Ви ось перед хвилиною назвали навіть його ім'я.
Козак перекладав Іванові слова татарина.
– А що, не казав, – замітив Іван, – що се справа Бялоскурського?
– Так саме він називався, – сказав татарин. – Він тут у селі шукав когось, якоїсь дівчини для Чікалі-баші.
– А найшов її? – спитав Олекса.
– Чому би не мав найти? – відповів татарин. – Аллах завсіди ласкав на сих, що увірують в нього.
– Мовчи, псявіро! – крикнув Олекса. – Чи ти думаєш, що коли тебе зараз не вб'ємо, то не зможемо вбити пізніше? Де ваш кіш?
– По тому боці села, у липовому ліску, – була відповідь.
– А бачив ти сю дівчину?
– Бачив, – відповів татарин, а його очі аж засвітилися від згадки про се. – Вона справді гарна, наче гурія в раю Аллаха, і я бажав би, щоб ся, яка колись по смерті в раю подасть мені чарку розкоші, була б хоч через половину так гарна, як саме вона. Її і до султанського гарему не було б мало!
– Що вона за одна?
– Аллах знає, ефендім. При ній був лише старий батько, що дуже люто боронився, а навіть убив кількох товаришів при нападі. Він мав великі сиві вуса та глибокий кривавий зубець над правим оком.
– Де ж ти його побачив, що так добре тямиш?
– Я бачив його, бо я сам убив його ятаганом, зайшовши збоку.
Татарин розказував усе те спокійно, наче чванився своїм ділом.
Олекса усміхнувся люто.
– Чи ви знаєте, вашмость, – сказав до Івана, – що татари приходили лише сюди за вашою сестрою, щоби її пірвати для гарему турецького капудан-баші, а сей ось мурзака вбив вашого батька власною рукою.
Іван здригнувся увесь і нагло, неначе лютий звір, кинувся на татарина…
6. На край світа
Поява татар викликала у цілому повіті та в усьому Руському воєводстві несказанний переполох. Коли б шляхта з усього краю з'їхалася була разом, то її, певно, набралося б більше, чим було усієї орди. У кождого посесіоната було чимало гайдуків, пахолків, оружних хлопів, а дрібної загонової шляхти могли на поклик явитися тисячі. Але поклику не було, а гадка про опір татарві навіть не постала в умах подільських вельмож. Саме ім'я татар пройняло їх страшною тривогою, немовби якась несамовита сила привела сюди сі дикі полчища та сама заступалася за них. Шляхті видавалося самозрозумілим, що татари непобідимі або безсмертні.
Тільки пан Угерницький озброїв своїх підданих, а так само деякі шляхтичі-пограничники зібрали потрібні сили, щоби оборонити себе від напасті. На жаль, татари дуже добре знали, що сі вибранці – се здебільшого українці, а їх ватаги складаються з козацьких зайдів та молодої убогої православної шляхти, тому-то й вони старанно оминали сі укріплені та боронені двори, а накидалися на безголове і трусливе панство.
Як при кождому нападі, так і тепер польська шляхта втратила голову зовсім. Усі невирубані ще ліси зароїлися від утікачів, по всіх городах і містечках вешталося чимало блідих із переляку мості панів, які покладалися на висоту міських стін та на хоробрість "ликів". На поталу татарському живлу остав лише бідний, працею та здирством і панським канчуком до снаги винищений подільський мужик. Пани, які відібрали йому свободу та збрую, покинули його тепер у хвилині небезпеки та казали своєю кров'ю заткати хижу пащу татарському змієві.
Зате саме Річ Посполита приглядалася бездіяльно, а може, навіть і задоволено загибелі тисяч українського народу. Не одному зі західних панів здавалося, що татари – се тихий союзник польсько-шляхетського правління. Коли, мовляв, татари пустять крові мужикові, то відійде йому охота до бунту, і він покірно похилить голову під панський нагай.
Одного тільки не передвиділи правителі – зміни у світогляді сього окраденого мужика під ударами долі. Утративши все, раб сей ставав знову собою і з раба ставав велетнем. Він виростав ось із крові й боротьби як герой і кидав слово визову всім, хто йому брався кувати кайдани. Та тільки брався… бо ні Польща, ні татарва не мали сили знищити здоровий та благородніший від них мужицький нарід.
В часі, коли шляхта покидала двори, достатки, землю, піддані гуртувалися у ватаги після кождого нападу, а в роздертих горем серцях, наче криваве зарево пожежі, сходила месть! І вони йшли шукати її, та не на захід, але на Запорожжя, де з мужика виріс козак, де тисячі справних та добре озброєних месників виїздили з-під низеньких курних стріх на кождий поклик рідного краю.
Страшно гостювали в сім році татари на Покутті та Поділлі, а за весь час своїх мордів, пожеж та грабіжі не побачили піднесеної проти себе збруї. Сотки сіл та містечок пішли з димом. Тисячі народу вигинули від огню та меча, а дальші тисячі пішли своїм доробком годувати кримців у Перекопі, працюючи на них власними руками, або власним тілом та кров'ю відновляти застиглу життєву силу розніженого у свойому гнилому спокою турецького велетня. І пішов, піднявся один великий плач по всій Україні, а йому відповів оклик гніву озлоблених месників.
