Скоро ви в цьому переконаєтесь, бо я збираюсь переселитися до свого друга. Нащо вам, власне, чекати кооперативу? Ну, як ви на це дивитесь? Тільки щиро.
Щиро — Шепіт зрадів: окрім усього, це розв'язувало проблему пошуку якогось житла, бо повернутися до матері він таки ж не міг.
— Ну ви ж і молодець! Зіграємо два весілля,
— Тільки не два. Це смішно — влаштовувати весілля жінці мого віку, ще й з тим, з ким знаєшся так давно... Світлана з п'ятнадцяти років обох нас називає предками. А вам, звичайно, треба. '
— Ми — скромно, якомога скромніше в якомусь маленькому кафе.
— І правильно. У нас немає потреби демонструвати перед сусідами свій добробут.
Вікентій пройшовся кімнатою.
— Хочете сказати, я можу сюди переселитися? Навіть із завтрашнього дня?
— Авжеж. Принаймні звільните мене. Я ж не могла покинути Світланку, не влаштувавши її життя.
Катерина Петрівна знов засміялась, і Вікентій подумав, .що це ж таки щастя — мати щиру й доброзичливу тещу.
— Я гадаю, що всі ми здружимось і заживем чудово.
— Я теж.
— Катерино Петрівно!
— Що, голубчику?
— Я хочу з вами порадитись.
— Будь ласка.
— У мене прикрощі. Ну, ще не прикрощі, але я ризикую встряти в них. Я взявся захищати цілком законні інтереси одного винахідника, на мене ж тиснуть і вимагають, щоб я відмовився від цього наміру. Чим це мені загрожує? Я можу втратити другу роботу.
— Хочете сказати, що менше приноситимете грошей? — спитала Катерина Петрівна.
— І це.
— Голубчику! Ви думаєте про сім'ю?
— І про сім'ю.
— Не треба. Раз і назавжди скиньте з життєвого рахунку цей аргумент.
— Як?
— А так. В ім'я сім'ї люди йдуть на компроміси, вважаючи, що сім'я виправдовує все, але вона не виправдовує нічого. Навпаки! Саме заради сім'ї і не можна робити найменших поступок перед совістю: дітям треба будувати не добробут на високому рівні, а чистий і красивий світ. Тільки тоді вони виростуть справжніми людьми. Сім'я, яка штовхає на моральні злочини, не має права на існування — зрозуміло? Тож захищайте свого винахідника: не купите килимів, не заб'єте сервант кришталем — тільки й біди! Що менше в хаті непотрібних речей, то краще. Правда, Світланко?
Світлана зайшла нечутно: в плащі, але вже перевзута в домашній капці. її обличчя без окулярів, як завжди, здавалось особливо милим та беззахисним.
— Що, мамо?
— Я пропоную Вікентію тут оселитися, я хочу швидше тебе збути з рук і стати вільною. Нащо ж йому ошиватися по чужих квартирах? От учора дзвонила Анна Семенівна й ніяк не хотіла повірити, що він не в нас отаборився — і мала на те підстави. Де ж йому справді бути?
"Он воно що...— подумав Вікентій.— Таж вони про все здогадались. Ще й дипломати!"
Обличчя двох розумних та гарних жінок на мить злилися в одне, і в ньому виразно проступили Агнесині риси. "Хай святиться ім'я твоє, моя нещаслива любов..." Та видиво минулося: одна мала стати його коханою дружиною, а друга — мудрою старшою сестрою, бо матір'ю їй бути не личило. "Мати для мене залишиться одна",— подумав Вікентій.
Прикривши двері, він набрав у передпокої свій номер:
— Що за комедію правлять твої? — почув.— Ти в них, а кажуть, що тебе немає. Нащо?
— Тепер я в них, а вчора і справді був не в них.
— Таж це неправда.
Глибоко зітхнувши, Вікентій сказав:
— Це правда, й буде краще, коли ти мені віритимеш. Мені ні з чим було ховатися від самого початку. Тепер я справді залишуся у них. Точніш — у Світлани.
Мати помовчала, потім сказала безбарвним голосом:
— Ну що ж, дай боже, дай боже, аби все було гаразд. Не забувай про мене все ж таки.
— Дзвонитиму щодня.
...Початок і кінець усіх бід — у людській душі. В душі Вікентія жила готовність до радості, й була вона така всемогутня, що вірив — мати рано чи пізно приєднається до веселої команди його сімейного вітрильника, яка зараз лаштувала гарну й смачну вечерю. "Аби ж тільки це сталось не надто пізно..."
Потім був вечір, і горів у кутку торшер, і пахтіли жовті троянди, і ледь подзвонювало шампанське в келихах — його приніс другий "предок", Микола Петрович,— і було так тихо, що стало чути, як на бруківку упав перший каштан — звук пролунав, немов постріл із стартового пістолета, що віщував початок осені.
Чи знав про це хто інший у їхньому домі, а вони знали, бо ж були закохані, бо любили життя не лише за його радощі, бо мали відкриті світові душі, й світ робив їх причетними до всіх своїх таємниць.
"ПЕРЕМОЖЦІВ СУДЯТЬ"
У залі районного суду — дві учнівські дошки; старі та чорні — в школах такими давно не користуються. Під тією, що праворуч, прихилено до стіни чимало рурочок ватманського паперу, біля протилежної — одна. Креслення, формули, графіки... До перерви праворуч сиділо багато людей, однак вони пішли, винісши на взутті не одну канцелярську кнопку,— до залу повернулося тільки четверо. їхні опоненти непомітно з'їли пачку сухого печива, підставляючи долоні, аби крихти не падали на підлогу, й з місця не зрушили. Розмовляли пошепки.
