Робила вона це не спеціально, але якщо маленьке дияволятко сидить всередині тебе, нема на те ради. Віталіна підвелась і почала виймати фотоапарат із футляра. Звісно, могла зробити це раніше, але ефект був би іншим. Тепер увага присутніх була прикута до неї, а не до ректора. Принаймні чоловіки на законних підставах могли розглядати груди і ноги Віталіни. Найперше цим скористалися молоді хлопці з добровольчого батальйону "Правий сектор".
Віталіна пройшла у прохід між рядами і зблизька хотіла зафіксувати членів президії наукової конференції. Власне, вона вже двічі чи тричі блимнула фотоапаратом перед цим, але тепер обрала інший ракурс. І тут ректор університету, мабуть, не витерпів нахабства журналістки і конкуренції в її особі. Він запропонував вшанувати хвилиною мовчання пам'ять Кирила Іващишина. Всі підвелись зі своїх місць. Віталіна застигла на місці. Тепер ті, хто стояв позаду неї, могли спостерігати за нею з іншого боку, сантиметр за сантиметром вивчаючи її ніжки та ще й дупцю як бонус за саму присутність тут. Якби хвилини мовчання справді тривали у нас по шістдесят секунд, то вивчення достоїнств Віталіни здійснювались би довше і пішли по другому і третьому колах. Але через якихось секунд двадцять п'ять ректор усім подякував. Присутні почали сідати, а Віталіна продовжила фотографування. Тепер її жертвами стали бійці батальйону "Правий сектор", що їм надзвичайно сподобалось.
Ведучий наукової конференції Степан Іващишин запросив до слова односельчанина свого покійного батька. Андрій Чернюк розчув лише його ім'я, а прізвище розлилось у повітрі. Поставив у блокноті три знаки запитання, щоби потім уточнити, хто це був. У руках він мав допотопний фотоапарат, не такий розкішний, як у Віталіни, але головному редакторові газети "Дрогославщина" вистачало і його, бо світлини у газеті виходили якісними.
Якщо придивитись уважно, односельчанин Кирила Іващишина був подібний на Степана Бандеру передвоєнних часів. Андрій Чернюк бачив одну з таких фотографій Провідника ОУН в якійсь книжці. Жвавий невисокий чоловічок говорив простою селянською мовою, але культурно, без гикань та ахань або значних пауз між словами. Він згадав, що ще років десять тому, перед Помаранчевою революцією, коли в повітрі витала зміна влади (той сказав якось інакше, але Андрій записав саме так), Кирило Іващишин розповів йому анекдот. Змісту самого анекдоту односельчанин не запам'ятав, але там була геніальна фраза: "Песимісти вчать російську, оптимісти – китайську, а реалісти – автомат Калашникова". Всі посміялись, але оратор покивав пальцем і став серйозно розтлумачувати значення цих слів. Він казав, що Кирило Іващишин уже тоді передбачив, що знайдуться люди, які заграватимуть перед Росією, не розуміючи, що тим самим можуть загубити нашу державність.
Андрієві Чернюку подобалися такі прості люди, які несли в собі народну мудрість. Він намагався майже слово в слово записати сказане ним, інтуїтивно відчуваючи й назву статті, яка міститиме цю фразу, а осердям буде розповідь цього чоловіка про Кирила Іващишина. Звичайно, він дасть і назви найбільш актуальних доповідей, які окреслюватимуть сутність філософської концепції Степана Бандери, але читачеві важливо глянути на це з житейської точки зору, тому виступ односельчанина Кирила Іващишина в цьому плані був неоціненним.
Старенький міг би ще довго розважати публіку своїми оповідками, але Степан Іващишин показав йому декілька разів пальцем на годинник, аж поки той під оплески присутніх не погодився сам добровільно припинити свій виступ. Йому плескали набагато більше, ніж ректору, а він сховався від публіки на якомусь кріслі в куточку, намагаючись стати непомітним. Мабуть, так і було би, якби не Віталіна. Вона підійшла до старенького, присіла перед ним, про щось запитувала і записувала все на диктофон. Тепер чоловіки, які були поруч, могли насолоджуватись її колінами.
53
Полковник ФСБ ніяк не міг зрозуміти, чому Путін не використовує за повною програмою Іллю Бєлова. Призначив би якесь засідання, посадив би в кутку цього чоловічка, який уміє читати думки інших людей. Якби він був президентом, то насамперед заліз би до черепної коробки Медведєва та Шойгу, хоча, здається, й так зрозуміло, що вони сплять і бачать себе в президентському кріслі. Й Іванова можна сміливо додати до цієї компанії, хоча останнім часом помітно здав. А там, дивись, знайшовся б іще добрий десяток людей, яким Путін змушений довіряти, а насправді вони відплачують йому смертельною невдячністю.
Звичайно, він розумів, що не можна силою змусити Іллю Бєлова працювати на Путіна. Але ж завжди можна знайти тисячу й один спосіб, щоби цей чоловічок погодився добровільно виконувати те, що від нього вимагають. Зрештою, він повинен усвідомити, що його мозок і здатність вгадувати думки інших людей уже стали надбанням Росії, й нікуди від цього не втечеш.
Створювати на "Об'єкті № 17" лабораторію, яка би виготовила прилад для прочитання думок людей, – справа, звичайно, необхідна. Слід, наприклад, врахувати випадковість, коли, скажімо, з Іллею Бєловим може трапитися нещасний випадок. А якщо буде прилад, думки людей вловлюватимуть і без самого Іллі Бєлова.
