Караджі стрілив ще раз. А тим часом десантник кинувся в очерети, продираючись навперейми офіцерам. Він поки що не стріляв, хотілося взяти німецького офіцера в полон. Взяти заради мундиру. Офіцерський мундир — ось що допомогло б йому дійти до Дністра. Знання мови й офіцерська форма.
Оснач не бачив, котрий із офіцерів утікав, але чув, що біжить, вірніше пробивається плавнями один. І той офіцер теж виявив погоню. Перша куля зрізала очеретину прямо над головою Оснача, друга обчухрала стовбур молодої вербички поруч з плечем. Осначеві вже здавалося, що він наздоганяє німця, але несподівано заплутався, і підминаючи цілий жмут старих пожовклих очеретів, упав. Тільки це, мабуть, і врятувало його від третьої кулі.
Вже лежачи, він з люттю послав услід німцеві дві черги, але й після них офіцер відстрілювався. "Не наздогнати, — зрозумів десантник, підводячись. — Тепер самому треба втікати звідси. І з плавнів. Якомога швидше".
Автомат у болоті, чоботи наскрізь промовкли, мундир заляпаним, проте обчищатися було ніколи. Уважно придивляючись, чи нема десь поблизу другого офіцера, він подався до хатини. Треба було поспішати. Хвилин через двадцять німець повернеться до села і підніме на ноги всіх, хто має зброю.
В одному місці очерети підозріло хитнулися. Оснач підняв автомат, натне на курок, але пострілу не було. Відвів затвор, і побачив, що там все забито болотом. Святослав різко стрибнув убік і, вже пригинаючись, почав прокрадатися до острівця. Ніби знущаючись над ним, з того місця, куди він мав стріляти, з шурхотом здійнялася дика качка.
Вийшовши на галявину, Оснач з подивом побачив, що румунський офіцер стоїть під стіною хатини, і, мружачись на сонці, презирливо дивиться на Караджі, який тримає його під дулом карабіна. Кітель на лівому передпліччі офіцера розірваний і закривавлений. Тим часом Корчак стоїть збоку, впираючись дулом карабіна в землю і дивиться вдалину, нібито все, що тут відбувається, його зовсім не цікавить.
— Ну, якого дідька влаштували спектакль? — розізлився Оснач, згадавши, що автомат не стріляє. — Німець утік. Через півгодини тут будуть солдати. Ти, — звернувся до Корчака. — Так, ти, ти... Пристрели його.
Корчак стенув плечима і нахилився так, ніби збирався дістати головою до носка свого чобота.
— Я кому сказав?! Хочеш жити — застрели. Ми не маємо права залишати його живим.
— Це мій офіцер, — стиха проказав Корчак. — Він теж з українців. Тільки з багатших. Він мене тут розшукав, зробив денщиком.
— Ну й що з цього?! — обурився Святослав, підходячи до полоненого. — Він зробив тебе денщиком, слугою! Велика ласка! Ти чув наказ?!
— Він же з наших, з українців, пане більшовик. Не можу я.
— А я з яких? Не з українців? Українці гинуть за Україну, а не за королівську Румунію. Не хочеш стріляти, значить ставай поруч. Ну, під стінку! — Оснач ногою вибив з руки Корчака карабін, і повторив: — Поруч! Під стінку!
Корчак підвів голову, благаюче глянув на офіцера, потім на Оснача, і став поруч свого командира.
— Караджі, обох! Бо потім вони обидва полюватимуть на нас, наче на звірів.
— Але жми не звірі, — раптом відповів Григорій. — Навіщо ж Корчака, солдата? Пожалій ти його. В нього ж вдома діти. Мати.
— А в тебе матері нема?! У мене її нема? Тисячі інших румунів і німців, які тримають оброну по Дністру, хто, безбатченки? Геть усі бездітні? Тоді хто тут третій рік підряд воює?! Ти, українець, — звернувся до офіцера. — Хто тобі заважав перейти на бік Червоної Армії. Або втекти до партизанів.
