійкувато оглядаючись, ховає. Потім тікає в якусь закутину, висипає знахідки на землю, перебирає їх уважно і знову частину викидає, а частину ховає в пазуху.

Якось-то її на цьому зайнятті переловив Пірауна.

— Жаїро! — крикнув злякано. — Навіщо це? Що ти робиш?!

Сполохана криком, дівчина затряслася і накрила блис­кучу купку руками.

— Іди геть звідси! — воркнула крізь стиснені зуби. — Яке тобі діло?!

— Мені велике діло, дитино! — зашептав благально Пірауна, присідаючись побіч. — Хіба ти забула, що оповідав Васко? Можеш збожеволіти від цих камінців, як ті бандейранти. Пам'ятаєш?..

Жаїрі відразу стало холодно, і їй видалося, що справді відчуває на собі морозний дотик божевілля. Але вперто відповіла:

— Не бійся, нічого зі мною не станеться! Іди собі!

Але Пірауна не відходив. Він просив, він благав, він переконував:

— Не станеться, кажеш? Воно вже сталося, Жаїро! Я помітив, що ти ходиш, як заворожена, але не знав, чого. Викинь, моя дитино, ці камінці й не дивися більше на них! Мені стає страшно, Жаїро! В ріці я бачив кращі речі: там є правдиві великі діяманти... Але навіщо вони? Нас чекає голод. Над цим треба думати. О, ти ще ніколи в житті не голодувала і не знаєш, що це таке! Кажу тобі ще раз: по­кинь камінці — ними не наїсися. Іди ліпше до лісу, збирай овочі, суши їх, бо минуться — і тоді пожалуєш.

Пірауна говорив запально, майже із сльозами в очах, але Жаїра, хоч у неї бігали мурашки поза спиною, уперто відповідала:

— Іди собі геть! Іди собі геть!

Однак, бачачи, що Пірауна не відступає, сама схопила­ся, згорнула камінці й побігла, кинувши злісно через плече:

— Ніде від тебе спокою немає! Лазиш постійно по п'ятах...

Задихана, вскочила в оку і впала в гамак. Серце три­вожно товклося в грудях, а в голові шуміло від розбур­ханої крови. Думала над тим, що сказав Пірауна. Може, він має рацію — може, Жаїра й справді починає божево­літи, не помічаючи того? Адже й увісні ввижаються їй до­рогоцінні каміння — гори каміння! Вона ні про що інше не може думати — тільки про багатства, розсипані по цій дивній землі. Он Пірауна каже, що в ріці є великі діяманти. Жаїра досі знайшла один — і той невеликий. Решта — переважно аквамарини і дві грудки золота. Знайшла без ніякого труду — отак собі підняла з землі. Це означає, що, коли б пошукати добре, — можна було б зібрати незлічені багатства. Але треба цим зацікавитися, треба, замість ловити рибу, шукати в ріці діамантів, треба робити так, як роблять білі. О, ці вміють перетерпіти все! Зате по кількох місяцях стають багачами. І то не біля Ітараре, де скарби валяються просто під ногами, а в значно скупі­шій місцевості. Адже, коли шукачеві вдасться знайти один діямант на місяць — це уважають щастям. А Пірауна каже, що бачив багато їх у ріці і навіть не зігнувся, щоб підняти! Ну, що ж, — звичайно, дикун. Усі вони, як один, дикуни! Нічого не тямлять Мозоляться біля управи поля, ганяють лісами за звіриною, за овочами, гниють у ріці за рибою, а найціннішого не бачать. За яку кару доля зв'язала її з цим дурним племенем?! Коли б, замість аресів, тут був лише де­сяток таких Маврикіїв, чи Макуків, — можна було б чудеса зробити!

Дівчина думала, думала і додумалася до того, що її почала трясти лихоманка. Тоді вона злякалася. Знову при­гадалося їй оповідання Васка й осторога Пірауни. Справді, можна захопитись цією небезпечною грою, збожеволіти. Бо чи ж в силах людина сказати собі: "Годі!" — коли знає, що кожен день, кожна година дає все більші й більші багатства? Жаїра не змогла б себе зупинити, знає це на­певно. Вона шукала б і шукала б, збирала б і збирала б — і їй завжди було б мало. Чи ж це вже не є початок боже­вілля?

Жаїра постаралася зосередитися і перевірити себе. Але, що більше зосереджувалася, то ясніше їй здавалося, що вона справді вже душевно хвора. На неї сунуло щось хо­лодне, темне, волохате, несамовите! Ще мент — і буде кінець.

— Ай!!! — вереснула вона диким голосом і схопилась! В порожню оку вскочила перелякана Жабуру.

