Ніхто її не зупинив. Ніхто не телефонував. Вона теж нікого не хотіла бачити.
Генералові інфаркту Ліля сказала, що взяла творчу відпустку, бо працює над однією дуже важливою темою. Це журналістське розслідування. На роботу ходити не треба. Добре, що є Інтернет. Здається, він повірив. Потім скаже йому, що ж насправді сталося.
А що ж насправді сталося? Ну, не може вона щодня бачити людину, яка відмовилася від їхньої дитини. Тепер Ліля терміново робила переоцінку цінностей, аби, врешті-решт, прийти до висновку, що ніколи не кохала головного редактора газети. Це було щось інше, але не кохання. Вона не могла так жорстоко помилитись у людині. Чи все-таки правду кажуть, що кохання сліпе?
Ненависть до головного редактора газети все більше й більше наростала в ній. Але Ліля хотіла забути цього чоловіка, навіть думати про нього. Влізла в Інтернет, вишукувала всяку всячину, аби забити голову будь-яким мотлохом, але клятий головний редактор газети все ж стояв перед очима.
55
Перші страхи минули. Одного дня Соломії здалося, що вона все життя знаходиться в лікарні, і саме тут її рідний дім. Маму бачила щодня. Та намагалася всміхатися, але було видно, що якийсь тягар лежить у неї на душі. Тато приїжджав рідко. Виправдовувався. Казав, що в нього багато роботи. Соломії було байдуже. Вона переживала за маму. Їй здавалося, що коли мама без неї, тато щось їй зробить. Таке, що вже не можна буде повернути. Ніколи. Чи не все наше життя зводиться до того, що не можна чогось повернути назад? Чогось дуже-дуже важливого, без чого саме життя втрачає будь-який сенс.
Лікарка була доброю. Казала, що з Соломією все буде гаразд, вона сподівалася на гірше. Говорила це мамі в її присутності. Соломія ще не поспішала додому, хоча лікарка сказала, що на вихідні її можуть забрати, а потім доведеться ще з тиждень полікуватись, аби остаточно стати здоровою. Було видно, як напружилась мама, коли Соломія сказала, що не хоче додому. Їй краще тут. Помітила, що лікарка зболено глянула на маму, але нічого не сказала. Як вони не розуміють? Тут у неї подруги. Їм потрібна її допомога. Вони допомагають їй. А що вдома? Постійні крики між татом і мамою. Краще би вже розлучились, ніж витримувати таке щодня.
Інколи вона згадувала того хлопця, який ґвалтував її. Обличчя його не бачила, бо робив це ззаду. Раніше вона так не займалася коханням. Страх поволі покидав її, але тепер Соломія думала, що якщо й підпустить до себе якогось чоловіка, то лише не ззаду.
Інколи снилися песики. Вони по-собачому займалися коханням. Соломії було весело. Уві сні. А коли прокидалася, той жахливий зґвалтований вечір знову повертався до неї. Розуміла, що скоро повернеться додому. Тато й мама знову щодня сваритимуться?
Наречений жодного разу не провідав її. Зрікся? І правильно. Кому вона така потрібна?
56
Зенону не було зрозуміле віртуальне кохання Христини до Зоряна. Це що, різновид божевілля? Здається, він готовий був пробачити дружині, якби вона з кимось зустрічалась і дійсно закохалась. А так, не бачити людину і писати йому гарні слова про кохання – що це?
Христина, впіймана на гарячому, плакала, але нічого не хотіла пояснювати Зенону, ніби чоловік був з іншої планети і не міг зрозуміти елементарних земних речей. Вона видалила свій акаунт у Фейсбуці. Зараз треба зосередитися на народженні сина, а там видно буде.
Зенон упіймав себе на думці, що поривається розповісти Христині про Єлєну. Коханням до Зоряна дружина зачепила найпотаємніші струни його душі. З'ясувалося, що він хоче жорстоко помститися Христині. Він сам нікого не кохав і сумнівався, чи мав раніше хоч якісь почуття до дружини, окрім потреби сексу. Ображене самолюбство шукало вихід. Кращої кандидатури, ніж Христина, годі було знайти. Хотілося так дошкульно вжалити її, щоби запам'ятала на все життя.
Трохи його розвіяла донечка. Русланка просила, щоби він щось намалював у її альбомі. Потім Христина довго, аж занадто довго, ніби відчувала, що коїться в душі чоловіка, розмовляла з мамою по скайпу. Відтак Зенон дивився футбол і справді трохи забув про дружину і того клятого Зоряна. А коли лягав спати, думки перекинулись до Єлєни, яка завела собі нового коханця. Подумав, що ця жінка більше вартувала помсти, ніж Христина.
57
Андрієві Чернюку здавалося, що втрачає двоюрідного брата – Володю. З Сергієм все було ясно. Той був невиліковно заражений вірусом сепаратизму. Лише одного разу розмовляв з ним по скайпу. Більше не хотів. Якщо людина хвора і не хоче вилікуватись – ти за неї цього не зробиш. Мабуть, Сергій те ж саме думав про нього.
А Володя став іронічним. Україна? Визволить нас? Терпіти? Здавалося, жодні аргументи вже не діють на нього. Та й не було в Андрія Чернюка аргументів. Він говорив з точки зору української пропаганди, а Володя все глибше заплутувався в тенетах пропаганди російської. Його український дух виявився не таким міцним, як видавалося на початках. Звісно, і "русскій мір" він вже не сприйме за повною програмою, але й Україна віддалялася від нього на недосяжну відстань.
