I вона сце уроків не зробила їх. Цілий день на масинці диркати, так міг би давно вивести собацку.
– Я диркаю, як ти кажеш, на машинці, бо мені потрібні гроші.
Анатолій оживає:
– Щось новеньке?
– Сенеку викинули в буку. До завтра має долежати. – До Соні: – Сама й виводь свою сучку.
– У мене – гості.
Володя посміхається:
– От нехай вони й виведуть.
– Як зе тобі тільки не соромно тобі! – каже вона, наче гості прийшли до Володі.
– Мені мусить бути соромно‑о? Перед вами? Ви, які крутили любов ще до розлучення?
– Треба було стерегти, – радить Толя.
– Встережеш! А ти б не хвалився, шановний, що до розлучення, бо в неї тоді, таких, як ти було ого... – каже Володя.
– Мовци! Не смій ти! Аби таких – як не ти!
Анатолій:
– Яке це має значення, Соню? Заспокойся. Адже це, якщо й було, то – до розлучення з ким? Тоді вона – зраджувала, Вово, тебе.
Але той уперто доводив логіку:
– А ти ж – не розлучився? Отже, ти зраджуєш Ніні. Своїй законній дружині! – нарешті заговорив віршами.
– Як би там не було, а це – моя особиста справа, – занурюється у "Вісник".
– Не тільки твоя вона. Я як подумаю, як ти мене зрадзуєс із нею мене... – вплутується Соня.
Проте Анатолій своє:
– Здуріти! Заплутатися можна. Нехай Вова розбереться, хто з ким і кому.
– До чого тут я? Це ви – мене зраджуєте між собою! Голова... – береться за неї.
Соня постановляє:
– Усе вірно все. Треба нам, Толю, одрузитися нам, сцьоб усе, наресті, стало ясно все... .
Володимир стрепехається, береться за свої приголосні:
– Тільки ви не думайте, будь ласка, що якщо вам удасться одружитися між собою – то я одразу побіжу знову одружуватися з Ні‑но‑ю!
– Я такого не казала. Навісцьо з це тобі?
– Ну, щоб усе стало на свої місця... Голова.
Анатолій промовляє лагідним голосом Шерлока Холмса:
– Я все‑таки дуже радий, що виникла ця розмова. Давно вже мав намір з'ясувати, чи був у Соні ще хтось, окрім мене?
– Після розлучення – я не контролював.
– Ну, а все‑таки? Був у неї хтось?
У Володі перестає боліти голова:
– Питай у неї. Ось вона.
– Я не дуже певен, що вона зізнається. Ну?
– Був.
– Хто? – питає Анатолій сумирно.
– Я‑а‑а‑а‑а‑а!! – здригає своїм голосом задуху Вова.
– Він бресе, – утихомирює її Соня.
– А як ти доведеш? – цікавиться Толя.
– Гад! – думає вголос вона.
Володя зітхає:
– Ви повинні обоє сказати мені нарешті правду, Ви. Обоє.
– Ніхто тобі нічого не винен, – кліпає Толя, – так, Соню?
– Зенися споцятку. Ти красце признайся ти, сцьо законно зрадзуєс мене зі своєю Нінкою ти!
– Я – ні. Ти ж сама чудово знаєш, що вона хвора після народження дитинки. Це він тобі з нею зраджував.
– А цьому ти їй професора приводив ходив? – наполягає вона.
– Щоб вона видужала хотів ходив, тьху!
– А для цього?
– Ну вона ж – хвора, – резюмує Толя.
– Сьоб зрадзувати хотів! Негідник! Видузати її – і зрадзувати!
Це справляє дію на Вову:
– Негідник! Ти не бажаєш одружуватися з Сонею. Тобі од нас із нею тільки одне й треба!
Соня:
– Так! Професора! Лікувалася б твоя Ніна в простій районній поліклініці.
– Це жорстоко, Соню, – кліпає Толя.
Володимир ніяк не ладен збагнути, виснажує його ця сварка, чи наснажує.
– Вона ж мені все‑таки дружина, – хоче поставити крапку Анатолій, – Ніна, кажу.
– С‑сцьо? – не встигає докричати вона. Соня.
Вчасно дзвонить телефон.
– Люсю можна?
– Яку ще в біса Люсю? Немає ніякої Люсі! Ще Люсі тут не вистачало, – стогне Толя.
– Де ж ти його, професора, викопав? Все‑таки? – наполягає на професорі Вова.
– А коли твоя Оленка хворіла, я теж професора приводив, так ти мене не питав, де, – резюмує Анатолій.
Пауза, вона завжди багатозначніша.
