Можливо, ньюйорківці дещо перебільшують. Але коли артисти заходжуються кричати й погрожувати один одному, то тих булав і ятаганів над їхніми головами миготить стільки, що можна подумати: "Все, Філадельфійський національний музей пограбовано. Як прийшло, так і пішло". Але що найдивовижніше, жоден з того пістоля нікому не пальнув межи очі і жодна голова не впала на сцену, не полетіла в залу. Просто якесь ошуканство за тридцять п'ять доларів. Кричать, співають, шпагами чи шаблюками розмахують, і хоча б хто штриконув когось як слід. Ударив би так, щоб він на ту сцену не те що за тридцять п'ять, а й за цілий мільйон доларів не поткнувся.
Я пригадую кілька фільмів жахів, квиток на які – три долари. Це якщо його придбав наперед, а якщо перед початком сеансу, то вже мав платити шість доларів. Але це так, між іншим. Повернімося до отих фільмів. Там тільки вимкнули світло, як екран став червоний від крові. Щоб її було якомога більше, чого там тільки не застосовували – і сокири, й алебарди, й томагавки. Часом вводять елементи сучасності: хтось кілька бульдозерів прикотив, і почали чавити недобитих. Ото фільм! Усім фільмам фільм. Правда, електром'ясорубок ще не застосовували. Я дивився уважно, хоча й періодично, бо час від часу зі страху очі заплющував, але не думаю, що таке міг проморгати.
Криваві сцени відбуваються переважно у печерах. Печерах доісторичного періоду. Ери неандертальців. Гадаю, що кінопродюсери чинять дуже правильно. У новоспеченому Вавілоні, пардон, Нью-Йорку, живуть люди різних національностей, народностей, кажуть, що є окремі племена. Зі своєю мовою, культурою, традиціями. Треба ж якось їх привчити до однієї мови, культури, звичаїв, традицій. А з чого найкраще починати? Звичайно, з печери. По-перше, в кожного індивіда є щось атавістичне, печерне, а тут коли той ген продумано посіяти на відповідний ґрунт, та пробудити його, та поливати, та плекати, – уявляєте, що з нього виросте! Тисячу-дві таких фільмів, і вважайте, населення само по собі почне катастрофічно скорочуватись і ставати однорідним. А як сюди додати ще сотню-другу фільмів про пришельців з інших світів, монстрів, про різні стихійні лиха. Скажімо, такі: на Нью-Йорк повзуть мільярди пацюків. Або з усіх усюд вирушають сюди оси й бджоли і над хмарочосами між ними зав'язується битва. Оси поклали собі відплатити бджолам як віровідступникам своїм, що, мовляв, продали свій труд і мед людству. Можете уявити собі цю битву. Жодна з битв світу не може навіть приблизно зрівнятися з такою. Ніщо її зупинити не може. Ні кулемети, ні гармати. Навіть пожежні команди, озброєні вогнеметами, виявляються безсилими. Вихід один – у космос або на той світ.
Найпоміркованіші із ньюйорківців кажуть, ніби уже вичерпався весь запас тварин і комах для фільмів, що стали сьогодні такими модними в США. Я поїхав було в Голлівуд. Хотілося якось допомогти американському народові, який страшенно потерпає через відсутність чогось нового, шикарного, грандіозного. І я подав цікаву ідею. Голлівудівці залишилися мною задоволені й навіть попросили зіграти одну з ролей у фільмі, але я скромно відмовився. Замість своєї кандидатури я запропонував кандидатуру президента. Він чимало виконав ролей, але такої на його рахунку нема. Фільм до геніальності простий. Дія відбувається у районі Філстона. На дерев'яному ліжку у стилі найрозбещенішого короля Франції Людовіка XIV лежить типовий американський товстосум із своєю коханкою. Вона повернулася до глядачів своїм святковим обличчям. У цей час підступна блощиця (у стилі кардинала Рішельє) падає зі стелі на те єдине місце, яке давненько не бачило сонячного проміння. Коханка скрикує. Бос також. І коли вони знаходять порушника їхньої ідилії, вона (можна її назвати Челсі) каже:
– Пупрікс, якщо ти пошкодуєш для мене своїх мільярдів, ти мене ніколи більше не побачиш у твоєму дерев'яному ліжку. Навіть у тому випадку, коли б на ньому одночасно спали мадам Помпадур і мадам Ментенон. А ти його придбав за три мільйони доларів. Поклянись мені, що моє бажання – це твоє бажання.
– Клянуся, Челсі, але дозволь...
– Не дозволю, поки ти не вислухаєш мене...
– Я тебе слухаю, Челсі. – Він припадає своїми губами до неї, але вона грубо його відштовхує:
– Ти так ніколи не взнаєш мого бажання.
І Пупрікс переставляє свої губи на інші частини її тіла.
– Ти повинен винищити усіх блощиць і бліх, які тільки є в світі. Оголоси їм війну, Пупрікс. І замов про це шикарний фільм. Тільки після появи такого фільму я знову тебе кохатиму, як і раніше.
Пупрікс клянеться, кличе до себе одягненого в ліврею лакея і наказує йому викликати вченого. І кількох продюсерів, операторів і кращих акторів Голлівуду.
Вчений здійснює певні експерименти. Пупрікс не жаліє для цього своїх мільйонів. Готується до війни віку.
Цей фільм незабаром вийде на екрани США; якщо кому вдасться його побачити, то знайте, що на авторство я не претендую. У мене таких сюжетів хоч греблю через Гудзон гати.
Даруйте, що мимохіть відірвав увагу від сцени в "Метрополітен-опері". Там якраз те, чого в нас не побачиш. Якийсь негр душить білу бестію, і це не дуже подобається присутнім. Вони пробудились зі сну, і відчуття таке, що хтось не стримається і ось-ось пальне по сцені з кольта. На щастя, артисти щезають за кулісами, й тільки це їх рятує від кулі фанатика.
