– Їм у школу потрібно, в кіно, тай межи дітьми, межи ровесниками своїми побути. Тепер світ такий, що від самих лише старих людей розуму, як то було колись, не наберешся. Зараз книжки потрібні, освічений гурт, кіно, бібліотеки…"
Виходило ніби краще, проте вдовольнитися своїм підходом до впертого хуторянина Гонтар усе ще не міг. Розумів, що кожне слово повинно бути вагомим і людяним. Таким людяним, щоб запало Крижеві в душу, мов зерня у землю.
Отож, наближаючись до хутора, гарячково намагався відшукати з-поміж слів своїх бодай одну зернину.
3
Коли сіли за стіл, Гонтар прискіпливо оглянув кімнату, однак нічого не сказав, тільки тяжко зітхнув.
— Що правда, те правда, — погодився з його мовчанням Криж, — тріскається. Але хата, я вам скажу, як чоловік: вистояла своє та й до землі хилиться.
Дві лампи відбивали на стінах їхні постаті незграбними тінями, що жили своїм осібним життям — безмовним і таємничим життям хатніх привидів.
Стара господиня поставила на стіл сулію з наливкою і мовчки вийшла, аби не заважати. Криж наповнив невеличкі келишки і запитливо подивився на Гонтаря.
— Випиймо за наші хати, — мовив той, підносячи келишок, — за ці наші старі "колиски".
Господарів погляд ураз потеплішав, і він вдячно підтакнув:
— А саме так, за "колиски", за них варто…
Від другого келишка Гонтар відмовився, то господар, добре знаючи його натуру, не наполягав. Від другого Гонтар завжди відмовлявся, бо, казав, "після другого келишка слова вже не слухаються людини, а людина – слів".
— Правду кажете, нас уже не раз просили переселятися, — сповідувався перед ним хуторянин, бажаючи запомогти розмові. – І не те, щоб я був проти. Але розлучатися з нею, з "колискою", як ви кажете, — тяжко. Отак, вийду на поріг та нагадаю собі про переселення, а вона, бідна, аж віконницями до мене тягнеться, благаючи не руйнувати, не кидати… Почуваюся без неї, наче сирота.
— Хіба я не розумію? Коли мене війна носила світами, ніщо так солодко не снив собі, як рідну хату. На таке заходилися, що мав би плакати уві сні, а сліз не було. Я і тепер у такій старій хаті живу, як ви.
Увійшов син — кремезний, вічно усміхнений чолов'яга, кожен м'яз якого, здається, пашів здоров'ям і впевненістю. Гонтар знав, що Федір давно хоче перебратися до села, і хутора тримається тільки через батька. Тепер депутат легко міг використати синів настрій у розмові зі старим. Одначе скористатися цією можливістю не поспішав. Привітався до Федора та й одразу ж вказав на незавершений портрет.
— Кого це ти?
— Марію, братову, — він замовк, мовби спіткнувся на півслові, й очікувально поглянув на гостя.
— Ну от, бачиш, ти вже справжній художник. От тільки гір наших на картинах твоїх чомусь нема. А чого ми, беркутяни, без них варті?
— Гір поки що нема, це так, — сумирно погодився Федір і замовк, не знаючи, що до цього додати. Лише згодом, по тривалій мовчанці, несподівано додав: — Не виходять у мене пейзажі. Людські обличчя зваблюють. Портретист я. Наставник мій, художник з міста, так і сказав мені: "Ти – природжений портретист. А нині це талант рідкісний, бо кому потрібен портретист, як у кожного в руках по фотоапарату?".
— То це, виходить, портрет Марії? – Гонтар видобув із нагрудної кишеньки окуляри і якусь хвильку уважно вивчав ще недовершене полотно.Крижеву невістку, дружину Федорового брата, впізнати на ньому було важко, проте депутат вважав, що не для того він добувався хутора, щоб видавати себе за поціновувача живопису, тому він лише покректав і повернувши окуляри до нагрудної кишеньки, і дипломатично визнав: — Щось ніби, як на те… Бо й справді…
— Марія таке обличчя має, що міг би й ікони з нього писати, — чи то виправдовувався через своє творче безсилля, чи захоплено скаржився художник. — Його б на горі, у камені, з цільної скелі вирізьбити.
— Воно так, можна й ікону, і зі скелі… — несподівано зрікся своєї дипломатичності Гонтар. – Але завжди так велося, що на кожну іконну Марію має знайтися свій іконописець. Проте, бачить Всевишній, на цю, нашу, Марію такого іконописця-богомаза поки що не віднайшлося.
До цього закиду гостя, старий Криж ревно стежив за розмовою, намагаючись за кожним словом кивати на знак ствердження. Але почувши такий вирок, спохмурнів. Як би там не було, а Федорове малярство все ще залишалося його гордістю, і на початку розмови йому подобалося, що Гонтар ставиться до синового ремесла з пошаною, а не так, як декотрі, що мають малювання за забавку, не гідну справжнього господаря, батька двох дітей. Та що там казати? Синовими малюнками він пишався так само, як і вродою невістки. Тому шкода, що під кінець розмови з портретистом депутат раптом усе зіпсував. Хоча десь у глибині душі Криж готовий був погодитись із ним.
Син вийшов і вони з Гонтарем знову залишились удвох. По якійсь хвилині мовчання господар пригадав незакінчену розмову і продовжив так, нібито ввірвано її було на півслові.
— Я вже казав сусідам, щоб не зважали на мене, а перебирались до села. Скільки мені того вікування лишилося? Але відповідають: поки ви тут – і ми коло вас.
— Воно звісно: сусіди завжди тримаються одне одного, — погодився Гонтар. – На цьому світ наш сільський стоїть.