— За твою, більшовицьку, Україну я воювати не збираюся, — спокійно відповів офіцер. По-українському відповів, хоча і з помітним акцентом. — І добре знаю, на що ви зі своїми більшовиками перетворили Україну. Я тільки тому й присягав румунському королю, що хочу бачити свою землю вільною. Хоча знаю, що половину України він прагне приєднати до Румунії. Але він нею швидко подавиться, аби тільки нам зібрати своє військо.
— Можна подумати, що ти говориш від імені цілої партії.
— Так думає кожен українець, що опинився по той бік Дунаю. Не розстрілюй його... — кивнув на Корчака. — Він і в могилі тремтітиме зі страху. І накажи цьому бессарабському недоноскові — це вже стосувалося Караджі, — нехай віддасть мені пістолет. Я хочу загинути, як офіцер.
Оснач очікуючи подивився на Григорія. Той мовчки вийняв з кишені пістолет і, тримаючи його на долоні, показав Осначеві.
— Але ж він може...
— Лишіть один патрон. Під слово офіцера, — перебив його румунський лейтенант.
— Гей, ти, — звернувся Оснач до Корчака. — Ти підеш з нами? Ти що оглух?!
— Куди?
— Ніби не знаєш куди? До лінії фронту. За Дністер.
— А потім? У полон. В Сибір?
— Тоді вертайся додому. Втікай.
— Куди ж додому? — ще жалібніше глянув на нього Корчак. — Де той дім? Хіба ж я дійду до нього, хіба проб'юся через таке військо? А якщо й дійду — заарештують.
— Забирайте від мене цього смердюка, — знову озвався офіцер. — І торгуйтеся з ним потім. Я офіцер, і не хочу лежати і одній могилі з ним. Мій пістолет...
— Дадуть тобі пістолет, дадуть, — не стримався Караджі. — Чого так нетерпиться, на той світ закортіло?! Слухай, десантнику, я не знаю, як звідси вийняти зайві птарони. Покажи.
— Дай йому так. З усіма. Дідько з ним! Нехай випустить в себе всю обойму.
— Якщо з обоймою — почне стріляти в нас.
— Я дав слово офіцера. Можете покласти пістолет на траву і відійти. Ви теж озброєні.
Тільки тепер Оснач згадав про карабін полоненного і, підхопивши його, закинув свій автомат за плече.
— Та відпустіть ви нас, люди добрі, — озвався Корчак. — Що вам від того, що пан офіцер, чи ми обидва загинемо тут? Хіба вже по тому й війна закінчиться?
— Перестань випрошувати у цих покидьків життя! — гаркнув лейтенант, затискаючи рукою рану. Він уже втратив чимало крові. — Подай мій кашкет. Он він, на траві. А ти, зраднику, пістолет.
— Значить, відпустити?! — спаленів Григорій. — Тому що він — твій офіцер? Щоб негайно видав, скільки нас тут, куди пішли і як озброєні?!
Оснач вирвав із рук Караджі пістолет, перевірив його і кинув лейтенантові до ніг.
— Ти дав слово офіцера. Осьтобізброя. Корчак, кашкет— офіцерові!
Лейтенант одягнув кашкет, поправив мундир, так, не випускаючи з руки пістолета, перехрестився і, презирливо сплюнувши в бік Караджі, приставив зброю до скроні.
— Стій! — раптом гукнув Оснач. Офіцер здригнувся й ошелешено глянув на десантника. — Гаразд, ти мужняя людина. — Він вирвав з руки лейтенанта пістолет і відійшов. Можеш подякувати своєму солдатові: це він врятував тобі життя. Він і твоя мужність. Марш до села. Обидва. І дай слово офіцера, що ти не знаєш, скільки нас. І не організовуватимеш проти нас облаву.