І тут полковника ФСБ осінило. Ну, звичайно! Як він відразу не здогадався? Його безпосередній начальник у Москві сказав, що жодна людина на світі не повинна знати про лабораторію, в якій створюватимуть прилад для вловлювання думок інших людей. Жодна! Коли відбувалася ця розмова, то для полковника ФСБ було важливо, що й генерал, керівник "Об'єкту № 17", не повинен знати про цю лабораторію й прилад. А тепер він зрозумів, що до категорії "жодна людина" потрапив і Путін. Президент просто не знає про існування цієї людини з феноменальними здібностями. Тому Іллю Бєлова сплавляють сюди, щоби використати… Щоби використати у грі проти президента? Його начальник хоче знати, що робиться у голові Путіна? Мабуть, найголовніше запитання: чи здатний той використати за призначенням ядерний потенціал Росії?
Тепер полковник ФСБ усвідомлював, що опинився між молотом і ковадлом. Якщо він вірою й правдою служитиме своєму начальникові, вдаючи, що не знає, чи Путін здогадується про існування Іллі Бєлова, – то його рано чи пізно приберуть, аби не ризикувати кінцевим результатом проекту. Якщо ж вирахують чи просто здогадаються, що він усе розуміє, то теж приберуть. У нього залишається єдиний шлях: знайти прямий вихід на Путіна і про все йому розповісти. Хоча й тут можливі несподіванки, які призведуть до плачевного результату.
Принаймні зараз не слід впадати у відчай, а дочекатися прибуття Іллі Бєлова на "Об'єкт № 17". Полковникові ФСБ прийшла навіть до голови крамольна думка: самому використати феномен цього чоловічка і стати властелином планети Земля. Але він волів у цій думці не зізнаватися навіть самому собі.
54
Генералові інфаркту тепер цікавіше слухати новини з Володею. Той безпосередній у своїх коментарях, але водночас нікому не заважає, бо з його вуст зриваються окремі фрази чи слова без розлогого обсмоктування сказаного дикторами.
Диктор читає: "Президент Білорусі Олександр Лукашенко каже, що не підтримує визнання "Новоросії". Володя в захваті плескає в долоні, ніби мала дитина.
Дикторка напружує зір. Видно, що читає з суфлера, який перед нею: "Президент США Барак Обама затвердив рішення про надання додаткової допомоги Україні в галузі оборони та безпеки на суму понад сорок шість мільйонів доларів". Володя свистить. Мовляв, мало, могли б і більше.
Зі спальні виходить Ліля і каже, щоб він не свистів, бо грошей не буде. Вона стає перед ним, затуляючи телевізор. Володя цілує її в живіт, який росте, здається, не по днях, а по годинах.
Генерал інфаркту чує:
– Я заберу тебе у Дрогослав. Там ми одружимось і кохатимемо одне одного аж до самої смерті. А хто закоханий, тому гроші не потрібні.
Ліля сміється. Дає йому легенького щигля по лобі й повертається до спальні. Вона не любить слухати новини.
Генерал інфаркту ніколи раніше не чув про Дрогослав. Ще декілька днів він боляче сприймав, коли Володя казав, що забере Лілю до свого міста, там вони одружаться і будуть жити. А він? Залишиться тут сам? Ліля заспокоювала, говорила, що заміж не збирається і нікуди не поїде. Він розумів, що вона каже так, аби він не сердився. А коли Володя став повторювати цю мантру декілька разів на день, то генерал інфаркту майже перестав на це реагувати.
Диктор читає: "Декілька колон з російською технікою рушили із України в Росію через пункт пропуску Ізварине. Майже одночасно декілька колон з російською технікою рушили у зворотному напрямку через той же пункт пропуску Ізварине. Одні спостерігачі кажуть, що мова йде про звичайну ротацію, інші – що так Росія намагається замилити Європі очі". Володя коментує коротко: "Що за маневри?".
Дикторка говорить, що Київська міська рада зобов'язала продавців маркувати товари, вироблені в Російській Федерації. "Краще б взагалі не продавали їх", – каже Володя.
Диктор читає, що американський журнал "Форбс" пише про падіння цін на нафту. Для Путіна це погана новина. Володя, зображаючи пальцями пістолет, стріляє, цілячись у телевізор. Генерал інфаркту усміхається. Дитина, та й годі! Де йому одружуватися на Лілі? Це серйозна жінка.
Дикторка говорить, що російський президент візьме участь у саміті Великої двадцятки, що відбуватиметься 15-16 листопада в австралійському місті Брисбені. І це попри те, що Росію виключили з Великої вісімки. "Суки", – з придихом шепоче Володя. Ліля б'є його по губах, коли він матюкається. Цей метод виявився дієвим. Раніше в нього через слово був мат, а тепер зрідка зривається. Політика батога і пряника. Після удару Ліля цілувала Володю в губи.
– Мені нудно! – кричить Ліля зі спальні. Коли Володя переселився до них, вона дозволяє собі вередувати і поводитись, як мала дитина.
Він передає генералові інфаркту пульт від телевізора, каже: "Тепер ви без мене" – і на інвалідному візочку в'їжджає до спальні, щільно зачиняючи за собою двері. Генерал інфаркту всміхається сам до себе. От молодь: ні сорому, ні честі. Любить він таку молодь.
Слухає новини, але думає про Лілю. Чи справді поїде з Володею у Дрогослав?
Новини ідуть суцільним потоком.
Голова Донецької обласної державної адміністрації Олександр Кіхтенко заявив, що Україна повинна виплачувати пенсії на окупованих територіях.