Алла Равер і Петро Гресь сидять обіч Левандовського, й Олександр Миколайович по черзі їх обіймає, випитуючи новини. Здається, старий так і не збагнув, що колишні його "пташенята" представляють два різних табори, бо ж прийшов з добрячим запізненням — втім, навряд чи це його й цікавить. Петро відповідає стримано, неохоче, і на його обличчі написано те, що він кілька разів повторив у виступі:
"Ми працювали. Звичайно, в нас були труднощі, та ми б їх неодмінно подолали. Чому ж це тільки Хвильовому честь? Ми і без нього перейшли б на багаторядний спосіб виробництва супертонкого волокна. Рано чи пізно, а перейшли б. У всякому ділі є труднощі, але їх долають.
Сенечка:
"Таких людей, як Хвильовий, треба з перших їхніх кроків ставити на місце. Це ж хтозна до чого докотитися! Джиглюк, можливо, і сам би придумав що-небудь незгірш, але ж він керівник, і це в нього забирає всі сили. Тим часом він теж хоче рости й зміцнювати своє становище науковими ступенями. Цілком природно, що всі роботи підлеглих мають увійти до його докторської — на те він організатор. Як же інакше? А Хвильовий не включив Валерія Дмитровича у заявку на винахід як рівноправного співавтора, та ще й виніс інформацію за межі виробництва. Ну, це просто обурливо. Невже суд не врахує морального боку цього питання?"
Левандовський:
"Валерію Дмитровичу, ой, Валерію Дмитровичу.... Чудовий зріст... усмішка... жести... З самої вдячності до природи, що обдарувала так щедро, належало б бути порядним, аж він он як..."
Геннадій:
"А, щось не те виходить... Не поділяю я Сенечкіного оптимізму. Джиглюк зібрав свою докторську буцімто на доробку — знаю! Спускає вітрила наш майбутній директор інституту — який вже там інститут! Еге, я бачу, до чого йдеться... Тут аби втриматись на плаву. І нащо я погодився виступити?"
Алла Равер:
"Старенький зміцнів, посвіжішав на пенсії — так приємно його бачити... А ніхто ж його й не згадав,— так, ніби й не було такого в базальтовому ділі. Гресь лементує: "ми> "ми" і підшиває до цих "ми" Сенечку та Геннадія. Знайшов бувалих винахідників! Так і було б, коли б я не вмовила Олександра Миколайовича з'явитися. Маєте ще одного свідка! Що, не чекали?"
Микола Кузь:
"Здається, це з Колумбом сталося? Ага,— хтось там закинув йому, що все було аж надто просто — плив собі, плив та й ненароком відкрив Америку — подумаєш, заслуга! А той Колумб, здається, простягнув варене яйце й попросив його поставити на попа... Звичайно, ніхто цього не зумів зробити, а Колумб легенько тюкнув крашаночку носиком і... Цей Хвильовий із тих, що вміють ставити краша— ночки сторчма... ох, боюсь одного,— а раптом судді не зрозуміють, що це не кожному дано — просто розв'язувати складні завдання, що це й називається талантом. Таку людину вижили! А експерт виступив переконливо, не марно наші так клопоталися..."
— Встати, суд іде!
Вікентій Шепіт кудись побіг, поскаржившись на термінові справи. На червоне світло форсували вулицю Сенечка й Геннадій, навіть не сказавши "до побачення" — а нащо їм? Трохи підняв капелюх, ввічливо вклонившись, старенький Джиглюків попередник і сховався під великою парасолею.
А дощ скінчився. Рекламні вогні відбивались у калюжах, і вулиця була сповнена примарних барв та рухів, ніби над нею прошумів карнавал. Пропелери світла вибивалися з вікон будинків, повільно обертались навколо ліхтарів — туман спадав на очах. Плащик кольору слонової кістки мелькнув біля автобусної зупинки: уява домалювала миле обличчя із світлими брівками, великими й тихи? ми очима — щемкий образ нездійсненного, забороненого, забутого.
Ото через те смутно? Чи, може, тому, що згадується ще один такий самий подощовий вечір з пригодою, яка зненацька ввірвалася в твоє стабілізоване життя? Запах острова... Ти був, як нива навесні, що їй належить зростити на собі врожай, як переповнена дощем червнева хмара: на порозі зрілості ти відчув себе по-справжньому молодим, бо ЖИВ З ПОСТІЙНИМ відчуттям польоту Й'ШДНИНІ завжди тужитимеш по ньому. Завжди. Ти не вступив у велику й світлу будову базальтового діла, яка тобі марилась, коли не спав ночами над кресленнями проекту печі, коли споруджував її, коли вперше ввімкнув струм, коли взяв до рук віхоть білих ниток. І думки твої — зерна майбутніх винаходів знов ляжуть на дно пам'яті, не маючи де прорости, щоб зрештою загубитися у буднях. "Не я винен, що так сталося. Зі мною погано повелися — рішення суду тому підтвердження. Я переміг, а переможців ніхто не судить... не судять і вони себе. Переможцям належить тріумфувати".
Ні, переможців судять!
"На кого ти покинув власне дитя? Як міг зректися того, у що вклав стільки душі?"
"А що робити, коли ти народився думати й працювати, коли ти безпорадний перед такими, як Джиглюк, коли не маєш зброї, аби прийняти бій на їхній території?"
"А пробував? Образитися, піти — найлегше. Ти — хмара, яка забрала з собою благодатну зливу, ти — нива, що не випустила до сонця зелені паростки. Не маєш права дати засохнути на пні своїм задумам: твій хист належить не лише тобі. Ти міркував над безплатиновим виробництвом базальтового волокна? Знайди свої розрахунки і сідай за них".
Плащик кольору слонової кістки знов зринув з туману: його володарка мала чорне волосся, що вибивалося з-під в'язаного берета.