І ще довго вели бесіду про хати і людські долі; про дощі, яких так бракувало цього літа, і про врожай… Вони переходили з однієї теми на другу з невимушеністю людей, що давно прагнули знайти собі щирого співбесідника, й ось нарешті трапилася нагода. Давні спогади переливалися у слова, зігріваючи стомлені душі їхні осінніми промінцями.
Спам'ятався Криж аж тоді, як гість почав прощатися.
— Вибачте, що неуважний до вас, але так заговорилися, що навіть не знаю, яка нужда привела до моєї хати, — проказав уже на порозі, подаючи Гонтареві випаленого гірським сонцем капелюха. – Не часто буваєте в нас, тому так на душі – ніби з рідним братом побачився.
По тих словах Гонтар увесь внутрішньо напружився. Він чекав на них. Мусив дочекатися, бо інакше його місія була б марною, він-бо вже давно втратив нитки своїх варіантів розмови з цим чоловіком. Рука з капелюхом застигла на рівні грудей. Повернувся до Крижа й тихо, але владно, проказав:
— Підіть, Василю, завтра по сусідах та переговоріть з кожним так, як умієте тільки ви. Доки стара лаштуватиме до переїзду дрібне начиння, посидьте в кожній хаті та втлумачте, що ця гора вже не для їхнього життя. Нехай на ній круки селяться, як не знають кращої місцини. Дідів наших гірка доля позаганяла сюди, а не замилування горами чи ще якась примха. Подякуйте їм — і до села… В суботу пришлемо за вами кілька машин та робітників, щоб допомогли завантажитись. Сусідом будете, тоді вже наговоримося, бо змолоду не мали часу.
— То ви з цим і піднімалися на гору? – прохопився Криж, зціпенівши з подиву. – Боже, та в такі світи пішки!..
— На те й до сільради обирали, щоб у хаті не засиджувався. За довіру дякую, а до слова мого прислухайтеся. Вдруге видертися на цю гору я вже не здатен буду, навіть якби й хотів.
І рушив за поріг, у вологий морок вечора
— Ая, ая… — збентежено проказав Криж, що ніяк не сподівався такого повороту розмови. І хоча так і не встиг остаточно вирішити, як же йому поставитися до поради депутата, бо виїжджати з хутора досі не збирався, однак стиха і невпевнено якось відказав: — Коли на розумне радите – чого б не послухатися? Поговорю з одним і з другим, ая…
Червень 1973 року
УКРАДЕНИЙ ЧОВЕН
1
… Заспокоюватися розбурхане степове озеро почало аж на світанку. Потомлені вітри сходили з сивого плеса його і, підвиваючи, довго блукали околицями села, шукаючи хоч якогось прихистку.
Хвилі потроху згасали, проте жовтава піна ще трималася берега й осідала на ньому з холодним клекотом, так само, як і злість у душі старого рибалки.
Артільний ватаг кидався від пагорба до пагорба, вдивлявся у далечінь, аж йому очі затікали сльозою, а в спаленілім мозку мимоволі зроджувалися прокляття, і такі немилосердні, що й самому Івану Кирикові хололо від них у грудях.
"Уродиться ж на світ така погань, і нема від неї рятунку! — аж заходився він люттю. — Ні за яке ремесло не береться, тільки дивиться, як би нашкодити!.."
Сонце викотилося по той бік гори, поміж двома всохлими акаціями. Ліниво потяглося промінцями до води й почало пити.
Якусь хвильку старий розгублено споглядав ранкову ватру і в такий спосіб утамовував свою злість, що тепер уже видавалася такою мізерною й недоречною перед чистим різдвом нового дня, але й цього разу не стримався, знову зриваючись на лихі помисли, а далі, вже не маючи змоги стримуватися, мало не прокричав:
— ... Бачить Бог, що я тобі, Юрку, не один гріх пробачив, не одну шкоду простив. Я таке прощав, за що рідний батько шкуру з тебе здирав би... Коли б ти його, звичайно, мав, того батька... Чи не ти недавно грівся біля артільної хатини та мало не пустив її з попелом? Ти, я знаю, що ти! І сьогодні теж без твоїх рук не обійшлося.
На світанку Кирик прокинувся від передчуття лиха, а що подібне провидіння ніколи не зраджувало його, то хутко вдягнувся і подався до озера. Він чомусь був певен, що вітер позриває човни і понесе кудись аж за Котловину, та й тоді вже ніякі чорти не повиловлюють їх і за тиждень. Або й потопить усі. Ялпуг – він же, як море: від Дунаю, поміж випаленими пагорбами буджацькими — і до самої Молдавії...
Саме сьогодні артіль мала розпочинати промисел рака, тож бригадир із самого вечора непокоївся, бо знав: лихо завжди надходить саме тоді, коли його найменше сподіваєшся.
— Але тепер уже й мені, небоже, терпець увірвався! — вигукував у ці хвилини Кирик, безпорадно роззираючись навкруги, нібито човна можна було заховати десь тут, за кущами, у запиленій і заслаблій від щоденної задухи траві. — Сьогодні ж піду до дільничного міліціонера — і тоді вже ти матимеш, що заслужив!
Обійшов пристань раз і вдруге, далі знову повернувся на пагорб і завмер на ньому, вдивляючись в надозерне літепло та ніяк не бажаючи примиритися з тим, що човни інших рибалок виявилися на місці, а його, саме його човен раптом… зник. Невже ж, – обурювався старий рибалка – у селі міг знайтися чоловік, який зважився б на такий дивовижний і незбагненно підлий вчинок?
"... Тобі що, мій човен поперек горла стояв? Чи, може, хочеш, щоб цієї святої днини я лишився на березі? Таж усе село знає, що для мене промисловий сезон цей — останній! Усе село! — звертався старий до невидимого лиходія.