— Слово офіцера, — процідив лейтенант. — При своєму солдатові даю. — Поправив мундир, віддав честь і пішов у плавні, в тому напрямку, звідки прийшов на цей острів. — Але десь там німецький офіцер, — нагадав він, не оглядаючись. За нього відповідальності не несу.
— Може, й карабін віддасте, панночку? — вклонився Корчак і собі відходячи він стіни.
— Може, тобі ще й медаль вручити?! — запитав Оснач. — То я зараз же припечатаю! — Кинь на траву запасні обойми і пішов геть, служака!
— Та це я так, — поспішливо спорожнював Корчак свій патронташ. — Бо добро казенне. Але ні то ні... Прощавайте, люди добрі, може, колись і зведе нас доля.
— І ніколи не смій називати себе нащадком запорізьких козаків! — гукнув йому вслід Оснач. — Гнида ти. А не запорожець! А тепер утікаймо звідси, — наказав Григорієві, щойно Корчак зник в очеретах. — Той час, який ми ще могли згайнувати, ми вже згайнували.
— Не варто було відпускати цього королівського принца.
— Не варто було влаштовувати весь цей спектакль, — ось що я тобі скажу. Ти міг одразу пристрілити його. Правда, я теж не кращий. Це ж треба: примушувати солдата, щоб розстрілював свого офіцера! Щось сталося зі мною сьогодні, щось сталося... Нерви здають. Стільки днів підряд... Наче на обставленного прапорцями вовка...
16
У поштовій скрипці на Радомира чекала повістка з військомату і лист від батька. Ідучи до ліфта, перш ніж відкрити конверт з листом, він устиг помітити, що на повістці слова з "наказую з'явитися" були закреслені, а замість них кульковою ручкою написано "Прошу зайти в кімнату № 32, для розмови. Майор Гордулан".
"Прошу зайти" — в лексиконі військоматників це щось нове", подумав він, завваживши, що розмова мала відбутися сьогодні, об одинадцятій ранку. І що він уже безнадійно запізнився.
Батько вважав негідним себе писати листи, обсяг яких сягав би більше десяти фраз. Цього разу він теж лишився вірним своїй телеграфній лаконічності.
"Чекаю твого рішення", — писав він, навіть не привітавшись, — Звання лейтенанта ти маєш, досвід командування взводом морської піхоти — теж. Іспити за військове училище складеш екстерно. Подумаємо і про академію. Я говорив з командиром сусідньої бригади. Він готовий звернутися по інстанції. Обіцяв призначити командиром взводу розвідки. Чудовий початок. Потрібна твоя згода. Чекаю рішення".
"Йому потрібне моє рішення! Цікаво, що я маю вирішувати, якщо він устиг змоделювати всю мою долю аж до відставки у званні генерал-лейтенанта?", — всміхнувся Радомир, увіходячи до кімнати. Не домігшись вступу сина до військового училища одразу після школи, батько все ж таки не полишав надії вернути його "під прапори" родинної професії. Навіть появу в окружній газеті синової повісті він зустрів без особливого захвату, побоюючись, що це тільки підбадьорить Радомира на шляху до журналістики.
Уже поклавши листа на стіл, Радомир звернув увагу на написане в кінці аркушика, на такій відстані, наче проміжок між листом і цими рядками батько пропонував йому заповнити самому.
"А ще говорив зі мною по телефону редактор окружної газети. Брав твої координати. Хоче запросити до штату в редакції. Думай. Полковник Оснач".
"Полковник?! — ще раз перечитав Радомир. — Отже, — полковник?.. Молодець, старий. І скромно так".
Втім, про присвоєння батькові звання майора, а згодом і підполковника, він теж дізнався із підписів у листах. Батько ніколи не розводився про свою службу. Подробиці повідомляла мати, яка писала листи окремо, сідаючи за них через два-три дні по тому, як відправляв свого батько.