Володя стомлюється:
– Так ти – женишся, чи ні?
– А хто ти тут такий, щоб вмішуватися в особисте життя Соні?
– Я – батько її доньки.
– Ти – тут – ніхто! Ти тут – су‑у‑у‑усід!
– Батько її доньки!
Анатолій мало не бовкнув: "I це теж треба ще довести", мовив:
– От і сиди тихо, займайся донькою. Сусід...
– Усе? Так от: перш, ніж займатися сво‑о‑єю! донькою, я вам дещо почитаю.
Виймає з‑під телевізора учнівський зошит, розгортає, читає:
– "Виведи собаку". "Ти несправедливо покинув Ніну". "Не диркай на масинці". "У мене – гості". "Хто з нею був, окрім мене?". "Жінка – мати моєї дитини". Оце вся ваша програма. До побачення.
Шпурляє їм зошита. Виходить у свою кімнату, за мить звідти починають лунати фортепіанні гами.
Під час музики починаються цілунки Соні та Анатолія.
ГОЛОС ОЛЕНКИ: "Скільки можна казати тобі, тату! Не принижуйся!"
ГОЛОС ВОЛОДІ: "А ти – не гризи нігтів".
Знову лунає піаніно. Знову Соня й Анатолій починають цілуватися.
ГОЛОС ВОЛОДІ: "Не тисни на педалі".
ГОЛОС ОЛЕНКИ: "А ти – дивися на ноти, а не на двері". ГОЛОС ВОЛОДІ: "А ти не гризи нігтів".
ГОЛОС ОЛЕНКИ: "А чому не можна гризти нігтів?" ГОЛОС ВОЛОДІ: "Бо це погано кінчається".
ГОЛОС ОЛЕНКИ: "Не вірю".
ГОЛОС ВОЛОДІ: "Згадай хоча б Адольфа Гітлера. Той теж гриз".
Знову звучать гами. Соня й Анатолій починають цілуватися.
ГОЛОС ГУЧНОМОВЦЯ: "Не пройшло й п'ятнадцяти хвилин, як..."
ГОЛОС ОЛЕНКИ: "Тату! Одійди од дверей".
ГОЛОС ВОЛОДІ: "А ти мені – не роби зауважень. От коли я був такий маленький, як ти..."
ГОЛОС ОЛЕНКИ: "Ти – ніколи не був маленький". ГОЛОС ВОЛОДІ: "Що‑о?
ГОЛОС ОЛЕНКИ: "Тату, ти поганий".
ГОЛОС ВОЛОДІ: "А мама?"
ГОЛОС ОЛЕНКИ: "І мама".
ГОЛОС ВОЛОДІ: "А ти?"
ГОЛОС ОЛЕНКИ: "І я – погана. Піду стану в куток". ГОЛОС СЕНЕКИ: "Це мудро".
Володя спиною виходить зі своєї кімнати:
– Ну, на сьогодні – досить.
Говорить він чи до доньки, чи до Соні, чи до Анатолія. Жодної реакції.
Тоді він демонстративно зачиняється в туалеті.
– Це надовго, – зітхає Соня туди.
Анатолій підходить до таблиці з альфа‑ритмами, мне борідку.
– Так‑так, у нього сьогодні для цього несприятливий день.
Потім вони з Сонею зачиняються у ванній. Вона зойкає:
– Ти – знову? Бозе, знову...
Анатолій принижено нишкне:
– Пробач.
– Я взе не витримую взе це.
Обидва виходять у коридора, Анатолій хоче м'яти борідку:
– Ну, даремно ти так.
– Я – зінка я.
– Ти ж знаєш, ще відтоді, як я вперше побачив тебе. Коли ти тільки‑но приїхала з Херсона. Відтоді я...
Соромиться.
– Сцьо з ти тоді відразу не сказав ти?
– Я тоді соромився.
– А тепер ти – не соромисся? Коли в тебе ніцього взе не виходить це?
– У мене виходить. Тільки не з тобою.
– I ти сце смієс говорити про поцуття смієс?
– Ось можеш прочитати, якщо мені не віриш.
Виймає з кишені книжку. Соня насторожено розгортає її.
– Це сцьо – про твою любов?
– Ні. Про перезбудження.
– Сцьо‑сцьо?
– Про перезбудження. Щоб ти не думала, що я – холодний. Я – навпаки.
Ловить книжку.
– Іди геть! – жінка стогне незадоволеною коханкою.
– Соню, я тебе дуже прошу, давай спробуємо ще раз...
– Досить, котися зі своєю книзкою ти.