Зате небагато шляхти згинуло від нападу, тому й гадки у неї були зовсім відмінні. Не один із панів, вернувши по нападі до свойого майна, не находив ні одної стріхи, ні одного Кріпака, бо всі, що уйшли з життям, відплили на схід під козацький присуд. Радо були б пани пішли за ними й собі, щоби оружною рукою погнати у свої стайні нового робучого товару, але що ж? І на се недоставало шляхті сили. Щоби піти у степи, у Дикі Поля, на се треба було відваги, а то більшої, чим до вбиття мужика на гумні…
Тим-то й гадки панів, що вертали, зайнялися чимось іншим. Немов вовки, що, замкнені в одній спільній ямі на голодову смерть, пожирають себе взаїмно, так голодна та обдерта шляхта почала між собою гризтися за останки майна, наїздити себе взаїмно з позбираною голотою та процесуватися по судах.
І ось, неначе маляр, який вогкою ганчіркою одним махом зітре з полотна щойно намальований образ, і ніхто навіть не вгадав би, яким був його зміст, так і тепер затер страшний, від десятиліть небувалий напад татарви всі давні свари, пригоди та ворожнечі з пам'яті сусідів пана Угерницького. Всі мали, бач, аж надто багато діла з новим укладом відносин.
Двір у Лошневі був неначе сим плесом, яке найдеться й посеред найбільше скаженого виру. Всі вороги потратили майна, а уцілілих засівів не було кому зібрати. Подекуди появилося вправді кількох мужиків або гайдуків та пахолків, але мужики збирали, що можна було, для себе і щезали опісля з виду панів, а гайдуки, покинувши голодне панство, грабили та нищили все те, чого не знищили татари.
Пан Угерницький виріс одразу до значіння одного з найперших мужів у повіті, бо се, чого не міг добитися довголітньою службою королеві, осягнув тепер кількома тисячами злотих. Він позичив їх на "поминай, як звали" деяким сусідам, які брали хоча здебільшого відбудувати зруйновану ворогом субстанцію, а за се обіцювали не інстигувати справи пана Зглобіцького.
Вправді єгомость пан Задрипа доручив, а радше підкинув пану Василеві кілька позовів, але на означений реченець позовники не ставилися. Через се упадала ціла справа за здогадний "гвалт", довершений на особі шляхтича та за обиду духовника. Одначе інше горе чорним крилом покрило лошнівський двір. Від сього горя не можна було відкупитися ніякими сумами, годі було не зігнутися, не схилити чола під його огонь. Воно гірко буває плакати за помершим, але стократ тяжче оплакувати живих.
Коли б Галя була померла від пошесті або загинула на пожарі, пожаліли б її брат та суджений, пожаліли б і перестали. Живий живе гадає, а час – се великий лікар… Але жити з сею думкою, що дівчина десь у степу волочиться з татарським кошем, щоби відтак доконати своїх днів у поганому гаремі бусурман, – се було просто страшне. Першої днини по нападі ніхто навіть не підходив до Юрка. Всі шанували його біль, бо знали, що потіхи не може йому дати ніхто, крім Бога. Цілу днину ходив молодець по саду туди й назад, змагаючись зі своїм горем. Воно виросло перед ним, мов велетень, та придавило його, немов вагою могильної землі. Мряка, чорна, непробитна мряка смерті, обдавала його відусіль, а її не можна було продерти ні руками, ні умом.
Безрадність!.. Юрко знав, що йти у степи за татарвою тяжко, майже неможливо. Ледве чи яка сила могла вирвати їм добичу насильно. Викрасти бранку з коша могли тільки люди так само зручні, підступні та вправні у підходах, якими були татари, і то тільки тоді, коли знали, де саме той кіш та бранці. А хто ж міг відшукати дівчину у сих тисячах, які вже за два-три дні мусіли бути зібрані у величезному таборі повертаючої орди.
Не було надії і на се, щоби при нагоді якоїсь битви жовнірів або козаків із татарами напасти на кіш та освободити полонених, а в їх числі і Галю! Річ Посполита не мала війська на оборону південно-східної границі, і тільки гіркий сміх поривав усякого, хто погадав, що найбагатший та найкращий край усеї держави кинено на поталу юрбі варварів.
Давніше було се Юркові байдуже – чи є, чи нема на окраїнах Річи Посполитої безпека й лад. Тепер, коли сам на собі збагнув наслідки сеї безсовісної недбалості та безсилля, якась нова, небувала, скажена лють на Польщу та її порядки хапала його за горло. Як у кождої людини в горі, так і в нього раз у раз виринало питання: хто винен? А найшовши відповідь, аж скреготав зубами бідолаха та хапав за шаблю у безсилі й злості і не знав, проти кого добути її з піхви.
Дарма! Юрко опинився перед непроходимою стіною, якої ні мечем протяти, ні перелетіти не міг ніхто! При вступі на Дикі Поля кінчилися всі змагання людей, а починалася власть темних, необчислених сил, і кождий, хто бажав у них що-небудь осягнути, здавався тільки на Бога та його ласку. Ні хоробрість, ні підступ не покажуть дороги на пустині, і ні сила, ні завзяття не дадуть людині можності полетіти за птахом.
Татари були і – щезли!.. Хто знає, якими шляхами чи стежками повели вони дівчину? Хто відбере її? Ніхто, хіба Бог, а без його помочі оставало молодцеві тільки одно – згинути! Піти в степи, наскочити на татарську ватагу, врубатися в неї та дорого продати життя…
Але що ж? Чи поліпшить він сим долю дівчини? Ах, у сьому-то й найбільша заковика, що, попри всю розпуку, біль та жаль, все ще десь у куточку жила надія або тінь надії, бліда, слабка, але несумнівна. Юркові невільно було гинути, доки Галя могла надіятися, що колись дійде до неї вісточка з Поділля, а може, може, явиться якась можливість викупити її з ганьби та неволі…
Ходячи по саду, Юрко не замітив, як запав вечір.