Андрій Чернюк намагався стати на його місце. І не міг. Віртуальна реальність в Інтернеті зовсім інша, ніж реальне життя. Це видимість паралельного світу. Життя в Лугандонії, думав Андрій Чернюк, таке ж нереальне, така ж видимість паралельного світу, якого насправді не існує.
Якось Володя натякнув йому по телефону, що їм бажано не розмовляти. Підібрав якесь слово, якого Андрій Чернюк не запам'ятав, але зрозумів, що їх можуть підслуховувати. Відтоді телефонний зв'язок з двоюрідним братом перервався. По скайпу теж не розмовляли.
Андрієві Чернюку було боляче. Йому здавалося, що мав би запропонувати Володі переїхати до нього, в Дрогослав. Мабуть, в одній розмові вже готовий був це зробити. Можливо, двоюрідний брат цього чекав. Не дочекався. З точки зору комфорту, це був би, звісно, переворот у їхньому житті. А так втрачали саме життя. Наразі родинні зв'язки між собою. Та й не знав Андрій Чернюк, як дружина на це відреагує. У цій ситуації ніби боявся насамперед втратити те, що зв'язувало його з Надійкою.
58
Поневіряння Варвари розпочалися тоді, коли вона сама собі відтяла розкішну руду косу.
Якраз о тій порі новим начальником спеціального відділу "Об'єкту № 17" став полковник, якого прислала Москва. Подейкували, що він працював у центральному апараті ФСБ, але за якусь провину його заслали сюди. Оскільки все було на рівні чуток, ніхто не намагався копати глибше, аби не мати неприємностей.
Десь на другий чи третій день свого перебування на "Об'єкті № 17" начальник спеціального відділу зайнявся розслідуванням убивства Соні. Для нього було зрозуміло, що це саме вбивство, а не природна смерть стукачки, пов'язана з повішанням Єршової. Всі ниточки вели до Варвари.
Мабуть, начальник спеціального відділу ще не знав про особливі стосунки між генералом і Варварою, а якщо й знав, то діяв доволі сміливо. Ув'язнену під конвоєм узяли з виробництва і доставили до нього в кабінет. Вона побачила перед собою огидного товстенького чоловічка, який не досягав їй і до грудей. Коли він виклав Варварі свою версію подій, вона спокійно відповіла, що це все його фантазії.
Варвара незчулась, коли отримала удар у сонячне сплетіння. Їй стало катастрофічно бракувати повітря, а перед очима попливли різнобарвні кола. Ніби крізь сон вона чула слова начальника спеціального відділу про три доби карцеру для неї.
Уже через хвилин п'ятнадцять генерал знав, що сталося з Варварою, проте не поворухнув ані пальцем, розуміючи силу влади, яку мав начальник спеціального відділу, тим більше, що того призначили, не погодивши кандидатуру з ним, на відміну від його попередника.
59
Упіймати Віталіка було непросто. Він швидко бігав, а Нишпорка все-таки збив дихалку. Довелося гукнути Віталіка. Той зупинився, озирнувся, упізнав Нишпорку.
– Багаті будете, – буркнув, підходячи до нього. Зустріч з колишнім мєнтом не входила у його плани.
– Чого втікаєш? – запитав Нишпорка.
– Думав, що прийшли по мою душу, – процідив крізь зуби Віталік, даючи зрозуміти, що ця розмова йому неприємна.
– Є причини? – Нишпорка уважно спостерігав за ним.
– Була би людина, а причини знайдуться, – відповів Віталік, озираючись навкруги. Ще не вистачало, щоби хтось побачив і почув його розмову з мєнтом, хай і колишнім.
Помовчали.
– Мене цікавить, хто вбив маму і дружину Олега Чернишова, – почав наступ Нишпорка.
– Не я! – відразу випалив Віталік, ніби заздалегідь морально підготувався до цього запитання.
– Я знаю, що не ти, – серйозно сказав Нишпорка, щоби йому повірили. – Але ти можеш сказати, хто це зробив.
– Можу, але не скажу, бо не знаю. – Здається, Віталік несподівано для себе починав отримувати кайф саме від тону розмови. – Чутки різні ходять.
Нишпорка назвав трьох імовірних убивць матері та дружини Олега Чернишова, інформацію про яких йому підкинув підполковник СБУ.
– Навряд чи вони на таке здатні, – криво усміхнувся Віталік. – Вони стріляють. А тут ножі.
– Так хто ж це міг зробити? – запитав Нишпорка, вичікуючи на відповідь.
– Є тут один фраєрок, який багатьом заважає, – притишив голос Віталік. – Любить ножі. Любчик з Грушевського. Але я вам нічого не казав.
60
Аж поки міський голова по телефону не послав подалі багатоповерховим матом, Дзвінка не могла второпати, чому ж він не хоче її бачити. Тепер все було для неї зруйноване – прямо на очах. Минуле видавалося фантастично-неправдоподібним. Вона кохала цього чоловіка? Він кохав її?
На певний час душевний спокій Дзвінка знайшла у сторожа музею "Дрогославщина". Він на рік був старшим від неї і давно за нею впадав. Коли вночі вона несподівано прийшла до нього, не знав, що має думати. Дзвінка роздягнулася. Аж тоді останні сумніви покинули його. Він давно хотів цю дивну закарпатську художницю, картини якої робили щось невідоме з ним у його душі. Це була містика. Бідний сторож не розумів, що з ним відбувається, коли дивився на ці розлиті на полотні фарби. В його уяві вони зливалися в щось єдине й неповторне. Здавалося, Дзвінка хай скаже слово – і він виконає будь-який її наказ.
Відтоді вона частенько йшла кохатися до сторожа, аби забути свій біль. Біль до чоловіка, який так просто і нахабно порвав з нею будь-які зв'язки.