Потім з'являється інший тип невідомо якого походження. Про це чомусь не повідомляють. Штани до колін. Литки – в білих панталонах чи в крагах. Черевики не то парусинові, не то з грубого домотканого полотна. За поясом – два пістолі, але з усього видно, що будь-коли може перейти на кольти чи нагани. Бо таким його пістолем навіть шапки не зіб'єш з того, хто сидить у шостому ярусі і щось вигукує. Типу "Браво!", "Біс!".
Услід за ним вийшов якийсь дивак тільки з кинджалом. Сам білий, а одяг чорний, як у ватіканського монаха. Той, що в панталонах, почав кричати на того, що в сутані. Але цьому, що в сутані, гальки до рота не клади – виплюне. Він як загорлав, так у того й тюрбан з голови злетів. У залі навіть в останніх рядах попрокидалися і з переляку зірвалися з місця, а тоді отямились, вдали, що все зрозуміли, і, стоячи, почали аплодувати. Бачачи цю публіку, думав, хто з них більші артисти: ті, що на сцені, чи ті, що в залі.
Вирішити цієї проблеми не встиг, бо вискочив третій, з булавою. І так загорлав, що тим двом не було чого робити на сцені, і вони кудись тихцем щезли. Джентльмен з булавою вигукував речитативи доти, поки не збудив якусь дівицю, котра спросоння вискочила на освітлену сцену і, хоч крикун з булавою стояв напроти неї, вдавала, що прислухається, звідки до неї долітає його могутній голос. Мабуть, таки ще не прокинулась як слід. Бо так його й не помітила, доки він не обернувся і не схопив її за руки – для цього йому лишилося тільки притиснути її до грудей і заспівати разом. Це у них дуетом називається. Та так радісно виводять, ніби тисячі літ не бачились. Хоча всьому світові відомо, що стільки ніхто, окрім Вічного Жида, не живе. Але він десь вештається по світу і хоч як просить у всевишнього смерті, той йому не посилає. Дивак – Вічний Жид. Прибився б на Бродвей о першій годині ночі. І якщо вже так хоче смерті, не дав би котромусь вимагачеві двадцяти рекомендованих комісаром поліції доларів, і той би сам його кокнув, не посміхнувшись. А коли дізнався б, що у Вічного Жида ще й страховий поліс є на певну суму, то перемолов би його так, що і всевишній не міг би знайти.
Наприкінці повискакували цілим гуртом зі старовинною зброєю в руках. Цього разу, мабуть, Метрополітен-музей пограбували. Але від тієї зброї й цього разу ніякої користі. Ніхто, як і тоді, не зітнув нікому голови, не бабахнув у груди. Суцільний обман мільйонерів.
Сьогодні ця зброя тільки для музею. В Америці тепер продається найсучасніша. За гроші ви тут можете танка купити, поставити його біля своїх воріт і час від часу наводити жерло гармати то на одне вікно сусіда, то на друге. І так, доки він не вискочить на хмарочос. Можна й атомну бомбу придбати й висадити в повітря сусіда разом з хмарочосом і всім тим, чим Нью-Йорк сьогодні хизується перед цілим світом.
У тих, що сиділи в залі, одяг значно багатший, ніж у тих, що на сцені. Ті, що на сцені, просто жебраки. З великої літери.
Особливо жінки поважного віку. Чим старіша жінка, тим пишніше, багатше вбрання. Чим старіша, тим дорожче одяг. Диво якесь.
У залі душно, а в них на плечах горжетка чи манто, та ще таке, що хоч у гості до ескімосів їдь – не простудишся. А які шубки! Шубки з тих тваринок, які не встигли навіть потрапити до Червоної книги. У США, правда, Червоної книги не визнають, вони давно завели свою і називають її чомусь Білою.
Дами всі в діамантах, серпантині. А золота... Золота стільки, що якби копнути глибше, то в кожної, певен, персональний Клондайк.
А ті, що на сцені.. В заключному акті повиходили, як манхеттенські жебраки. Начебто їх хтось за лаштунками пороздягав. Саме лахміття на них. Як зчинили галас. Один не встиг кінчити, інший підхопив. Після цього вже нічого не зрозумієш. Скільки не намагався щось збагнути, – не вдалося. Крик чув, музику чув. А от слів розібрати не міг.
То хіба можна це порівняти з фільмами про Джеймса Бонда? Там усе як на шаховій дошці. А тут? Скільки не намагайся – не здогадаєшся, чому це мистецтво вічне, а те таке тимчасове. Отже, Джеймс Бонд – це вам не Гоген. Гогена треба розуміти, а Джеймс Бонд сам тобі в душу влазить. Сиди, дивись, пережовуй і ковтай. Спецінтелекту для цього не вимагається. Тут чим дурніше, тим смішніше. Задум продюсерів благородний: показувати усе так, щоб і та, що вперше в кіно потрапила, все зрозуміла без слів. Оце мистецтво! А то: "Трубадури", "Дон-Жуани", "Фігаро", "Чарівні флейти", "Перстень Нібелунгів". Це ще сприймається. Перстень це завжди цікаво. А решта? "Сивільський цирульник", скажімо. На Бродвеї такі цирульники, що як поголять, то й мама рідна не впізнає. В будьякому фасоні. І ніякого після цього "Бал-маскараду" не треба.
Тут ще можуть піти на оперу "Аїда" або на "Роберта-диявола", але за умови: якщо вже пекло, то пекло, а якщо диявол, то диявол, щоб навіть чортам ночі страхітливими ввижалися.