— Що тобі? Чого ти кричала? — спитала.

— Нічого, — відповіла збентежена дівчина, обтира­ючи холодний піт з чола. — Видалося мені, що в гамаку лежить гадюка, а то шнурок...

Вийшла на двір, на світло і попростувала до жінок, що ліпили з глини посуд. Сіла близько коло Сабії, шукаючи при боці матері захисту перед самою собою, і поволі заспо­коїлася.

"Це Пірауна мене злякав, — розважала себе. — Не треба нічого думати — і все буде добре. Я зовсім не боже­вільна — здорова. Була б божевільною, коли б не скористала з того, що дає оця земля. Ні, я не божевільна. От, наперекір тому Пірауні, знайду доступ до ріки і пошукаю там діамантів. Ми ж не вік тут сидітимемо. Підемо скоро звідси геть, і тоді більше не буде такої нагоди"...

А все ж страх не покидав її, і десь у підсвідомості все ворушився сумнів, що розростався і знову сунув на неї холодною волохатою потворою. Коли полягали спати, Жаїра кілька разів зривалася й сідала в гамаку, стискаючи гру­ди руками. Аж мусіла встати Сабія і, порадившись з Ірасемою, напоїла її настоянкою з листя тімбо, після чого дів­чина, постановивши собі покинути забаву з камінцями, за­спокоїлася і заснула.

Але ранком почалося ще гірше. Жаїру з одного боку палило бажання зійти до ріки, а, з другого боку, навівали на неї жах нічні примари і згадувалася тверда постанова. Раз так, а раз так — і це могло справді довести до боже­вілля. Приглушений рев ріки, що виривався з глибокого провалля, ходив за дівчиною вслід, лякав її, а одночасно й манив, тягнув до себе з непереможною силою.

І врешті дівчина зрозуміла, що безсила цьому покли­кові опертися. Як маніяк, тинялася сюди й туди, все більше віддаляючись від оселі і все ближче підходила до урвища. Вкінці стала над ним і пішла його краєм проти течії ріки, Тряслася і холоділа.

"Чого я така чудна? — намагалася себе заспокоїти. — Ріка, як ріка. Ну, тече вона в прірві. Чи ж то мало рік тече в прірві? Мало ми їх перейшли? Піду й подивлюся. Буде вигідний доступ — зійду, не буде — вернуся. Он Арусаві цілими днями сидить у воді, гурма дітей при ньому — і не бояться. Чого ж би я мала боятися?.."

Розмовляючи сама з собою, непомітно зайшла дуже далеко і врешті знайшла те, чого шукала: кам'янистий берег трохи подався назад, а по ньому, ніби вирубані люд­ськими руками, збігали вниз нерівні східці.

Жаїра стала над ними й завагалася. Невидима вода ревіла тут особливо голосно, а східці скручували поміж двома стінами і пропадали за виступом.

Іти, чи ні?

Жаїра обережно поставила ногу на першому східку, готова кожної хвилини скочити назад, але нічого не ста­лося. Навпаки, сонце світило так яскраво, всюди було так спокійно, що на страх не лишалося місця. Тільки всезростаючий рев води боляче бив у вуха, аж голова від нього роз­саджувалася.

Закривши вуха руками, Жаїра сходила все нижче, нижче, поки сходи, зробивши ще один різкий поворот, не відкрили перед нею видовища, від якого вона попросту скаменіла: ціла маса вод потужної ріки летіла стрімголов через величезну скелю, падала із страшної висоти вниз і, ревучи, пінячись та клекочучи, щезала десь під тією самою скелею.[32]

Приголомшена величавим видовищем, а ще більше гураґаном звуку, Жаїра наоспіх сходила долі, забувши вже про мету свого приходу. Ступила на дно провалля і пішла вниз, куди повинна була текти Ітараре. Але ріка щезла, лише під ногами стугоніла й здригалася земля, а відгуки водоспаду громами билися у камінних берегах урвища.

Пройшовши кусень дороги, дівчина стала над другим водоспадом, що летів ще нижче, розбиваючись об гострі уламки скель. Ітараре, прорвавшись через тунель, стрибала в ще глибшу прірву, стріпувала сивою гривою піни, вихитувала хребтом і розлюченою гадиною плазувала далі, викручуючись поміж тісними берегами.

Підмите внизу річище нависало над головою, як ска­меніле дріжджеве тісто, що перелізло через вінця діжі, і попід ним можна було йти, не замочивши навіть ніг.

Жаїрі видавалося, що вона сама стала частиною того пекла гуку, що просякав у саме нутро довколишнього світу, і вже перестала його помічати.