– Я певен, я – переконаний! що сьогодні в мене вийде, буде все гаразд. От побачиш..
– Не побацу.
– Саме сьогодні, клянусь. Ну, останній раз. Альфа‑рит‑ми сьогодні сприятливі.
– У мене, розумієс? У – мене взе ніцього не вийде!
– Соню, ну я люблю тебе, ну, сьогодні, ну, прошу! Ну, невже ж тобі байдуже, чи твій чоловік буде імпотентом, чи ні?
– !діот, ось ти хто, а не цьоловік. Навісцьо мені такий цьоловік? З книзецкою.
Дивиться на таблицю альфа‑ритмів:
– Хоц би взе пив ти. Ци курив. Ато самі альфа‑ритми ці.
Анатолій вмить спалахує:
– кце раз, просу тебе дузе, Соніцко, я відцуваю, сцьо змозу!.. Зараз.
З туалету вистрибує розлючений Володимир:
– Ну, з мене – досить! Скільки можна! Це вже – знущання!
Анатолій кліпає до нього:
– Цього ти крицис?
– Хто вирвав (трясе книжкою) сторінки?? Цілих три сторінки!! Цього ж неможливо витримати!
Соня витримує:
– Не крици ти. Поставив книзки в туалет сам, і хоце, сцьоб їх не рвали їх. Не став їх туди, от. А туди, де не рвуть.
Іде з Анатолієм до ванної.
Володя приголомшено падає в крісло. Виймає з кишені хусточку, щоб витерти лоба.
Додолу з брюк випадає папірчина. Володя піднімає, читає:
– "Я тебе люблю. Якби ти знав, як я тебе люблю".
Тетеріє.
Коли час швидко лине, то він пахтить вокзалом.
У хаті пахне ж телевізором.
Соня не дає Володі додивитися веселкову телепередачу:
– Ти сходив поговорив з директором узе?
– Ні.
– Завтра сходис ти?
Володя дивиться на таблицю альфа‑ритмів.
– Ні, не піду. Несприятливі біоритми. Сама б сходила.
– Я не змозу говорити з директором я. А ти з – вцений! ЕМНееС!
– Так, еМНееС, вічний еМНееС. А ти – начальниця пральні.
– От і поговори ти. Ато в Лєноцки пропадуть математицьні здібності вони, – казала, наче знала, що це таке.
– Здібності – не пропадають ніколи. Бо вони успадковані від батька.
– Яксьцьо її в цьому році не переведуть до математицьного класу тепер, то на той рік – буде пізно тоді. Тобі – наплювати на все, крім своїх біоритмів їх!
Кидається на таблицю альфа‑ритмів, ненависно дере.
Володя:
– Уже? Віднеси в туалет, книжки ціліші будуть.
– Тобі на все наплювати тобі! Якби ти тоді не потратив усі гросі, ми б могли зити в кооперативі тоді.
Тут він не згоден:
– До речі, в кооперативі б тоді жила Ніна з Юрою.
– Ось би вона там зила! Я б там зила я!
– Краще б ти жила в Херсоні. В чудовій квартирі. Вертольотній своїй. А мені – одновалентно, де жити.
– Говори по‑людському! Оці віцні словецьки твої. Скільки ти на їх потратив гросей, а сцьо толку де? Мозна було б ісце один кооператив побудувати на їх. Цим тратити гросі на книзку, складав би їх красце на книзку.
– Мені обридла твоя вічна втеча в дійсність. Піду‑но я до бібліотеки краще.
Встає. Йде до туалету.
З кімнати чути фортепіанні гами.
Чутно диркотіння вертольота з‑за вікна, його перекриває голос Оленки:
– Мамо! Оно – твій тато летить.
Дзвонить телефон, Соня знімає слухавку:
– Алло.
– Алло, Люся? – тривожно питає телефон.
– Алло, тут ніякої Люсі не зиве тут.
– Алло, я їду в Київ, алло! Що? Я не чую нічого!
– Тут Люсі ніякої нема її, ясно?! – волає Соня.
– Я й кажу, здрастуй, Люсю! Я взяв квитки з Миколаєва, ало! Я скоро буду!
– Яка Люся?
Кладе трубку. Двері несподівано розчахуються Люсею:
– Що ж ти кладеш? Це ж – мені!
– Ти сцьо – дала нас телефон дала?
Люся не може одхекатися.
– Ну він – дуже наполягав, я й дала.
– Ти б сказала, сцьо в тебе нема телефону, от, – підкопилюється Соня.
– Я так і сказала, але він не повірив, що в такої жінки, як я, нема телефону, – одкопилюється Люся.